Весняний, прохолодно-теплий вітер рвучкими пустотливими подихами розвіває моє волосся, дзеленчить замочком на сумці, кидає піщинки в очі. Це він так увагу до себе хоче привернути – як хлопчисько-першокласник, котрий смикає за косичку симпатичну сусідку по парті.
Але зараз мені не до нього.
Я йду вуличкою, яка пам’ятає мої ще маленькі ніжки в крихітних сандаликах. Пам’ятає побиті лікті і вічні синці від м’яча по ногах. Зараз їй, вулиці, можливо, трохи незвично відчувати не м’які кроки в кросівках, а розмірений цокіт підборів. Ох, як вони мене втомили! Зараз би шпурнути оті трикляті туфлі і отак, босоніж, побігати наввипередки з метеликами. А ще та важка сумка, ремінь якої немилосердно вгризся у плече…
Трохи сварливий скрип фіртки. Подвір’я зовсім не змінилось – погляд пробігся чисто заметеною бруківкою, тихцем перестрибнув через клумбу, скочив на лавку і, не втримавшись, впав на ганок. Простісінько до стоптаних тапочок.
Вітер, образившись на мене, теж полетів туди – жалітись. Він обережно підняв чорне пасмо, легенько відхилив його вбік і щось тихо зашепотів на вухо. От ябеда! Треба його прогнати…
Кинувши сумку на землю, я швидко вибігла по сходах. І відразу потрапила в теплі, якісь дуже-дуже особливі обійми. Притулилась носом до светра, який незмінно пах ніжністю і ванільними булочками. Глибоко, до запаморочення вдихнула цей запах – відразу захотілось повикидати всі свої парфуми – а потім трошки відсторонилась і глянула на маму.
Ви помічали коли-небудь парадокс: ми ніколи не можемо комплексно розглянути обличчя і взагалі зовнішність наших мам. Перед очима дише фрагменти: ніжні руки, які все вміють. Мелодійний голос, який навіть сварить – і то гарно, очі, перед якими завжди трошки ніяковієш і та неймовірна усмішка, яка повертає в дитинство.
Відпускаю з обіймів моє найдорожче і разом йдемо на кухню. Дорогою відчуваю, як ота зашкарубла оболонка дорослості розшаровується і облазить. Скидаю обридлі туфлі, шпурляю їх в куток і вже через п’ять хвилин сиджу з ногами у м’якому кріслі. Забувши про манери і фігуру, голосно сьорбаю чай, наминаю ще теплі булочки і безперестанку базікаю. Не про навчання, не про проблеми, а так, дурниці.
Мама сидить навпроти, усміхається і, як завжди, уважно слухає всю оту нісенітницю так, наче в житті цікавішого і важливішого не чула. Сонячні промінчики заплутуються у її волоссі, відбиваються в очах, золотять шкіру. Мить – і вона скидається на живий пам’ятник ніжності. Я раптово замовкаю і жадібно ловлю кожну секунду, кожен піксель цієї картини. Тихо булькає чайник на плиті, пилинки витанцьовують на променях – а мені те все здається неймовірною, магічною виставою, яка заворожує того, хто її розгледів. І вся ота атмосфера на старенькій кухні – світло, звуки, запахи – створюють ледь видимий ореол того невимовного відчуття, яке дарує мама.
Що це? Любов? Ні… це щось набагато більше…глибше… потаємніше… В моменти, коли ти це відчуваєш, то починаєш помічати, як танцюють на променях пилинки…
Мама підводиться, доливає мені чаю, а потім легенько гладить по волоссі.
Я замружуюсь і відчуваю, як кожна клітиночка тіла сповнюється щастям, безпричинним і неймовірно щирим. Таким, яке буває лише в дитинстві. Яке вміє дарувати лише одна людина на світі – мама.
