Скажіть мені, куди діваються подруги?
Куди діваються ті добрі, милі, щирі, готові віддати тобі останню сорочку (помаду, гітарну струну абощо), аби тільки зробити тебе щасливою?
Сьогодні ти зустрічаєш свою подругу на порозі свого дому, а завтра… завтра вона вже цей поріг не переступить. Не тому, що захворіла. І не тому, що її з усіх боків завалили роботою. Просто їй нецікаво.
Їй стало чомусь нецікаво з тобою.
Коли подруга не дзвонить мені більш ніж місяць, я купую вазон із квіткою. Поливши нову рослинку, я випиваю келих вина – і подумки прощаюся зі своєю любов’ю. Відпускаю її.
Тому в мене вдома оранжерея.
Ось азалія. Це квітка доволі вибаглива. Вона може рости лише у спеціальному ґрунті. Спробуй висадити її в наш чорнозем – і вона загине. Або принаймні перестане цвісти.
Я купила її на честь своєї подруги Насті. Ми тоді не зустрічалися вже три місяці. А дружила я з Настею з першого класу.
Я дуже любила її, хоча поряд із нею не завжди комфортно почувалася. Коли в неї був гарний настрій, навколо пурхали метелики, і весь світ здавався мені райдужним. Коли ж Настя була сердита, погано мало бути всім. А мені – перш за все. Вона могла мене виматюкати, а за хвилину горнулася до мене, ніби нічого й не сталося. І я не знала, чи вона вже перестала сердитися, чи просто глузує з мене.
Але я не могла перестати з нею дружити, бо вона була така мила, така лагідна! Я танула від її погляду, коли вона засипала мене ніжними словами. Але одного чудового дня вона віддала ці слова іншій. Ця інша грала на гітарі у шкільному ансамблі. Вона була красунею. За нею вже бігали старші хлопці. І Настя не прийшла на мій день народження, бо за годину до початку мого свята їй подзвонила ця сама інша – і запросила в кіно.
Я цілий день ридала, що мені тепер немає кого любити. І тоді мама повела мене до квіткового магазину. Там я вибрала червону, мов Настині щічки, азалію. Таку саму вибагливу, як вона.
Із цього, власне, й почалася моя «квіткова традиція».
Зараз Настя живе в Парижі. Має своє авто, веде власну справу і зрідка відписує своїм багатим шанувальникам. Одного разу написала навіть мені, хоча я зовсім не багата…
Алое. Найсоковитіша рослина у моєму квітнику. Відламаєш – і сік із неї тече, готовий загоїти твої рани, якими б тяжкими вони не були. Тобі навіть хочеться сьорбнути його… але він такий гіркий!
Кущі алое розростаються швидко, лише встигай пересаджувати! Це пам'ять про подругу Надю, страшенну песимістку. Надя й справді завжди була сумною. Скільки я її пам’ятаю, вона постійно плакала. Її засмучувало все, що не вписувалося у сценарій, який вона сама для себе вигадала.
Вона ридала, коли не вивозили сміття з їхнього двору, коли сусідський кіт дряпав вхідні двері, коли показували телепередачу про аборти і коли хлопець на побаченні забував нагадати їй, яка вона гарна.
Вона ревнувала всіх своїх подруг, яких мала безліч. Вона не хотіла мати дітей – лише через те, що колись доведеться з ними розлучатися… Надя мріяла створити власне місто, без рад і адміністрацій, де не їздили б машини, а лише трамваї, у неї починалася істерика щоразу, коли повз неї проїздив автомобіль. Дівчина ладна була обігріти всіх нужденних і нагодувати всіх голодних, і дуже засмучувалася, що її ніхто не розумів.
Втім, Надя була хитрою. Вона ніколи не звинувачувала подругу в тому, що та не дзвонить їй щодня, а обговорювала при ній іншу подругу, яка, «паскуда, через своїх малих покидьків так і не приїхала до мене з Одеси. А могла б! Їй начхати, що я тут помираю від головного болю і що мені нема з ким слово мовити! Якщо в неї немає грошей, то хай приватні уроки дає, а то сидить там у своїй школі за копійки!»
Поки я з нею дружила, мені якось соромно було зустрічатися з хлопцями. Щоразу, коли мені подобався якийсь парубок, я вважала себе зрадницею. Усі побачення я скасовувала заради посиденьок у Наді. Цим моя подруга дуже пишалася і всім розповідала, що я – єдина, хто ні на кого її не проміняв.
А потім, коли я відмовилася вступати разом з нею до медінституту, вона перестала мені дзвонити, перед цим обізвавши мене черствою і меркантильною натурою, яку не цікавить здоров’я української нації. Очевидно, і їй згодом набридло піклуватися про здоров’я української нації, бо поїхала працювати до Ізраїлю, і відтоді на мої листи не відповідала.
Герань. Така собі непримітна квіточка. Як я. Варвара (Варочка, або ж Варуся) саме такою мене і вважала. Мабуть, тому вона й дружила зі мною, бо на моєму фоні виглядала голлівудською зіркою. Вона ніколи не запрошувала мене додому для того, щоб просто попити чаю. Вона з’являлася зі мною лише на публіці, в оточенні хлопців. Звісно ж, на мене уваги не звертали: у центрі подій була Варуся з її приголомшливим шармом, тонесенькою, як голочка, талією та іспанськими каштановими кучерями.
Після народження дитини Варочка набрала 20 кг, а після другої – ще 10. Потреба у підкресленні її унікальної зовнішності відпала.
А ось білі кали. Вони в мене довго не цвіли. Їх мені подарувала сама Оля, з якою ми вже рік не бачилися.
Оля успішно склала іспити завдяки моїм конспектам, захистила написану мною дипломну роботу про історію заселення Америки людьми білої раси – і перетворилася на поважного науковця, який не може говорити ні про що інше, як тільки про історію колонізації європейцями Америки. Її книжки видаються. Вона дає інтерв’ю по телебаченню. Може, колись і співати почне, адже це найкоротший шлях до слави. Вона не переносить розмов про занавіски й унітази, і ніколи не береться прибрати в квартирі.
Папороть. Кажуть, на Івана Купала зацвітає. Так, саме на Івана Купала моя Алла зустріла своє кохання. І після того наша з нею дружба припинилася.
Ініціатором розриву була я. Бо просто не витримала. Не витримала цих сцен із посудобиттям і кровопролиттям, які я спостерігала в неї вдома. Це про Аллу склали анекдот, що жінка рятується від чоловіка, який б’є її, і викликає міліцію, а коли вони приїздять, стає на бік чоловіка і починає бити міліцію. Іноді на місці ментів опинялася ще й я, а наступного дня після бійки вони обнімалися на своєму подвір’ї, наче пара голуб’ят.
Я не можу спостерігати чуже горе, якщо не можу йому зарадити. Краще піти.
Хоча хтось, може, думає інакше…
А може, це горе лише для мене. Хтось вважає це щастям, і все життя про це мріє. Хіба не так?
Папороть цвіте лише на Івана Купала. Але ніхто не знає, що буває з людиною, яка знаходить цвіт. Бо може, це – цвіт смерті.
Різдвяник… Червоне листя опадає, зелене червоніє, а під ним виростає свіже зелене листя. Різдвяник нагадує нам, що краса і старіння – це не лише сумісні, але й взаємопов’язані речі. Ти не будеш гарною, якщо не старітимеш. І навпаки.
«Різдвяник» у мене й досі асоціюється з Різдвом, а отже – з Анею.
Подруга Аня постаріла раптово. Ні, вона не прокинулася сива і зморшкувата. Вона просто раптом стала іншою. І кращою.
Забавки дитячих літ відійшли в нікуди.
Аня перестала переказувати, а тим більше – складати казки.
Її ніхто більше не бачив на роликах чи на бразильському карнавалі (карнавали вона влаштовувала сама у гуртожитку). Вона замовкла, а раніше так гарно співала про коника, який був «без ноги»!
Аня виросла.
Я не впізнавала її: дівчина заговорила про Бога, хоча раніше її батьки не могли й на Великдень затягти до церкви. І що б не трапилося – вона все тлумачила з християнської точки зору. Ніщо не відбувалося у цьому світі без втручання Бога і диявола. Людина – лише маріонетка у їхній боротьбі.
Я, атеїстка зроду-віку, спершу з нею гаряче сперечалася, а потім вона й сама зрозуміла, що більшість тем для розмов між нами просто зникла. І немає про що нам тепер говорити.
Може, зараз я навіть шкодую про це. Аня була дуже, дуже доброю людиною. А я не вміла й не хотіла поступатися.
Віра в Бога зробила мою подругу старшою й кращою. А мені здалося тоді (чого не накоїть юнацький максималізм!), що вона «зациклилася» і перестала бути нормальною людиною.
А втім, хто з нас буває нормальною людиною, коли серйозно чимось захоплюється? А надто такими складними питаннями, як питання Добра і Зла?..
Моя оранжерея розростається, а подруг усе меншає.
Куди ви діваєтеся, любі мої? Чому ми стаємо чужими одна одній? Чому ми розучилися спілкуватися?
Я так хочу це знати!
Якщо я це знатиму, колись приготую еліксир вічної дружби…
