…Я царапался в двери в поисках Двери в Лето
Где коты, если верить Хайнлайну, живут как дома…
(С. Кочерга)
Але ж цей автобус під номером 69 дуже еротичний, подумалось тоді. І знову згадав тебе...
Весняний вечір демонстрував свої принади за вікном улюбленого тролейбуса.
Ще пам’ятаю, як все трапилось. Їхав з роботи додому. У голові звичний потік свідомості. Без особливого напруження. Рефлексії з приводу й без...
Ти…
Але – жодних імен!
Ти ж так не полюбляла присвяти :) Принаймні так казала… Ну то й обійдемось без присвят і без імен. Ти – знаєш про кого я, а іншим це знати – не обов’язково, чи не так, моя люба?
Дякую. Ти мені колись дуже допомогла. Багато чого дізнався про себе.
Вибач. Я тоді був ще не готовий чимось допомогти тобі. Я так мало знав…
69-й вже лишився позаду, я ж їхав далі у тролейбусі та поки ще продовжував згадувати тебе…
“Розумієш, справа у тому, що я її хочу… ДУЖЕ ХОЧУ!” – так, здається щось типу такого сказав якось наприкінці минулого століття одному своєму другові… На його обличчі читалось нерозуміння – що й не дивно, бо вже тоді він почав уникати деяких світських речей…
Теж непогана позиція… принаймні – чесна.
Я також був чесним, хоч і трохи з інших причин. То ж коли згодом, я її вже не тільки і не стільки хотів, скільки мріяв просто бути поруч, то був чесним як з нею, так і з самим собою.
Як же ж хтілось мені тоді цих дрібничок: взяти її за руку без думки, що вона одразу ж рване її наче від удару току... або відчути подих на своєму обличчі... або увібрати в себе запах волосся...
Або ж стати котом, трохи лінивим і волохатим і тертись всім тілом об її ніжки, мружачи очі й муркотячи...
Давненько ж то було – минуле століття, блін-мяу!
А що було ще раніше – видається й взагалі чимось зовсім нереальним… Іноді бувало смішно читати записи у щоденнику. Але сміх той бував крізь сльози. Згадав кілька рядків із зовсім вже давнього періоду - коли ти в мене була закохана… Хоч ти потім надавала перевагу визначенню “флірт”… Ну, то як вже вам буде завгодно.
Ти тоді виявляла до мене неабияку увагу, я ж був ще не готовий до чогось і щиро бажав перевести наші стосунки у виключно дружню площину...
Коли Господь вирішує покарати людину, він просто виконує її бажання. Так трапилось і зі мною – ти почала ставитись до мене виключно як до друга...
З часом багато розумієш, але буває це, як правило, занадто пізно.
За вікном тролейбуса проїхала швидка – може встигне? Може й допоможе комусь затриматись тут ще ненадовго задля вирішення якихось проблемок… Проблеми інших надто часто здаються проблемками, натомість власні – потребують чи не всесвітньої уваги… Паскудно! Блін-мяу!
Їхав далі.
Пробка.
Мабуть знов якась аварія… Чи не сюди поспішала швидка?
Дві іномарки – в гармошку... Обидві опинились одночасно в одному й тому самому місці. Несвоєчасно.
Так і в нас з тобою. Наші взаємини були несвоєчасними. І в результаті – відчуваю себе такаю самою іномаркою, що лишилась позаду. Збитою, зім’ятою, нерухомою... Мій телефон – 911...
Це домашній.
А робочій – 03.
Можна було б, звичайно, тебе демонізувати. Все б тоді вийшло набагато легше. Переконати себе, що в усьому винна ти – було б найпростіше... Але, як на мене – занадто просто. Я хоч і лінивий, та не настільки ж :)
Ще можна було звинувачувати себе або обставини. Любителі екзотики згадали б про карму...
Знаєш, одного разу я вбив комара – і народився новий світ. За цим було цікаво спостерігати. Крапля моєї крові визвала до життя нові обличчя, події, емоції, думки.
Так загинув комар.
Цікаво, що народжується, коли вбиваєш любов?
Звичайно, є така класнюча штука як сублімація – своєрідна реінкарнація почуттів :) Сублімація часто допомагає майже безболісно пережити вбивство – ти ніби відрізаєш від себе найбільш болючі шматки, укладаючи з них прозові чи то римовані рядки.
А ще є іронія і самоіронія. Все б нічого, але якщо довго ходити цією стежкою, можна дістатись звичайнісінького цинізму. Не хтілось би. Краще вже бути наївним дурником, аніж досвідченим циніком. В першому випадку є хоч ілюзія. В другому – немає вже нічого.
...Були ще якісь думки. Одну за одною їх вихоплювали із темряви підсвідомості фари машин, що їхали назустріч... потроху задрімав... у напівсні побачив кота, який терся об ногу якоїсь дівчини... мяу... Блін!
...До того моменту коли вантажівка, як у поганому бойовику, виїхала на зустрічну смугу, я ще встиг прокинутись. А потім тролейбус шкереберть покотився з обриву.
Якби вантажівка в’їхала в якусь іномарку, мабуть, сказали б, що заказуха, а то й – політичне вбивство... А так... Звичайне ДТП. В вечорі обов’язково покажуть по ящику. Видовищно. У телеглядачів додасться адреналінчику.
Нехай дивляться.
Дійство таки справді затягує.
Я теж досхочу надивився після того як загинув.
Не маючи звичного тягаря у вигляді тіла, можна було спостерігати за видовищем згори.
Всі ці тунелі-коридори світла якось не дуже відклались у пам’яті.
Була легкість.
А ще було відчуття недоробленої справи. Якщо чесно, то відчуття не дуже сильне, десь на межі усвідомлення. Ну, а потім...
- Прийшов?
- Ну, щось типу такого...
- Не шкодуєш?
- Не знаю...
- Знаєш, що на тебе чекає?
- Ні...
- Хм, я поки що теж...
- По вірі воздасться...
- Ти це Мені кажеш? Не було ж в тебе ніякої віри! Ти вважав себе чесним, ну то скажи, у що ти вірив?
- Я вірив у те, що існує багато шляхів до Тебе...
- Але ж по жодному так і не спробував пройти хоч трохи! То чого варта така віра?! “Воздасться по вірі...” що ж в принципі можна і так... Ще зустрінемось якось. Бувай.
Досхочу награвшись із сонячним зайчиком, я розвалився на підвіконні, й мружачи очі дивився за вікно. Вікно у літо. Теж варіант... Раптом рипнули вхідні двері.
...Я багато думав, хто вона така. Не знаю. Люди такі незрозумілі істоти. До того ж з точки зору кота, вони виглядають якось ну, зовсім по-іншому. Ця – здається схожою на Ту, яку я знав колись... Але впевненості, що то саме Вона, немає. Багато думав про це, але одного дня з жахом помітив, що вже не пам’ятаю Ту.
Я Її забув!!!
Блін-мяу!
Коли усвідомив це, то ледве не вивалився у вікно від того, що почали тремтіти ноги. Але вчепившись кігтями, таки видерся вгору.
Іноді уві сні приходили уривки спогадів, якісь думки, слова, образи. Але більш-менш цілісним був лише спогад про поїздку тролейбусом, решта ж – наче у тумані...
Та й ці уривки уносить кудись без сліду, треба лише комусь пройтись до кухні і відчинити холодильник, або ж сонячному зайчику зазирнути до мене у гості, або ж, як зараз – рипнути дверям...
То прийшла Вона!
І одразу ж щосили біжу в коридор. Але вже майже підбігши, переходжу на поважну ходу, аби Вона ще не подумала, ніби я так вже й сильно на Неї чекав.
Підходячи ближче, тикаюсь головою в ногу. Відчуваю, що десь там високо Вона усміхається. Люблю, коли Вона усміхнена. Тоді її обличчя дуже схоже на маленьке сонечко, до якого хочеться притулитись...
