(Продовження. Початок див: http://gak.com.ua/creatives/1/2271, http://gak.com.ua/creatives/1/2241 )
* * *
Літак повільно пролітав понад хмарами. Десь унизу плескались хвилі Північного Атлантичного океану, але тут, за хмарами, здавалося, що ми летимо над пустелею. Наш пасажирський авіалайнер ВАЮ-949 супроводжувала ескадрилья легких винищувачів-штурмовиків СУ-37 - охороняли на випадок появи повітряних терористів. Терористи зараз уже далеко не ті, що були раніше, вони аж ніяк не погоджуються гинути разом з пасажирами і використовують принципово інші методи. Наприклад, кілька піратських човників оточують авіажертву з усіх боків, не даючи простору для маневру, і скидають зверху на літак міну з водяним "магнітом", котра міцно примерзає до фюзеляжу. Далі - терористи висувають певні вимоги, погрожуючи підірвати дистанційну міну у випадку невиконання цих вимог. Вибухаючи, міна робить невеличкого, завбільшки з півметра-метр отвора, і пасажири гинуть довгою, повільною смертю: з літака виходить повітря, виносячи і непристібнутих пасажирів ( слід обов'язково пристібуватися!!! ), люди гинуть або від задухи ( якщо немає кисневих масок), або ж у них просто лускають капіляри життєво важливих органів. Широковідомим став теракт трирічної давнини, коли група караїмських терористів на чотирьох літаках "МІГ-27" оточили пасажирського 1200-місного аеробуса китайських авіаліній і вимагали від уряду Трінідада зниження ставок вивізного мита на місцеву каву. Тоді це все закінчилося загибеллю двох тисяч китайців- пасажирів аеробуса. Жахливе було видовище, коли тіла жителів Піднебесної падали на угіддя радгоспу імені Мічуріна, як ті груші-дички...
Наш літак летів, власне, до Гондурасу. В Гондурасі я мусив змішатися з місцевим населенням, позбутися хвостів, зробити пластичну операцію і, отримавши документи на ім'я Хосе Мартільйо Родрігеса, вплав на саморобному човні дістатися берегів Трінідада або хоча б котроїсь із трінідадських колоній.
Я подумки аналізував все, що я знав про Гондурас. Невеличка центральноамериканська країна, васал Московії з 2012 року, в країні розквартировано деякі передислоковані з Севастополя підрозділи Чорноморського флоту. Колись я вже перебував у Гондурасі у службовому відрядженні, мав нагоду познайомитися з кількома високопоставленими московитськими офіцерами. Взяти хоча б адмірала Кудасова... Насправді він був не Кудасов, а Кутятькін, але ж погодьтеся - "адмірал Кутятькін" якось не звучить, тому всі його називали "адмірал Кудасов".
Кудасов не любив трахатися, і за це його якось ледве не прогнали зі служби - тоді якраз у моду входив метод ведення бойових дій в стилі "полковника Буданова". Тобто він не любив трахатися ні з жінками, ні з чоловіками, ні навіть з місцевими козами, яких тубільці спеціально для цього діла розводили і продавали рядовому складу гарнізону. Молоді солдатики чи матросики із превеликим задоволенням, хоча б і у складчину, купували одну-дві кози на казарму, і, слід сказати, у таких казармах набагато менше спостерігалося проявів дідівщини та інших позастатутних відносин, "к пущєй радості радних і блізкіх на дальооокой Родінє". І тому адмірал Кудасов якось, перебуваючи не у зовсім тверезому стані (це було за партією на більярді, він мастив маркером кінчик кия, з гучномовців лунала примітивна, в стилі російського шансону, пісенька "Прієзжала в Гондурас даже Кондоліза Райз" ), признався, що якщо вже зовсім ніяк не можна, щоб не трахатися, то він не буде трахатися просто так, з ким перепало. Він так і сказав :
- Якщо вже ніяк, понімаєш, не можна, то краще вже трахатися з амазонками.
І йому стали привозити амазонок. Амазонки ж, як відомо, сьогодні дуже велика рідкість, їх нелегко виловити у хащах Амазонії, та все ж за допомогою тугеньких пачок нафтодоларів цю проблему мічмани Чорноморсько-Гондураського флоту досить успішно вирішували.
А у мене там був роман із однією біженкою з Трінідада. Це була така палка і жагуча особа, що розповідати про неї в Україні просто немає рації. По-перше, ніхто не повірить, що таке взагалі може бути, а по-друге, навіть якщо і повірять, то не зможуть собі цього уявити і поспівчувати, точніше - порадіти за мене. Звали її Долорес, мені вона дозволяла себе називати Доллі. Я любив їй наспівувати пісеньку "Хеллоу, Доллі !" цього незабутнього Елтона Преслі... Коли ми з нею кохалися, я відчував таке... таке... як би вам пояснити ? От уявіть собі - ви ходите раз у тиждень на дискотеку. І там вас щоразу лупцюють, майже до смерті. Відлупцювали добряче - ви за тиждень оклигали, і знову на дискач.Там знову отримали добрячого прочухана, знову тиждень відлежалися - і на танці. І так, скажімо, вас лупцюють упродовж року, але ви все ще живі. А тепер уявіть собі, що вас лупцюють не з інтервалом раз у тиждень, а неперевно, протягом трьох-чотирьох днів. Уявили? Уявили себе такким мертвим-премертвим?? Тобто, якщо за один раз отримати всю річну порцію ударів і копняків, то можна померти.
А тепер уявіть собі, що вся насолода кохання, отримана вами за Ваше коротке життя, вмістилася в одну зустріч із цією синьоокою Доллі... Це ж можна померти від такого шаленства! Це наче тебе настромлюють на тонку-претонку, але розпечену до червоного сталеву голку, від кінчиків пальців на ногах аж до самої маківки! Але, на щастя, я не помер...
Раптом літак струсонуло. Я розплющив очі, поглянув в ілюмінатор - так і є. Терористи. Один наш СУ-37й повільно заходив у штопор, у нього диміли обидва двигуни...
