Треба тікати. Від тебе. Від себе. Треба взяти своє серце в руку і бігти, бо лише так я вбережу його від твоїх пагубних пальців.
Треба тікати. За п’ять хвилин збираюся і виходжу. У вухах навушники, щоб не чути відгомін твоїх слідів за мною, чорний непримітний одяг, щоб не підчепити ще якогось збирача сердець і сільського типу міські вулички, щоб було де розгулятися душі.
Треба тікати. Мене наздоганяє якийсь вихор чиїхось думок і намагається прижитися в моїй голові. Я борюся з ним, але щось благає відпустити. Біжу далі із штучно вживленими чужими думками. Якісь погляди час від часу витягують в реальність, та я намагаюся не розмінювати себе на ці тимчасові згусточки невідомої енергії. Інколи закриваю очі і насолоджуюсь уявним світом.
Треба тікати. За спиною відчуваю чиєсь неприступно-близьке єство, яке поглядом пронизує наскрізь, та я не повертаюсь. Мабуть, воно шукає серце, навіть не підозрюючи, що я розквиталася з ним і утопила в кровавому болоті з мільйонами інших пропащих сердець. Так легше. Без нього легше…
Треба тікати. Перериваю останню нитку між собою і реальністю. На душі спокійно і по-егоїстичному хОроше. Щось відчайдушно тягне мене подалі від цього стану, бореться за моє повернення в дійсність і кричить мені на вухо, що я божевільна. Відкриваю рот, щоб заперечити, вдихаю повітря наповнене чимось знайомим, повіки оголюють очі і щось із середини наливає їх солоною рідиною. Мій погляд зустрічається з тобою. Ти якийсь захеканий, бруднолиций… дивишся на мене з докором і, протягуючи, розкриваєш долоні. В них щось таке по-болотному брудне, маленьке, пульсуюче… Я пізнаю в цьому непотрібному згусточку своє серце, а ти нерозбірливо бурмочеш, витираєш його і кладеш собі в кишеню. Склавши докупи поодинокі слова, я зрозуміла, що ти сказав: «Віднині я буду опікуватися твоїм серцем».
Небо насупилось, мабуть, вирішило вимити твоє обличчя дощем. Ти обійняв мене, накинув якусь кофтинку на плечі і мовив: «Треба іти». В голові пронеслося: «Треба тікати. З тобою тікати. Від себе…»
