Віктор Полянецький. Третім часом. - Львів-Париж-Цвікау, 2009.
Нова збірка новел відомого слобожанського прозаїка Віктора Полянецького вийшла друком з доброї руки Ігоря Трача, який на власні кошти заснував альманах «Зерна» і книжкову бібліотечку до нього. Ігор Трач не тільки меценат, він знаний поет, який має добре ім'я в Україні й за кордоном, де багато років працює лікарем-психіатром. Як людина, яка щиро вболіває за рідну культуру, передусім художню літературу, він уважно перечитує все найкраще, що народжується в Україні, відзначає преміями і видає масовим тиражем. Прикметно, що міцна і глибоко психологічна проза Віктора Полянецького потрапила в його поле зору, теж була відзначена на конкурсі й вийшла друком таким ошатним і красивим виданням.
В.Полянецький прихильник реалістичного письма, яке передбачає правдиве відображення дійсності, детальне змалювання і зіткнення людських характерів і стосунків. Реалістична проза в Україні має давні й добрі традиції, і неважко помітити, що автор цієї книжки зорієнтований на новелістику Василя Стефаника і Марка Черемшини, Михайла Коцюбинського і Володимира Винниченка. Можна назвати й інші імена, але саме ці майстри малої прози, як мені видається, мали найбільш вагомий і відчутний вплив на становлення слобожанського новеліста. Саме від них він узяв уміння драматично закроїти сюжет, кількома промовистими штрихами змальовати образи, сконструювати чеканну фразу так, щоб у ній не було нічого зайвого, другорядного і чужорідного.
Має слушність проф. Любомир Сеник, який у передмові до збірки «Третім часом» називає прозу В. Полянецького суворою. Це справді так. Автор піднімає теми, від однієї згадки про які уже іде мороз поза шкірою: це голодомор 32-33 років, сталінські репресії 37-го року, друга світова війна, повоєнні злидні й колгоспне рабство, а також сирітське дитинство і незахищена старість. Автор не жаліє ні себе, ні свого читача. Дивлячись у вічі суворій правді, він вимагає цього й від нас: 1
«Коли тітка помирала, сказала Мілі наодинці, як воно тоді насправді трапилося, і зрозуміла вона, чому те м'ясо таким солодким було. У 33-м не тільки собак та ховрахів їли, зрозуміла, за що матір у тюрму посадили...» («Без вини»).
Зрозуміло, щоб підняти таку тему, як голодомор, мало одного трагічного сюжету, тут потрібна неймовірна психологічна глибина, сердечний біль, душевне співчуття і співпереживання. Тут мало одного таланту, тут потрібна ще й велика душа.
Сьогодні про страхітливе винищення українського селянства пише більшість письменників, але рідко кому вдається піднятися до справді глибокого осмислення цієї трагедії. В.Полянецький зміг. І не тому, що його книга рясніє шокуючими подробицями, моторошними деталями, від яких ворушиться волосся на голові, зовсім ні. Усього цього в нього якраз і немає. Сила його художнього прийому полягає в недомовленості, часто напівнатяку, штрих-пунктиррїих акцентах, але все це зроблено так майстерно, що тиша, здається, волає і навіть мертві людські очі кричать. Як йому це вдається, залишається творчим секретом, таємницею. І це зрозуміло, бо де талант, там завжди загадка.
Нас глибоко вражають і ще довго після прочитання книги переслідують драматичні долі сільського вчителя Савустяна Ганчевського, маленького Васюрчика, звичайної сільської дівчини Глафіри, бабусі Лаври, натхненного мистецтвом капельмейстера Делікатного і багатьох інших. Кожен із них -жертва тоталітарної системи: з одними вона розправляється неймовірно жорстоко, з іншими - менше, але по душі кожного проходить своїм важким катком.
Принагідно кажучи, автор полюбляє промовисті, звучні й емоційно забарвлені прізвища та імена. Йому ідеться про те, щоб вони уже самі по собі несли певну характеристику героя чи доповнювали її, а не були нейтральними чи такими, що нічого не означають. Разом з тим, у них звучить голосна поетична нота, вони милозвучні й суто українські, а ще мають замкнутий у собі міцний і незнищенний національний код. Для ілюстрації додамо до названих вище іще кілька: Міла, Михтодик, Демид, Антон Лісняк, баба Хвеня, Оверко, сім'я Малаїв, Туниха, Йосипок, Галя Головишина, тітка Секлета, Стеха... На гой же національний код «працюють» і деякі географічні назви, як-от Чабанів Яр, село Голоскове, річка Південний Буг та місто Умань.
Звісно, більшість імен (особливо жіночих) сьогодні уже це вживані або й рідко вживані. Але вони були популярними у першій половині минулого століття і це також допомагає письменнику перенести уявою читача в той час.
В. Полянецький неквапно розгортає сожетну колізію, але при тому залишається ощадливим у словах й образах. Він пише так, щоб картина, яку він змальовує, одразу ж постала перед внутрішнім зором читача:
«Шибки на вікнах ледь синіли — передсвіт. У печі солома палахкотіла. Сивуватий димок спішив до розмальованого комина - на погоду сьогодні. Бо як на дощ, то неохоче тоді горить, куріє, дим кублиться і розсотується по закутках, Відтак по хаті розливається м'яке тепло, яке Васюрчик дуже полюбляє. А влітку він завжди місце на осонні шукав. Мати кажуть, слабому поросяті і в Петрівку холодно...» («Васюрчик»).
Пейзажі новеліста акварельні, легкі й, сказати б, прозорі, здається, що до зображуваного можна доторкнутися рукою, а також відчути на запах і смак. Досить заплющити очі й вони, як на екрані, зринають перед нашим внутрішнім зором: «Спека. Важка. Задушлива. Навкруги, куди сягав погляд, стирловані луки, а на небосхилах сивими шеренгами перекочувались овечі орати марев, яким не було кінця-краю. Недогризки жовто-коричневої трави так перетліли, що розсипалися під пальцями, коли він часом торкався тих маленьких їжакуватих кущиків.
І хоч би тобі якась хмаринка набігла... Пожухли і потріскалися губи, усе жалом пломеніло в середині, і через яскраве сонячне мерехтіння боляче дивитися...» («Журавлик»).
Як тонкого психолога і знавця людських сердець, В.Полянецького цікавлять людські взаємини, а між ними передусім кохання. Він не цурається описів інтимних сцен, любовних стосунків з еротичним забарвленням, але, вірний високій естетичній традиції, у всьому зберігає мудру міру і красу. Ось зразок такого письма, де закохана дівчина віддається хлопцеві, бо його мають арештувати і відправити на виселку до Сибіру:
«—Любиш?
-Люблю!
-Так люби мене, Савустянчику, люби сьогодні, зараз люби...
А поцілунок солодкий і ніжний, хміль у голову. Душно.
- Люби мене, Савустянчику, я сьогодні вся твоя, чуєш?.. Кохай, як чоловік жінку, чуєш?
Пахне молодою травою й татарським зіллям... пахне, дух забиває... Трави налиті, аж бринять... Скоро під косу ляжуть...» («А літо тільки починалося...»).
«Оксана йшла назустріч усміхнена, струнка, а груди з-під рожевої кофтини на волю просилися...» («Журавлик»).
«Ти не такий, як інші, сказала, й поцілувала в щоку. Поцілунок той ніжний, мов доторк вербових котиків. І ще пахла вона печатним милом й чимсь особливим, ще незнаним. А потім я букети лісових квітів майже щодня приносив. Так встидався в руки їй оддавати, то до дерева чіпляв чи до бузинового куща. А Галина в школі перестріла й дякувала за увагу й казала, щоб приходив до неї ввечері. Я голосно свистів і вона виходила». («Капельмейстер»).
Навіть про ницу дівочу зраду він намагається говорити відсторонено і не осудливо, щоб остаточні висновки зробив сам читач. Найбільш характерним з цього приводу є епізод з новели «Приглушило», де закоханий Сашко несе з ріки важкого сома, якого упіймав, аби вгодити Світлані, а. вона в той час розважається з іншим:
«А з Дмитром йшла Світланка. Й не помітили його молодята, пішли далі, про щось перемовляючись. Хлопець заціпенів. Навіщось взяв сома на руки –важкенний та ще й слизький, - ловив ротом вранішнє повітря: ніде ні подряпини, ні ранки од вибухів у нього не помітив. Сашко відчував, що і йому, як і тій рибині без води, не вистачає повітря, серце лунко гупає в тісних грудях». («Приглушило»).
На тлі нинішньої розгнузданої, безсоромної і вульгарної літератури письмо В.Полянецького сприймається як взірець високої духовної чистоти і краси, що стоїть на сторожі ідеалів добра і любові, не дозволяє нам до кінця розтлінитися і втратити людське сумління.
Уміє письменник переломити світ і крізь призму чужого світосприйняття - літньої людини чи підлітка. Таке перевтілення завжди майстерне, винятково переконливе і сприймається беззастережно. Авторові віриш, тому що він щирий, переконливий і точний у деталях, і головне - уміє передати душевний настрій, налаштувати нашу вібрацію на вищий лад, як-от у цьому зачині до новели «За весільної пори»:
«Ми оце з хлопцями сидимо на тину, лузаємо гарбузове насіння - баба Хвеня винесла. Ота, що онук Іванко в неї влітку втопився. Непогано ж плавав, і нурчака зі скали стрибав, і ластівкою, а десь у вир на глибину потрапив - от і затягнуло його. Ми тоді з тиждень після похорону боялися далеко запливати. Але, як каже бабця Катря, живе живим. Прийшла осінь, і майже кожної неділі великих дівчат заміж оддають за великих хлопців - у свої та чужі села. А нам - утіха! Ми меншенькі, хто ще в школу не ходить, завжди попереду весільного поїзда зі співучими колесами біжимо. Мені місяць до семи років не вистачало, то мати вдома залишила, щоб ще рік побігав, та на костюм, портфель і все інше поки що не витрачалися».
Усі 16 оповідань, що склали збірку «Третім часом», висвітлюють складне XX століття і по-своєму доповнюють одне одного. Разом їх можна сприйняти як своєрідний роман у новелах, оскільки автор так продумав композицію, що вони постають як цілісна архітектурна споруда. Безперечно, такий майстер слова як В.Полянецький міг би закроїти з цього багатого матеріалу великий епічний твір, але він пішов не шляхом розширення форми, а поглиблення змісту. А це складніше й важливіше. Як наслідок, ця невелика, але містка за змістом книжка має усі підстави перетривати-пережити у часі товсті романи і повісті, яких сьогодні так багато появляється друком, але в яких, на жаль, не має тої визначальної якості, яка є у новелах В.Полянецького, а саме - високої художності й психологічної переконливості.
Дмитро Панцир,
член Національної спілки письменників України, лауреат премії імені Костя Гордієнка.
м.Харків.
