Зима подарувала заячій сім’ї нові пухнасті кожушки, білі як сніг. Тож родина тішилася обновам.
- Тепер здалеку нас не побачать ні вовки-сіроманці, ні люди, - сказав тато-заєць галасливій малечі.
- Люди? А хто вони, оті люди? Я хочу на них подивитися! – озвалося найменше зайченя.
Це зайченя було наймолодшим, проте вуха мало довші, ніж у сестер і братів. За що його й прозвали Вуханем.
Вухань мав дуже непосидючу вдачу. Почувши від тата про людей, він вирішив неодмінно знайти їх. Тож одразу побіг на узлісся – шукати людей. Зайчик хотів глянути на них хоч краєм ока. Адже він хоробрий і зовсім їх не боїться! А як поважатимуть його брати і сестри, коли Вухань розповість, що бачив самих людей!
Зайчик прудко побіг на узлісся, минув пагорб, чкурнув полем. Він біг довго, і вже думав перепочити, аж раптом…
- Ти куди біжиш? – пролунало просто над головою.
- Ой мамо! – Зайчик замружився з переляку і завмер. Лише за півхвилини наважився розплющити одне око. І побачив того, хто говорив до нього. Незнайомець був білий білісінький, лише замість носа у нього стирчала велика червона морквина.
- Я… Я хотів зустріти людей, - несміливо озвався він. – А ти – людина?
- Ні, я Сніговик. А люди живуть он там, у великому будинку з зеленим дахом. Увечері у вікнах дому засвічується світло, і я бачу їх через вікна. Учора вони принесли у дім ялинку з лісу і почепили на неї багато яскравих іграшок.
- От чудасія! – Вухань був страшенно здивований. Це ж треба таке вигадати – чіпляти іграшки на гілки! Чи не краще самим побавитися ними!
Сніговик ще довго розповідав зайченяті про людей. Згодом Вухань запитав:
- А ти був колись у нашому лісі?
- Ні, я нікуди не ходжу. Я мушу завжди бути тут. - відповів Сніговик.
- Шкода, - зітхнув Вухань. Ми б с з тобою могли побавитися. У лови, у хованки.
- У хованки ми й зараз можемо погратися, - засміявся Сніговик. – Я заплющу очі і лічитиму до десяти, а ти ховайся!
Сніговик замружився і почав рахувати уголос: «Один, два, три…» Тим часом зайчик дременув у кущі, що росли неподалік. «У моєму білому кожуху він нізащо не помітить мене серед снігових заметів!» - подумалося йому.
Але зайчик геть забув, що залишає сліди у глибокому снігу. Тож Сніговик одразу здогадався, де заховався Вухань.
- Ти сидиш за кущами! – сказав Сніговик.
- Ех, одразу ти мене знайшов, - засмучено зітхнув Вухань. - Добре, а тепер ти ховайся, а я шукатиму!
- Мені пора… Але я ще повернуся, неодмінно! І ми побавимося у хованки, - пообіцяв зайчик.
Та наступного дня зайченята пішли у гості до свого друга – лисеняти Лиска. І Вухань із гордістю розповідав усім, як він гуляв біля оселі людей, бачив, як чепурять ялинку… Всі слухали захоплено, і Вухань дуже пишався собою. За розмовами проминув день. А наступного дня звірята бавилися у сніжки на галявині. Потім вони вирішили піти до замерзлого озера на ковзанку…
Минали дні, тижні, але зайчик так і не навідався у гості до Сніговика.
Непомітно до лісу прийшла Весна. Снігові замети почали танути просто на очах, веселі струмки побігли лісом. Зайченята поскидали зимові білі кожушки і перебралися у сіру літню одежину.
Того ж дня Вухань загадав про Сніговика. «Треба навідати його, ми ж мали побавитися у хованки!» - подумав зайчик.
Сказано – зроблено. Вухань побіг за ліс, туди, де стояв великий будинок з зеленим дахом. Там, де колись лежали снігові замети, темніла мокра земля і де-не-де пробивалися перші паростки зеленої трави.
Але Сніговика ніде не було.
«Куди ж він міг подітися?» - гадав Вухань. Він декілька разів голосно покликав: «Сніговичку! Де ти!» Але ніхто не відповідав.
«Невже я його більше не зустріну, - зітхнув зайчик, - Ех, треба було мені раніше прийти… А може… Може, він помітив мене здалеку і вирішив заховатися десь у лісі? Щоб теж погратися у хованки? Е, ні Сніговичку, я тебе неодмінно знайду!»
