Початок на авторській сторінці.
2.
Дорога до Міста світанку
***
У Янки була таємниця.
Ні, не так. Звісно, як і в кожної нормальної людини, у неї було безліч секретів. Із тих, про які, хоч убий, не повинні були дізнатися мати чи однокласники.
Але ж є такі речі, про які не варто зайвий раз згадувати і наодинці із собою. І не через те, що сором. Тут інше, хоч Яна й не взялась би підшукати правильного слова попри тверду дев’ятку з літератури.
Ну, бувають такі квіти, які миттєво гинуть від надміру світла. Приблизно таке буває і з деякими думками.
Ні, мова зараз не про перше кохання. Тож варто прибрати поблажливі посмішки: мовляв, усі там були.
Янка намагалася не гаяти час на такі дурниці. Ну, крім одного-однісінького разу, про який аж ніяк не варто згадувати у лікарні, де забороняють хвилюватися чи нервувати. У дзеркало дівчина дивилася щодня і добре розуміла, що не дуже скидається на головних героїнь серіалів для підлітків чи на красунь із обкладинок маминих книг про кохання. Ну, що ж, не всім же бути гарними…
Янчина таємниця – то альбом. Звичайнісінький альбом у дешевій обкладинці із лупатими кошенятами. Такому легко загубитися серед купи листків із незмінними квітами і завдань із креслення.
Раніше дівчина ховала його за спинкою свого дивана. Там якраз трохи відслоїлася фанера й утворилася щілина. Та потім вичитала десь, що краще за все ховати важливі речі на видноті. Тож диван був поспіхом відремонтували, поки мати не сполошилася, що доньці от-от доведеться ночувати на підлозі. Кількох цвяхів, як уміти обходитися із молотком, здатні робити дива.
Емансипація – справді велика сила. Хлопців у Янчиній школі ще не почали вчити вишивати хрестиком, а от дівчатам показали, як орудувати молотком і лагодити проводку. В Янки навіть це краще виходило, ніж шити ненависний фартушок, який вона терзала ледь не всю чверть.
Та мова зараз не про чиїсь господарські здібності, а про таємничий альбом. Альбом, де не було жодної квітки.
***
Янка не знала, коли їй вперше наснився особливий сон. Інколи здавалося, що він був поруч завжди, навіть коли вона була немовлям. Хоча навряд чи немовляті може приснитися місто, де завжди панує світанок.
Ні, час там не завмер. Ллється вода у прозорих фонтанах. Квітнуть дерева, потім на них з’являються плоди, а інколи навіть опадає листя. Птахи то співають, то їх не видно, мо, подалися кудись у тепліші краї, чи просто одного ранку їм запраглося трохи помандрувати, подивитися світ? Чому б ні, якщо знаєш: є місце, куди завжди можеш повернутися.
І звісно люди. Серед мешканців такого міста не повинно бути покидьків, що б’ють слабших чи знущаються над тваринами. Може, й були коли, але місто не стало терпіти й давно вигнало їх, змусивши забратися деінде.
А от малечі, що з галасом хлюпалася у фонтанах чи бігала мозаїчними площами, було вдосталь. І чомусь ніхто із дорослих не забороняв їм цього і не лаяв, що вони плутаються під ногами.
Але, якщо чесно, оті люди не дуже цікавили Янку. Більше дівчину заворожувало небо, розмальоване у всі кольори погожого світанку. Вона ніяк не могла збагнути, чи воно незмінне у своїй красі чи щоразу зовсім інше. Саме тому й спробувала одного разу замалювати свій сон, хоч і розуміла: нічого у неї не вийде.
З того часу у неї накопичилося багатенько ескізів. І жоден не задовольняв її. У такі дні оте прізвисько – Художниця – видавалося особливою насмішкою. Вона закидала альбом й починала знову малювати квіти. Адже там важило не завжди чи доладно виписано структуру пелюстки і навіть чи однакового розміру листя. Знайомі цінували у звичних малюнках інше.
Потім місто знову приходило уві сні. І Янка знову намагалася підступитися до своєї мрії то із дешевими акварелями, то із кольоровими олівцями чи крейдою.
І не відразу помітила, що мимоволі образила Місто світанку. Звісно, образила. Інакше чому б усе частіше їй починало снитися не воно само, а довгий шлях, вкритий ледь рожевуватим, гарним на вигляд, але дуже в’їдливим пилом? Навіть бувало, що й прокинувшись дівчина відчувала сухість в горлі та втому в ногах.
Але уві сні вперто крокувала до обрію. Саме там мінився у перших проміннях сонця казковий обрис. Так далеко, що варто кліпнути від яскравого світла і вже не скажеш точно чи справді раніше було видно дві білосніжні вежі, що здіймалися над містом. Чи ти через неуважність не порахувала ще одну, що височить збоку, густо вкрита яскравим візерунком…
Звісно, на кошмар це не скидалося. Єдине, що непокоїло Янку, то острах: а раптом тепер так буде завжди – дорога під ногами й диво-місто на горизонті?
Потім виявилося: дарма хвилювалася. Варто було зайнятися дієтою серйозно, як місто зласкавилося. Чи просто вирішило підтримати дівчину, якій і в реальності стало нелегко ходити. Інколи варто було навіть заплющити очі, не засинаючи, особливо якщо перед тим трохи паморочилася голова – і от воно, зовсім поруч.
Янка раділа. Аж надто старанно, аби не замислитися над тим, що тут щось далеко не так. Звісно, місто тепер поряд, але не з нею.
Вона не йшла його вулицями навмання, добре знаючи, що все одно заблукати тут неможливо: незнайомі та знайомі вулиці химерно перепліталися, не надто зважаючи на логіку. Тепер усі вулиці, усі будиночки - і невеличкі, ледь не іграшкові, й хмарочоси було видно ніби із висоти пташиного польоту. І ніби через збільшуване скло, що дозволяє роздивитися якусь деталь, але ледь скривлює контури інших частин цілого.
А все ж, малюй – не хочу! І Янка навіть не малювала, а старанно, до різі в очах, картографувала свої сни, відчуваючи певну зловтіху. Чомусь здавалося, що варто перенести його на папір геть усе, до дрібниць, до крихітної лавочки, прикрашеної фігурками гномиків, на яку зможуть самостійно сісти й наймолодші дітлахи, у черешневому парку на околиці – й місто поступиться. Вона залишиться переможницею, повертатиметься сюди як і коли захоче. Якщо, звісно, захоче, а не вигадає інший світ.
Інколи десь у закапелках душі несміливо ворушилася думка: «Уже краще ті кляті квіти малювати, вони хоч комусь радість не радість, так користь приносять, ніж так…». Але Янка безжально змушувала вмовкнути ту підлу зрадницю…
***
От зараз спробуй збагнути, чи справді тоді Янка переплутала течки випадково. У школі таких сумніві не виникало, не до того було.
А тут, у лікарні, чим займатися? Дрібні тріщинки на стелі вивчати? З іншими дівчатами в палаті розмовляти не хотілося. Не те, що принципово. Але Машка, як виявилося, потай почала ковтати якісь пігулки для схуднення, коли відчула, що стала набирати вагу. Де тільки ту гидотну взяла? Янка вирішила, що ті таблетки контрабандою принесла Машкина двоюрідна сестра, як приходила провідувати. Хоч би додому потерпіла! Тепер у реанімації: нирки не витримали. На інших у палаті лікарка накричала, мовляв, не повідомили про порушення дорослим. Ні, ну хто придивляється, що та інші ковтають? Тут скоро від ліків сам гриміти будеш, немов брязкальце в руках у немовляти.
А Тетянка, наймолодша серед них, так розревілася, як почула, що в лікарні усіх збираються затримати, що довелося заспокоювати. Ні, ну не дурка, хто ж понад норму у лікарні буде їх тримати? Добре, що її мама саме з передачкою для доньки заскочила. Побачила у якому стані любе чадо – й подалася до головного лікаря. Он, ліжко ліворуч вже порожнє: виписали малу під розписку родичів, що у випадку чого – жодної претензії…
Новенька на ліжку біля вікна сама не прагла спілкуватися. Тож ніхто Янці не набридав. Може, й на щастя. Після того, як вона ледь не годину провтішала Тетянку, у голові знову почало паморочитися. Не так легко дотримуватися версії, що вже здорова і хай виписують додому, як перед очима шмигають крихітні чорні плямки… Не надто хочеться, якщо чесно, особливо до школи, але ж тут точно не краще.
То нічого, минеться, варто просто полежати непорушно. А от думати ще ніхто не забороняв. Про що там йшлося? Про переплутані течки?
***
Інна Василівна тільки-но закінчила інститут.
Тож дуже переймалася, аби учні, про які досвідченіші колеги розповідали стільки жахіть, не всілися їй на голову, і трималася підкреслено суворо. А може, вона так переймалася тим, що вела такі несерйозні предмети, як креслення та малювання. Ну, ще інколи підмінювала вчительку у другокласників, коли ті постійним галасом доводили свою досвідчену, але немолоду вчительку до нападу головного болю. Спробуй-но за таких умов завоювати авторитет!
Янка швидко збагнула оті дорослі заморочки. А в кого немає власних тарганів? Тож ставилася до вчительки із розумінням. Тим більше, що креслення та викладала справді непогано, а на малюванні не надто чіплялася до тих, хто не дуже дотримувався заданої теми.
Одного разу Інна Василівна затримала Янку після уроку детально пояснила найдрібніші недоліки малюнку, а насамкінець раптом запропонувала взяти учать якомусь міському дитячому конкурсі на проект майданчика для наймолодших. Неконфліктна Янка залишила отой «конкурс для дітей» залишила на совісті вчительки. І навіть обіцяла подумати – чи не найлегший спосіб ввічливо спекатися уваги дорослих.
Але все ж майнула вдома думка: може, варто було б показати дещо із зображень міста. Раптом та зрозуміє? Чи хоч якась користь буде з того малювання, є ж там серед іншого і дитячі гойдалки і все таке…
Остання думка раптом відізвалася різким болем десь усередині. Немов у повчальному фільмі, де отак відразу карають за зраду. Дурниці, звісно. Зараз увіллє у себе кухоль кип’яченої води - і голод відступить. Перевірений рецепт. А дурну думку про відвертість із вчителем краще залишити у спокої.
А потім, витаскуючи на уроці креслення теку з домашнім завданням, завмерла вражена. Ну, де були очі?!
Замість правильного розрізу деталей на аркуші було Місто. Не з останніх, ледь схематичних зображень, де найбільше уваги приділялося чіткості ліній та «правильним» тіням. З давніх – ажурне плетиво огорож, не для того, аби відгородитися від світу, швидше для краси. Бузок із білою піною квітів, справжній бузок, а не подібна квітка із химерною, вигаданою самою Янкою чи взятою з енциклопедії. Крихітний горобець на передньому фоні, що діловито дзьобає ґудзик… Гойдалка, на сидінні іграшка – кумедним зайченям… Людей немає. Янка завжди насторожено ставилася до необхідності зображати людей.
Похопившись, що надто довго витріщалась на аркуш, похапцем запхала його до ящику столу. Пізно. Інна Василівна стояла за два крок від її парти, відчувши, певно: щось незвичне коїться. Здається, навіть встигла обачити той малюнок…
- Я забула домашнє завдання вдома, - випереджаючи питання, вичавила із себе дівчина. – я принесу завтра, а не на наступний раз. А зараз хоч двійку ставте…
У класі раптом запанувала така тиша, немов на урок раптом завітав директор школи. Уже з чого - з чого, а з креслення Яна встигала краще за всіх у класі. От як зреагує вчителька на такий вибрик? На диво, Інна Василівна пройшла повз Янку мовчки, зазирнула до зошитів тих, хто сидів позаду, зробила зауваження щодо шрифту а погано загостреного олівця…
А вже десь посеред уроку, коли клас виконував завдання, звернулася до Яни, мовляв, як вона себе почуває, може, варто надійти до медпункту? Це був шанс спихнути усе на погане самопочуття. Але дівчину раптом злякала сама можливість опинитися перед медсестрою. Хоч вона і знала: скільки не став їй градусник, великої температури він не покаже.
Тож досиділа разом з усіма до перерви, сяк-так спакувала речі, вкотре здивувалася, наскільки важка ота сумка з підручниками й таким іншим… На виході обернулася до вчительського столу, хотіла вибачитися за істерику. Та Інні Василівні було не до того: зателефонував на мобільний завуч, мовляв, терміново треба замінити вчительку у другому класі. Та ще й мало того, що їх постійна вчителька на лікарняному, так у приміщенні класу батареї міняють. Тож хай малі посидять у класі для малювання…
Янка зрозуміла, що тут точно не до неї, і вислизнула в коридор. На фізиці у скронях ледь гуділо. Не боляче, але слухати вчителя заважало, хоч дівчина чесно не відводила очей від формул, що густо вкривали дошку. Чомусь у класі раптом стало холодно, її аж зморозило. А потім щоки раптом спалахнули і стало гаряче-гаряче: як вона могла?! Отой малюнок залишився в кабінеті креслення і зараз якийсь малий замазура тягне до аркуша свою брудну руку. Чому брудну, Янка й сама не знала, але була переконана в цьому. Як прохали вийти, що чула у відповідь від суворого вчителя – не пам’ятає. Що збиралася пояснювати Інні Василівні – теж.
Та останнє видало не важливим. Ще на сходах у неї запаморочилася голова. Зосередивши усі сили на тому, аби не впасти –оце видалося найважливішим – дотяглася до коридору. На мить притулилася до стінки – перепочити. Тут її побачив черговий вчитель. Про що питав – не згадати, ніби у вухах були ватяні корки…
Остаточно Янка оговталася вже запізно – у лікарняній палаті.
***
От не смішно, перейматися долею клаптя паперу?
Янці чомусь так не здавалося. Особливо тоді, коли пощастило переконати себе, що можна ж відтворити отой малюнок. Ну, втратила – з ким не буває? Тим більше, роздавши стільки квітів… От тільки квіти – то зовсім інше.
А як спробувала пригадати деталі міста… Не пощастило, навіть під ч ну, хоч спала тепер Янка багато: кляті ліки голову туманили.
От хіба шлях… Пил… Спрага… Втома… а на горизонті – ніякого міста… навіть марева не видно…
І на що йти? «Аби не сидіти», - подумки підказувала собі Яна, переставляючи неслухняні ноги. Сісти просто у пил на дорозі без кінця-краю… Ще те задоволення.
Думати про те, що цієї ночі на неї чекає щось подібне, не хотілося.
Тож щиро зраділа, коли до палати зазирнула Катруся. Взагалі, Катрі - 10 років, у неї складний перелом руки, і робити їй на цьому поверсі нема чого. Але енергії у дівчиська стільки, що втримати її хоч в якихось рамках вдавалося лише головному лікареві. Медсестри ж давно махнули рукою і не надто дивувалися, побачивши блакитний халатик, усіяний яскравим рибкам та сплутані русяві кіски у найнесподіваніших містах. Там, де на Катину думку, були цікаві люди.
Якось Янка позичила у неї олівець та аркуш з альбому. Вона й справді не знала, для кого хоче намалювати квітку-оберег, аби швидше видужати, – для малої торохтійки чи для себе. Особливого значення це не мало: все одно нічого не вийшло з того малювання. Так, плетиво слабких рисок, у якому, при певній фантазії, можна побачити квітку… І все…
Але сьогодні Катря аж сяяла з утіхи, немов знала якусь сенсаційну новину. Вписують достроково її, чи що?
- Янко, - це ніби й пошепки, аби хто інший не почули, але гучно. – До тебе там друг прийшов, зараз тут буде!!!
Який друг?! Дивно, спершу Янка не здивувалася навіть, чому «зараз», у неприйомні години, чому сюди,куди дозволяють потикатися лише родичам.
Головне було оте: «який друг»? Невже…
От і ні, дива у цьому світі не зустрічаються. Тим більше, такі. Певно, когось із однокласників класна керівниця делегувала, включила у виховну роботу відвідини хворої.
Пальці чомусь стали неслухняними. Гребінець – слизьким. Добре, що волосся коротке. довгому б вона зараз лад не дала б. Нащо чепуритися перед однокласниками, що вони не бачили її скуйовдженою і розпашілою на уроці фізкультури?
Ні, це не був однокласник. Хоч і «невже» - то не про несподіваного відвідувача. Однак, Янка таки здивувалася…
