Галина Тарасюк. Короткий танець на Віденськім балу: Новели. – Бровари, Відродження, 2009. – 221 с.
Галина Тарасюк, знаний майстер сучасної української прози, прийшла до читача зі збіркою новел, яка містить одинадцять творів як найновіших, так і тих, що вже знайомі читачеві.
Новели письменниці – мініромани, що оповідають про драми маленької людини, але тепер уже в незалежній Україні. Це нелегка ноша – бути у рідній країні «гласом волаючого в пустелі»! Розмаїті іпостасі героїнь оповідок із їхніми непростими долями, з неординарними душами, з незвіданим, часто незбагненним макро- і мікросвітом несуть на собі печать високого громадянства самої авторки. Г. Тарасюк зізнається в одному з інтерв’ю: «Розчарування практикою української незалежності після нетривалої ейфорії її проголошення було й моїм особистим болючим розчаруванням. Звідти таке гостре усвідомлення: той, хто хоче влади, хоче її тільки для себе, ніколи для народного добра. І на жаль, сучасні можновладці мало відрізняються від тих, хто так аморально правив у попередню епоху».
Стильова манера новелістичного письма Г. Тарасюк виразно експресіоністична, зі додаванням ознак сюру й абсурду. Наприклад, як у відомій новелі «Ганька – сама собі ворог», що була відзначена літературно-мистецькою премією імені Ольги Кобилянської.
Високий хист оповідачки подає болісну правду виразно шаржовано, як уїдливу пародію на пострадянське село. Авторка свідомо згущує, гіперболізує, доводить до безглуздя ті химерні ситуації сільського повсякдення, з якими звиклася і вважає нормальними сама головна героїня, а з боку видається, що вона, Ганька, все робить собі на шкоду. Її сюжетна опонентка, «така сама лиходолиця-самітниця» подруга Гафійка, постійно виголошує виховні промови: «Що ти їм купляєш! Що ти їх запихаєш тими конфектами! Вони багачі! Фермери! Машини мають, маєтки вистроїли, а ти, дурко, за останню пенсію їм тут марципанів накуповуєш?! І що за характір?! Сама собі ворог!..». Але у Ганьки свої правила честі, які концентрують у собі узагальнений досвід поколінь, своє розуміння добра і зла, що символізує насамперед протест проти заангажованості й штучності родинних стосунків, проти імітованих почуттів замість справжніх: «Таж нема луче, як вдома! А що бідність, то до неї ми привичні... Видно, свині теж так думають, бо вгледівши її на порозі хати, зчиняють такий радісний вереск, що Ганька на секунду глухне. Часом Ганці, грішним ділом, здається, що ця твар безсловесна, розумніша за багатьох говорящих. І людяніша». На перший погляд, у житті Ганьки відсутній головний смисл: самотня, без дітей, родичі безсоромно використовують її доброту і безвідмовність. Її доля бере за душу! Але вчитуючись у рядки новели, розумієшь, що опис життя Ганьки – це авторська реакція на дегуманізацію суспільства, на знеособлення окремої особистості, на розпад духовності. Попри всі недоладності свого нехитрого буття, Ганьці вдалося досягнути головного – зберегти збалансоване почуття самовартості, А чи це – головне для кожного з нас?!
У центрі новели «Ірокез – брат ірокеза» – образ редактора провінційної газети. Судячи з тексту, це – спроба психоаналізу пережитого самою авторкою. Герой новели – активний діяч перебудовчого процесу 90-х, агітатор за патріотів, за рідну мову, хоча він занадто персоналізує демократію, абсолютизує себе в ній. Зручно прилаштувався, «присмоктався», та з приходом до влади інших «демократів» життя не лишило вибору: або – або, й осуджуючи пристосуванство, авторка влучно й адекватно описує, що поки живі його носії – воно, пристосуванство, невмируще: « – А може, я додому скочу? Софії скажу... змінну білизну візьму... тапочки і таке інше? – з несподіваною для себе щенячою радістю завиляв Микола хвостом, не впізнаючи себе, тим не менше віддано зазираючи в холодні очі все ще ображеного Шарамиги. – Чого ж не можна? Валяй, якщо треба... Але щоб назавтра був на місці!»
Г. Тарасюк зосереджує увагу читача на межово трагічних ситуаціях у житті своїх героїв. Вражає обсяг поінформованості, масштаб уяви, концентрація та сплетіння суперечностей насамперед внутрішнього життя персонажів. Авторка часто використовує модерністичний прийом «потоку свідомості», коли форма внутрішнього монологу (часто за допомогою монтажу) імітує хаотичні думки героїв новел, що у свою чергу породжені автоматикою підсвідомості, інтуїтивного фантазійного мислення. Буває, що все це сконденсовано в одну якусь подію, як от у новелі, що дала назву збірникові.
Назва новел – фразікамертон тексту. Способи називання у письменниці розмаїті – характеристичні, символічні, іменні, алюзивні, акцентовано рельєфні, контрастні, саркастичні. Окрім тих, що вже згадані вище: «Веселий рейдер», «Сюрприз для феміністки», «Москалі ідуть», «Як перед смертю», «Голос крові», «Тіні заблудлих нащадків», «Осінь з патріархом».
Традиційне призначення літератури – сіяти розумне, добре, вічне. Психоісторія, що розказана у короткій новелі «Жека і Спиридон» автоматично вмикає ці майже забуті категорії, що свідчить, принаймі для мене, про містичність творчого дару Г. Тарасюк. Альтруїстична душа бездомного кота єдина в світі співчуває самотній людині, котра втратила все. Гумористично-іронічна нарація не дає перейнятися жахливим зовнішним натуралізмом, брудом і потворністю змальованої ситуації, але авторське неперевершене мистецтво підтекстового психовпливу неголосно, мовчки діє на підсвідомість і тихо, непомітно для вас «уцілює в яблучко». Якби могла, то процитувала б усю новелу від першої до останньої літери! Отож, тільки фінальний абзац: «Коли Жека відчув щось тепле, м’яке і лоскотливе на своєму обличчі, злякався – подумав, що то щур. Але, придивившись ближче, побачив просто перед собою сяючі зеленим фосфором розкосі очі, білі вуса на моругому лукавому писку, і ... впізнав Спиридона Спиридоновича! Радісно знетямившись від зустрічі з близькою душею, Жека довго і радісно стискав його, ніжно гладив та цілував у колючі молодецькі вуса. А натішившись, запхав кота під куртку, і вони щасливо й мирно заснули, зігріваючи один одного в морозну різдвяну ніч».
Шановний пане Фройд, відпочивайте!
