В попередніх розділах цієї розвідки ми розглянули, чому електронні версії книжок не можуть нашкодити версії паперовій, як картка Visa не може перекреслити ходіння готівкових монгольских тугриків у Внутрішній Монголії. Але значно цікавішим видається питання, чи може існувати електронна версія книжки без паперової? І чи не буде в цьому випадку означення книжка на адресу якихось файлів ТХТ явним перебільшенням?
Винесемо за дужки студії на літературних сайтах, своє відношення до них ми вже висловили – це ще рукописи, чернетки, хай навіть вони геніальні і належать клавіатурі ще невідомого широкому загалу електронного Толстого. Але ж відомо, що саме Толстой кільканадцять разів повністю переписував „Війну і мир”, і так би ніколи й не зупинився, аби рукопис в нього підступно не відібрали й не видали книгою.
Так, книга – це нарешті крапка. Вже не перепишеш жодного діалогу Наташі з поручиком Ржевським, та навіть одруківки жодної вже не виправиш, так і залишиться „короВа Російської імперії”. Книга з друку – борджомі пити пізно. І це прекрасно. Хто як, а дехто саме для цього відчуття крапки й пише. І палить більше не потрібні рукописи з такою ж насолодою, як рибалки колись палили посеред Атлантики протхнуті рибою роби в кінці рейсу. Шабаш! До речі, піврічний рейс той вважався остаточно завершеним лише біля каси, де рибалки отримували свої знов за рибу гроші – прихідний аванс. Не яхтсмени ж, справді, на шаріка моря борознити.
Паперова книжка усі ці незрівнянні відчуття авторові гарантує. І шабаш, і за рибу гроші, хоча в рибалок гонорарії й побільше. Тому видаватися лише в електронному вигляді, хоч заради експерименту, бажаючих довгий час не знаходилося. Хіба що спритні електронні видавці укладали з нетямущими паперовими видавництвами угоди й конвертували їхні вже готові макети у формати FB2, RBчи PDF для подальшого читання через е-рідери за суто символічні тугрики. Та це була все та ж звична схема оцифровування паперових книжок, хіба що технологічно вдосконалена. Але, кризо помагай, такі сміливці серед писучої братії в решті решт знайшлися.
Десь рік тому, якщо бути точним, то у лютому 2009, ціла ескадра українських авторів у компанії з виробником покетбуків затіяла проект „Тільки Тексти”, або „ТТ”. Занотуйте на своїх електронних скрижалях імена цих сміливців, зухвальців і першопроходців, що залишили свої піксельні сліди на далеких електронних берегах, невідомих навіть Гугл-мапам. І все це – у пошуках електронного Північно-Західного проходу до Читача, значно коротшого за вже відомі паперові торгові шляхи.
Це були Михайло Бриних на лодді з дещо дивною назвою „Цейтнот доктора Падлючча”, Андрій Кокотюха, який спорядив одразу два пакетботи з дуже оптимістичними назвами „Останній раз” та „Осінній сезон смертей”, Тарас Антипович на шлюпі „Лох”, і думайте шотландської він приписки, чи київської, Олег Криштопа на каторжній галері „Усі жінки курви”, на всіх веслах якої веслували виключно курви, та Вікторія Стах на дупель-шлюпці „Пазли тіла Божого” (цікаво, чи поділяла вона думку свого мателота щодо жінок) . Проводжали експедицію гарно, порвали два баяни, викинули у віртуальні хвилі екранного моря кільканадцять чепчиків і навіть один станик, усі промовці відзначали епохальність події, а вона й була без перебільшення епохальною. Не втримаюсь від цитат, в інтернетах всі ходи записані:
* Мене тішить, що у проекті «Тільки тексти» немає довгого видавничого ланцюжка. Кожен читач може придбати собі книжку, не виходячи з офісу чи квартири. Для цього не потрібно ходити до книгарні. Автор же має можливість простежити динаміку продажів своїх книжок, - казав один промовець.
* В умовах, коли від фінансової скрути потерпають і видавці, і книготорговці, ми вирішили максимально скоротити шлях від автора до читача. «Тільки тексти» - початок великого експерименту, до якого, я сподіваюсь, приєднаються й інші українські письменники. Література не повинна потерпати від кризи, - виголошував інший.
* Враховуючи тенденції подорожчання паперу і поліграфічних послуг взагалі, електронна версія має суттєву перевагу - стабільну низьку ціну. Сьогодні електронна версія коштує в два-три рази дешевше друкованого видання, - пророчив успіх екcпедиції третій.
Але були й анонімні недоброзичливці, які бурчали не в мікрофон таке:
* Зароблять вони на цьому ще менше, ніж на паперових книжках. Купить десятеро – а решта зпіратить одне в одного. Стівен Кінг це пройшов задовго до Бриниха.
(а капітан Кук задовго до Кінга – так і хотілося додати)
* Проект майже збитковий. Єдине кому добре, то це невідомим авторам, які хоч десь засвітяться (бо гроші не треба вкладати) та хазяявам порталу (бо гроші зароблятимуть з повітря). Якщо туди не зал*є свій оригінальний та покищо ніде не опублікований текст хтось з живих літературних українських ідолів, штипу Забужко чи Андруховича, то сайт не стане прибутковим і сам себе не зможе забезпечувати. Та й піратство просто з*їсть цю ідею. Як на мене, то тільки зараз до цього дозріває Західний світ, а нам ще до цього далеко.
(орфограію недоброзичливців збережено)
Але ось відлунали фанфари й останні ноти „Прощання слов’янки", поповзли по причалу поліпропіленові швартови й закурликали над щоглами героїв чайки (не на ім’я Джонатан Лівінгстон, просто чайки), і... і все. Слід екпедиції одразу під причалом увірвався, наче її злизало язиком чудисько-однофамілець повісті Антиповича (маю на увазі плезіозавриху з Лох-Нессу).
Я шукав слідів цієї зниклої експедиції В Гуглі, Яндексі та навіть Нігмі – жодної звісточки.
Може їх захопили у полон оті страшні віртуальні пірати? Торенти мовчать, немає там „Шахмат для дибілів”, лише вже згадуваний Кінг на викуп від українського МЗС роками чекає.
Може шуканий шлях до читача виявився таким коротким та прибутковим, що першопроходці його одразу ж засекретили, як португальці колись тримали в таємниці від інших європейців шлях довкола Африки? А лоцманів-критиків примусили мовчати не інакше як погрозами – жодної рецензії за рік. Хоча не один з них кидав чепчики в повітря на причалі й танцював під порваний баян в портовому шинку ще три дні по відходу кораблів. Книготорговці ж мовчать, посилаючись на комерційну таємницю.
Може дикі племена читачів захопили зухвальців, як туземці Лівінгстона (не чайку Джонатана, а сера Девіда – дослідника екваторіальної Африки), й зачитали досмерті? То чи не пора вже якомусь журналісту Стенлі вирушати в експедицію на їх пошуки? І такий відважний Генрі Мортон Стенлі, який, як ви пам’ятаєте, шукав Девіда Лівінгстона методом ловів лева у пустелі: „У цій половині Африки сера Девіда нема, подивимось в іншій”, - такий рятівник зниклих експедицій, таки знайшовся. Саме у той день, коли я заходився писати цей розділ, Олександр Михед опублікував на „Літакценті” огляд усіх експедиційних творів. Тобто, перша рецензія з’явилася... через рік після презентації книжок. Нічого собі, „скоротили шлях до читача”!
Я був настільки вражений, що мені навіть обридли розгорнуті експедиційні метафори, аж тут саме адмірал цієї ескадри Бриних надіслав мені поштовою пляшкою телефончика. Тож далі я просто перекажу нашу розмову, без усіляких метафор, хоча заради понтів і міг би записати її морзянкою.
Якщо коротко, за рік продалося щось із сто примірників. На всіх. На п’ятьох. Тобто по 20 примірників на ніс. Електровидавець насправді здебільшого торгує отими е-рідерами, захоплює російський ринок, Боже помагай, і йому не до того, щоб ще й промоцією окремих книжечок займатися. Поки книжки висіли в нових надходженнях та топах продажів – вони продавалися. Можна було б самим інформаційною підтримкою перейматися, спочатку так і планувалося, але якось не склалося. Крім того, в усьому світі існує залізне відношення між кількістю паперових та електронних проданих примірників:
На кожних десять паперових примірників продається одна електронна версія книжки.
Прийом. Тобто, амен.
Ризикну додати ще й свій висновок. Коли шляхи скорочуться – читачі геть зникають. В шляхах весь цимус.
Мені здається, таких результатів експерименту досить для того, щоб припинити відспівувати паперові книжки і протиставляти їм електронні, чи то пак піксельні, а натомість задуматися, чи можуть книжки в різних станах сприяти одна одній, і як це можна використати замість писати маніфести про смерть традиційного книговидання.
Розгадка ж питання, чому пірати не захоплюють в полон українських авторів, самого лише Кінга, знову переноситься на на наступну серію. Хоча, якщо кому вже не терпиться, може спитати в Лембіта Короєдова, він знає напевне.
