Знаю не формат.
Не оповідання, не сатира, не пафос.
Хай хто хоче так і визначає жанр цього твору.
Ще хотілося б почути, може і в інших авторів сайту є схожі історії.
А історія така:
„Саша, я взагалі-то спілкуюсь українською і мені набридає говорити твоєю російською.”
А я дійсно говорю багато російською.
Бо я по сумісництву не тільки українець, але і росіянин, білорус, карел, поляк, німець і латиш (це на Україні я - *****ІН, а взагалі треба - *****ІНШ) і тому я не знаю, яку мову мені вважати мовою предків.
Ну я їй звісно викрутився, сказав, що російська мова це імперський міф, а на справді це суржик нашої української, фінської, тюркської, єврейської і трішечки романо-германської.
Але річ не в цім.
І не в тому, що мене не вперше сприймають як російськомовного (іноді як арійця).
Річ в тому, як моя друга україномовна половина прийшла до своєї україномовності.
Тож, першими моїми вчителями української мови я вважаю ДІДУСЯ і БАБУСЮ.
Ні вони не ставили за мету мене навчити української мови.
Просто вони попри свою трьох-класову освіту говорять українською мовою набагато краще наших двічі професорів і тричі академіків.
Ну і коли я малим був, я їх слухав і чогось навчився.
Мама навіть зараз каже, що в її роду одні українці.
Хоча це тільки дід і діти його ***аки (бо він відкинув „ОВ” своїх предків, які переїхали Україну з середньої Росії).
До речі мама це каже російською мовою.
А потім тато відвів брата, а в 1988 році і мене в українську школу. (тоді це була екзотика).
„Навіщо, ти дітей відвів у цю школу? Тепер їм ще українську вчити доведеться.” (обурювалася моя мама (та сама мама яка вважає, себе українкою) тією самою неукраїнською мовою на мого батька (якого вона сприймає, як росіянина тільки через те, що його матір народилась у місті 3-ьох революцій – Ленінграді, але етнічних росіян за моїми підрахунками у батьковому роду менше ніж в маминому – фух... оце так написав...)).
Зате, коли сусіди здивувалися навіщо нас віддали в україномовну школу – мама гордо заявила, що ми українці і українську мову треба вчити.
(О, жінки! – Хто Вас зрозуміє? – Я при наймі досі не розумію!)
Цим виявом патріотизму мама пишається і досі, а от татові за те, що відвів нас в українську школу „дякую” так і не сказала (може тому, що вважає його росіянином і їй неприємно дякувати росіянину?).
В українськомовній школі мови мене звичайно не дуже то і вчили.
Бо більшість вчителів була таки русифікованими (ні вони не були мовними диверсантами, які здійснювали таємну операцію проти українського народу, просто вони розмовляли тією мовою до якої звикли).
На весь наш „Б” клас нашої україномовної школи (а не тільки вчила), наскільки я пам’ятаю, українською розмовляла тільки Богдана Матіяш (тепер вона поетеса, яка на відміну від мене вже не перший рік друкується).
Але навчала нас не вчителька українською мови.
Бо де ви бачили, щоб класний керівник вчив чомусь дітей, адже треба прочитати нотації про правила поведінки, розібратися з черговими і пояснити на що знову треба здавати гроші.
Зате була вчителька англійської мови.
Вона то нас української мови як раз і навчила.
На її уроках ми боялися слово російською вимовити.
І говорили тією самою українською (а не англійською).
І хочу таки подякувати вчительці англійської мови за її уроки української.
Бо українська мова мені знадобилася в Університеті, коли я став студентом.
Як зараз пам’ятаю як викладачі дивувалися, почувши від когось російську: „А вы, что на русском говорите? Гы-гы! Тяжело Вам придется на зачёте у *. %.!” (так говорили тією самою неукраїнською мовою).
Дівчата до речі боялися брати російські прізвища своїх чоловіків, як одружувались через залік цього *. %.
І от завдяки тому, що на заліку *. %. треба було утриматись від вживання російської мови, Так я і не забув українську.
А тепер навіть пишу українською.
Отака казочка.
