Йшов дощ...Вона думала про біль.Про той біль,який нібито забувся,причинивши за собою останні двері.Здавалось,останні...Вона дивилась на краплі,які текли по склу,і ловила їх поглядом.За хвилину вона вже відчувала їх на щоках,на губах,на руках,відчувала,які вони на смак...Старалась витерти краплини,які були на руках,але вони знову ставали мокрими.Вона старалась якось змінити те,що відбувалось у серці,але її старання були марними...Вона стояла ,не могла рушити з місця,тільки вітер заплутував давно мокре волосся.Вона не могла відчинити наступні двері...
Йшов дощ...Для нього це не було надто бажаним явищем.Він узяв парасольку,та самозакоханий вітер відібрав її у нього.Промокнувши,він спішив.Хоча,вже не розумів,куди.Напевно,вітер думав про нього те,що і він про вітер(самозакоханий,егоїстичний...Але,чомусь так часто ним захоплюються...)Чи думав він про неї?Цього вітер не знав...Чи знайомий вітер з нею?Про це він не міг спитати...
Йшов дощ...Вона блукала тими ж вулицями.Але сил повернути в іншу не було.Вона не хотіла вбивати надію.Вона любила дощ і любила вітер.Навіть,коли останній був холодним і вкрав її серце...
Дощ...А він заблукав у своїх почуттях,яких ніколи не визнавав...Він витягнув запасну парасольку.Вони завжди у нього були.Хоча,бувало,що він про них забував.Але в той день парасолька не допомогла йому,він давно був мокрим.Його серце потопало.Або у воді,або у почуттях...
Дощ...А вона з невідомої причини для перехожих,яких були одиниці,сиділа на старих сходах...Її серце здригалось з кожною думкою про нього.Потім стихало,слухаючи,як капають краплі.Чи води,чи сліз...
Дощу,здається,не було,але вітер дув все ще з великою силою...Він ненавидів,коли цей вітер псував плани.Він не переносив,коли дощ збивав його графік...Лиш інколи він дозволяв собі іти за вітром,І той ніс його душу...
Дощ вже,здається,не лив,але вітер все ще відволікав її увагу...Більше того,заставляв думати про нього...
На небі він побачив веселку...І не шкодував за парасолькою,яку так легко відпустив.Тепер світило сонце і вітру,схоже,не було...Він не згадував про неї...Життя,як завжди,було прекрасним.Просто на один короткий проміжок часу,воно видалось йому іншим...Він вже не тонув у стражданнях,спогади не заглядали в душу...
Появилась веселка...Вона ще ніколи не відчувала чогось подібного.Спочатку радість,а далі...Вона не відчувала нічого.Зникли страждання,найдорожчі спогади не тривожили душу.Вони лише літали навколо,але не зачіпали серця.Була пустка...
