Мільйони білих парашутиків беззахисно падають на пошерхлі асфальтові долоні. І від того світ міниться: то радісно тріпоче листочками, то сумує великим розжареним оком призахідного сонця. Легенький вітерець – і поплили біловітрилі кораблі по калюжному морі у пошуках пригод. Я вдихаю легенями ніжний аромат цвіту, він проникає всередину і змушує мене посміхнутися. Хвилинна радість зачаровує, заполонює, захоплює. Хочеться на кожній пелюсточці написати: «Посміхнись!» - і відправити невідомим адресатам. Може, хтось прочитає моє повідомлення і таки посміхнеться…
Пелюсткопад! Дивовижа! Біло-незаймані вулиці. І ти під цвітом, біла-біла стоїш, мов наречена. У волоссі – пелюсткова діадема, очі – блакить. Як заворожена. І мати, похилена, покручена вишня, крадькома визирає з-за гілок, щоб роздивитися, якою ж красунею її донечка стала! Тітка-абрикоса скинула вже свої молочно-рожеві прикраси, листочками хизується. Та куди її рівнятися до вишневої принцеси! Подружка-сливка зве на вечорниці, а ти, горда і неприступна, ледь посміхнешся білявим цвітом і засоромишся, бо горіх уже не вперше підморгує вслід.
Вишенько-панянко, не скидай свого білого платтячка, простягай тендітні рученята-гілочки до сонечка, до неба, до пташок і до кожної людини. Ділися зі світом своїм вишневим щастям!
