Прокинувся десь о четвертій ранку. Квартира вже трошки набралася нічною прохолодою, то стало легше. Попив водички, бо після коньяку сушило, вийшов на балкон покурити. Двір ще спав. А на лавці перед під’їздом спав Банкір, мій колишній сусід. Молодий хлопець, у жирні роки нетривалого українського розквіту зробив стрімку кар’єру, став начальником відділу комерційного банку, одружився, купив в кредит машину і квартиру, з’їздив до Таїланду, а потім жахнула криза. Його звільнили, роботи по спеціальності не було, бо Журбами ходили цілі натовпи колишніх банкірів. Колись рідний банк подав до суду за несплату кредитів, жінка пішла, машину забрали, з квартири виселили, вона досі стоїть пуста, чекає на нових власників, яких поки немає. А Банкір вже кілька місяців не виходить з запою, вдень бухає, а вночі спить на лавці перед під’їздом, добре що клімат дозволяє. Незрозуміло, чому саме тут спить, квартира ж вже не його. Мабуть, нікуди більше йти. Біля Банкіра валяється пуста пластмасова пляшка. Дудлив самогон. Тут приватний сектор поруч, там працює кілька десятків точок. Кажуть, останнім часом бражка подорожчала, бо дільничний став збирати більше з бабок, а ті підняли ціну. Ось така харчова піраміда. Прем’єр призначає міністра і міністр мусить заплатити. Міністр призначає начальника УВС і той роздає завдання підлеглим. Хвиля поширюється вниз і доходить до звичайного дільничного, який трусить бабок за самогон і азербайджанців за проживання без реєстрації. Бабки піднімають ціну за бражку, азербайджанці закладають витрати у націнку на фрукти.
Посміхаюся, кидаю недопалок у попільничку. Спати не хочеться, але ще рано. Вирішую побігати. Мужик мусить тримати себе в добрій фізичній формі. Одягаю шорти і майку, ховаю у кишеню паспорт, бо знаю, що можу нарватися на ментів, які настільки подуріли, що нишпорять вже і вранці. Біжу пустими Журбами, які ще міцно сплять. Непогане місто, тут багато зелені, є невеличкий історичний центр, протікає дві річки. Хороше місто, яке псують люди, продажні, ниці та недолугі. Пам’ятаю, як проходив історію в педінституті і там наш викладач цитував Геродота, який був у цих краях ще дві з половиною тисяч років тому. «Скіфи ліниві і схильні до крадіжок» - писав той добродій і з тих пір тут нічого не змінилося. Тут взагалі нічого не змінювалося. Все текло і нічого не змінювалося.
Я прибіг до школи, де колись вчився. Там поруч була спортивна площадка, на якій школярі бухали пиво і не тільки, судячи з розкиданих шприців і використаних презервативів. Пішов спочатку на турнік. Підтягнувся дванадцять разів, потім зробив кілька підйомів з переворотами, відчув у м’язах приємну втому. Пішов робити вправи для преса. Відгріб ногою шприци та скло побитих пляшок. Почав хекати. Десь на половині вправи почув якісь дивні звуки поруч. Підвівся, придивився і побачив людину, що лежала прямо на землі та стогнала. Я підійшов. Дівка, гола нижче поясу. Ані трусів, ані спідниці чи штанів, вже не знаю, що там на ній було. Лежала у власних блекотах. Ну, зрозуміла картина. Набухалася, її порали, потім вирішили пожартувати, забрали одяг. Вранці прийде до тями і буде бігти додому у одній майці.
Беру її за ноги і тягну. Вона тільки стогне, навіть не пручається. Витягує дівку з блекотів на траву, озираюся. Бачу пусту двохлітрову пляшку з-під пива. Ну так, менше ми не п’ємо, тільки два літри. Підкладаю пляшку дівці під голову. Мій однокласник Сява Сєбєль ось так загинув. На першій шкільній дискотеці у кафе «Комфорт» перебрав вина «Слов’янського» - дешевої бормотухи. Його залишили продихатися свіжим повітрям на лавці поруч зі входом, а він завалився з лавки на спину і захлинувся власними блекотами. Це сьомий клас був, скандал на всі Журби, мене тоді з піонерів виключили, бо я був одним з тих, хто купував бухло для дискотеки.
Дівка хрипить щось незрозуміле, я повертаюся доробляти прес. Потім на бруси. Відчуваю, як руки наповнюються силою. Біжу далі. Бігти добре, я люблю бігати. Така одноманітна справа, яка вбиває всі думки. Просто робиш щось і ніяких проблем. Так само люблю плавати. Гилити воду і долати басейн за басейном.
Додому повертаюся іншим шляхом, через гаражі уздовж залізниці. Видивляюся камінь чи шматок цеглини. Без цього не можна, бо у гаражах живуть собаки, ціла зграї, які просто так не пропустять бігуна. Ось вже побачили мене і шикуються, щоб лаяти. Потім помічають у моїй руці каменюку і вмить втрачають до мене інтерес, відвертаються, влягаються спати, мовляв нічого такого і не думали. Якби каменюки не було, то довго б бігли за мною і гавкали, наміряючись вкусити за п’ятки. Біжу і рахую, скільки їх. Сімнадцять голів, хороша зграя. Розвелося їх знову.
Кілька років тому у Журбах майже не залишилося бродячих собак. Бо діяла схема. Один депутат з тюбівців створив під себе окреме комунальне підприємство «Доля собача». Зміг домовитися, щоб сесія прийняли хорошу ціну утилізації собаки – двісті гривень за голову. Це ще двісті тих гривень, коли курс бакса був п’ять. Почали приймати. Вони навіть нікуди не їздили, не ловили, просто пустили слух, що приймають бродячих собак по півсотні за голову. І собак понесли. Бомжі, алкаші, просто безробітні, усі наробили капканів, познаходили воздушки чи отруту і почали полювання за собаками. За місяць було здано чотири тисячі голів. Дійсно здано, без дурні. Тепер рахуємо витрати: півсотні за собаку, ще кілька гривень за використання скотомогильника на полігоні, де собак ховали. Потім і ці гривні не стали платити, здавали їх Журбівській колонії, а там з собак варили мило для зеків і шили міхові вироби. Отже кожна бродяча собака приносила депутату по сто п’ятдесят гривен. Чотири тисячі собак – шістсот тисяч гривень, або сто двадцять тисяч баксів на місяць. Ну, нехай десятку він сунув рідній фракції, десятку іншим, ще десятку начальнику фінансового управління, щоб вчасно перераховувала гроші, ще там якісь витрати. Але тисяч сімдесят чистими депутат за місяць наварив, це факт.
Погорів на тому, що мисливці за собаками, вибивши усіх бродячих, почали полювати на домашніх. Десятки скарг, потім власники собак вийшли на мітинг, про це написали у Києві, вся країна реготала з Журб, меру дзвонили з кпинами колеги і схему довелося скасувати. Депутат узявся за реформу міського освітлення, а бродячі собаки потроху почали нарощувати чисельність. От знову вже можна було заробляти на них гроші.
Прибігаю додому, приймаю душ, голюся. Вже шоста, мені на роботу сказано прийти о восьмій, то не поспішаю. Ставлю чайник, роблю омлет, кришу помідори. Їм, виходжу на балкон з чашкою чаю і цигаркою, щоб насолодитися ранішньою прохолодою, яка зникне за кілька годин. Дивлюся, як потроху запалюються вікна у будинку напроти.
- Жаня, дай цигарку! – хрипко просить знизу Банкір, який прокинувся і помітив мене. Здається, він усцявся вночі, принаймні відповідно тхнуло, коли я пробігав поруч. Ох і ранок. Як не те, так те. – Помираю, Жаня! – стогне Банкір. Цей буде просити, поки не випросить. Кидаю йому цигарку, він біжить її ловити, падає, лається, підводиться, шукає і знаходить. – Жаня, мені підкурити нічим, кинь ще одну, тільки запалену! Будь ласка! Жаня, змилуйся над постраждалим від кризи, над інвалідом фінансової галузі!
Підкурюю йому і кидаю. Він ловить, робить кілька затяжок, задоволено мугикає.
- Жаня, а позич трьоху? А, Жань? Труби горять, Жаня, пиздець просто! Трьоху! – хрипко скавулить Банкір. Грошей п’яницям я не даю. Ніколи. І він це знає, але просить. Бо що йому ще робити? Він чекає, поки люди почнуть йти на роботу, тоді буде бігти за кожним і просити, хоч щось. Гроші, їжа йому не потрібна, хліб йому виносять пенсіонерки, яблука він підбирає у приватному секторі, тим і живе. – Жаня, ну будь ласка! А, Жань! Ну трьоху! Ну що тобі трьоха?
- Чуєш, потвора, завали хавальник, якщо не хочеш, щоб я завалив! – кричить чоловік з вікна першого поверху. Чутно, як плаче дитина. У них немовля, мабуть залишили відкритим вікно і дитина прокинулася через скиглення Банкіра.
- Все, все мовчу! – квапливо каже той, бо його вже били за це і не раз.
Повертаюся до квартири, думаю, що одягти. Мабуть костюм. Воно то, звісно, спекотно, але фірма, наче, серйозна, офіс мусить бути з кондиціонерами. Мабуть костюм, а там подивлюся, як усі ходять. Лізу в шафу, беру костюм, серйозний, чорний костюм, який я всього кілька разів одягав, бо не любив. Підхожу до дзеркала, притуляю костюм до себе, ну, непогано виглядаю у ньому. Потім кидаю костюм геть, наче отруйну змію. Аж відстрибую від нього. Бо згадую, що купив костюм для весілля з Росею. Проклятий костюм! Жбурляю його ногою. Не хочу одягати. Вибираю сорочку з довгими рукавами і вельветові штани, які колись покійна мама купила у секонді. Але виглядають вони так, наче куплені в дорогому магазині.
Стою перед дзеркалом у одязі. Ну, наче нормально. Прискаю себе одеколоном, поправляю волосся, дивлюся на годинник. Ще рано йти. Сідаю біля телевізора, подивитися, що там передають. Люблю дивитися місцеві новини, бо ось це ж Езоп відпочиває! Якесь струшування повітря, ніяк не пов’язане з тим, що відбувається насправді. Ось сюжет про відкриття нової аптеки для ветеранів. Що от тепер заслужені люди міста зможуть отримувати пільгові ліки і як це добре для всіх. Це те, що ззовні. А всередині наступне - аптека належить депутату Балакірєву, який завів на себе все постачання медикаментів на лікарні. Це мільйони гривень на рік. Пільгові рецепти, їх же оплачує держава, яка не буде дуже то додивлятися, чого ліки коштують саме стільки. Ось пігулка коштує в звичайній аптеці десятку. У пільговій аптеці її продадуть за дев’ять гривень, але бюджет компенсує зовсім на гривну, а п’ять, бо по документах пігулка коштувала всі чотирнадцять гривень. Солодкий шматок. Балакірєва прикриває губернатор, якому депутат слинявить щомісяця.
Тепер наступний сюжет. Незаконна вирубка дерев у центрі. Лікеро-горілчаному заводу дерева заважали у будівництві нового магазину. Дерева спиляли, та скільки їх пилялося у Журбах! Але тут наїхала прокуратура, яка побачила у цих діях грубе порушення природоохоронного законодавства і тепер погрожує керівництву заводу страшними карами. Сімдесят вісім тисяч гривень штрафу за двадцять дерев. Майже по чотири тисячі за ствол. Дерева виходять куди більш прибутковими, аніж собаки. Тут вся справа в тому, що біля заводу є ділянка, де стоїть склад. Керівництво заводу хотіло побудувати там житловий будинок, бо чудове місце поруч з центром та річкою. Але депутати вимагали завеликих хабарів і проект застряв. Аж поки за справу не взялася прокуратура, яка зажадала ту ділянку собі. Щоб побудувати житловий будинок, мовляв у них велика черга на житло. Прокуратура ніколи не платить, а власники заводу не хотіли віддавати тридцять соток дорогої землі задарма. То в них виник когнітивний дисонанс, наслідками якого став ось цей сюжет, який бубонить перелякана дівчина-журналістка, яка геть нічого не розуміє і не зрозуміє. Бо щоб почати шурупати що і до чого у Журбах, треба поваритися в місцевій владній каші хоча б років п’ять. Завести знайомства і зв’язки. Тоді тільки почнеш бачити справжні причини і наслідки. А ці дівчатка з телеканалів, вони бачать тільки якісь тіні того, що відбувається. Та навіть тіней не бачать, читають текст,я кий їм написали і мріють про красиве життя у Києві.
Ага, наступним йде сюжет про великі досягнення журбівського крикету. У нас є жіноча команда, яку зробили муніципальною, тобто такою, що фінансується з бюджету. З цього мають зиск і мер і відразу кілька депутатів. Команда частенько їздить на закордонні змагання і її завжди супроводжують кілька десятків членів Опікунської ради клубу. Їздять вони, звісно ж, за бюджетний рахунок, а ще отримають візи у такі країни, про які і мріяти не могли, зважаючи на їх мармизи. Оце дівчатка повернулися з Португалії, де щось там виграли. З ними повернулися і засмаглі депутати, які наголошують на тому, що міськрада не жаліє і не жалітиме грошей на розвиток фізичної культури та спорту у Журбах. Що правда, то правда, вірю, бо хто ж для себе пожаліє?
Далі погода, її веде дівчинка у спідниці, яку можна трактувати, як пояс. Дівчина нафарбована, як блядь, аналогічним голосом розповідає про атмосферні фронти і відсутність опадів, навіть губи облизує. Їй двадцять і вона окрутила головного редактора каналу, чоловіка на тридцять років старшого. Той розвівся і одружився на ній. Так ось дівчина вирішила собі відразу і питання родини і питання роботи.
Вимикаю телевізор і виходжу з квартири. Біля під’їзду чергує Банкір, який знову починає просити гроші, біжить за мною метрів десять, потім відстає. Я йду не на зупинку, бо там зараз не уїдеш. Піду пішки, я вже до цього звик. За спиною у мене невеличкий портфель у якому блокнот, диктофон і одеколон. Це щоб пшикнутися, коли прийду, бо по дорозі можу спотіти. Крокую тихими вулицями подалі від машин, дихаю чистим повітрям, відчуваю себе щасливим за правильно зроблений вибір. Давно вже не відчував себе щасливим. Якесь нове, свіже почуття. Впевнений, що далі буде, ще краще.
Прихожу в центр, до великої будівлі зі скла та бетону. Київські гроші, сучасний офісний центр. На вході сидять два охоронця. Прохожу біля них, але вони окликають:
- Ви куди?
- Доброго дня, я до компанії «Елефант», це на четвертому поверсі.
- А хто ви?
- Жан-Люк Гарбуз, у мене призначена зустріч. – бачу, як охоронці стримують посмішку, коли чують моє ім’я. Я вже звик, то не звертаю уваги.
- Зачекайте. – один з охоронців бере слухавку, комусь доповідає, що я прийшов. – Зараз за вами спустяться.
- Добре. – оглядаюся у холі. Скло, мармур, пташки співають, шелестить вода невеличкого фонтану. Що тут скажеш - багато. Це не редакція, де вже років десять не було ремонту. І охорона тут є, просто так не пройдеш. Серйозна фірма, що там казати. Чую, як цокотять підбори. Повертаюся і бачу, як у хол вилітає якась дівчина у довгій спідниці і білій блузці. Висока, струнка, з красивою фігурою, коротким волоссям, зібраним у смішну зачіску, і обличчям, у якомусь є щось пташине, чи що.
- Жан-Люк? – питає вона весело, посміхається і протягує до мене руку.
- Так.
- Привіт! Мене звати Арина, я офіс-менеджер журбівського представництва «Елефанту». Пішли.
- Пішли.
Йду за нею до сходів. Вона висока, десь метр вісімдесят, не менше. Якщо і нижче мене, то всього на кілька сантиметрів.
- Слухай, тебе мабуть задовбало вже це питання, але просто цікаво. – вона оглядається до мене.
- Ти про ім’я? – легко здогадуюся я.
- Так. Звідки воно в тебе?
- Батько був директором кінотеатру і великим шанувальником кіно. З режисерів більше за все йому подобався Жан-Люк Годар. Ну на честь його він мене і назвав. – повторюю я в черговий раз цю історію. Не уточнюю, що через рік після мого народження тато розлучився з мамою і поїхав в Москву. Я його бачив лише раз, коли він чомусь приїхав на похорони мами. Сивий, підтоптаний, схильний до п’яного скиглення.
- Класно! – сміється Арина. Вона якась рвучка, швидко рухається, швидко на все реагує, швидко крутить своєю голівкою. – А мене назвали на честь няні Пушкіна. Тато дуже любив творчість Олександра Сергійовича. – вона дивиться на мене і сміється. – Ну, насправді просто так назвали, тато не любив віршів.
Ми вже на четвертому. Арина підходить до скляних дверей, які ведуть до коридор. Прикладає картку, яка висить у неї на шиї. Двері відкриваються.
- Та тут, як у тюрмі. – жартую я, щоб сховати своє хвилювання. Коли людина жартує, це може значити, що вона спокійна.
- Це ще не все. – посміхається вона. У коридорі підходить до великих чорних дверей, дивиться кудись вгору і доповідає. – Це я, а це - Жан-Люк.
Помічаю камеру відеоспостереження над дверима. В них клацає замок і Арина навалюється, щоб відкрити. Важкі і міцні двері, таки не сковирнеш. Захожу всередину. Там велика кімната з кількома столами, на яких стоять комп’ютери. Ще двері у три кабінети.
- Сідай, почекай, керівництво на нараді. – Арина вказує мені на стілець, сама сідає за комп’ютер, щось починає набирати.
- Ти з Журб? – питаю її. Коли говорю, мені спокійніше.
- Ні, я з Києва. Працювали у «Елефанті» два роки, запропонували поїхати на проект сюди.
- Мабуть нудно тут буде, Журби це не Київ.
- Та мене попередили, що роботи буде багато, то не занудишся. – каже вона і щось продовжує набирати на комп’ютері. – Якщо хочеш чаю чи кави, то он кулер, займайся.
Бачу невеликий стіл на якому кулер з баком води, корзинка з солодощами, банки з кавою і чи не десятком сортів чаю. Посміхаюся, бо в редакції був тільки дешевий чорний, який заварювали по кілька разів. Перший раз – то був цимус, другий – вторяки, третій – помиї, далі вже вважалося, що краще не пити, але пили, як не було свіжої заварки. – А ти велосипед маєш? – несподівано питає Арина.
- Велосипед? – дивуюся я. – Ні, велосипеда не маю. А що, тобі потрібен?
- Та я люблю на велосипеді їздити. Якщо буде коли-небудь вільний час, поїздила б вашими Журбами. Мій в Києві залишився, то у тебе б взяла.
- Ну, взагалі то у мене є «Україна». Тільки я давно не їздив на ній.
- «Україна» - не велосипед. – впевнено каже Арина.
- Та і не країна насправді. – жартую я. – А у вас тут ще журбівські є, чи тільки столичні?
- Поки всі з центрального офісу. Може ще когось будуть запрошувати. Слухай, а як тебе друзі звуть?
- Жаня, здебільшого. – кажу я. Не уточнюю, що друзів в мене тепер вже немає. Були в редакції, але я пішов, спалив всі мости, тепер без друзів.
- Жаня? Прикольно. А як тебе по-батькові?
- Ну ти цікава! – кручу я головою.
- Я анкету твою заповнюю. – сміється вона. Красива. Причому якось по-особливому. Нестандартна краса. І розумна. Це відчувається. – То як?
- Марленович. – кажу і помічаю її погляд.
- Серйозно!
- Серйозно. Жан-Люк Марленович Гарбуз.
- А батька чого так назвали?
- Його батька був затятий комуніст, а Марлен, це ж Маркс та Ленін. То ось так назвали.
- Диви, які в роду у вас всі ідейні! У самого діти є?
- Немає.
- Цікаво, як же ти їх назвеш! – вона посміхається. В неї великий рот і тонкі, блідо-рожеві губи. – Так, далі. Місце і дата народження.
- Місто Журби Журбівська область, 24 жовтня 1972 року.
- Освіта.
- Вища. Закінчив у 1997-му році Журбівський педагогічний інститут за фахом вчитель історії та праці.
- Цікаве поєднання. Трудовий стаж.
- Два роки пропрацював у школі села М’ясне Диркопільского району, рік був будівельником на заробітках в Росії, з 2000-го року працював в газеті «Журбівські вісті», спочатку кореспондентом, потім начальником відділу.
- Карколомна кар’єра! – сміється Арина. - Сімейний стан.
- Не жонатий, не був, не притягався, участі не брав, завжди готовий.
Вона дзвінко сміється.
- Які ще питання? – питаю я, намагаючись втриматися на цій хвилі веселощів, щоб не впасти у безодню фрустів.
- Ніяких, Жан-Люку Марленовичу Гарбузе. У мене є в Києві знайома, так у неї прізвище Бахча. Думаю, треба вас познайомити. – вона сміється, аж заливається.
- А у тебе яке прізвище?
- Та непогане таке.
- Соромно і сказати?
- Хай це буде моя невеличка таємниця.
Вона сміється і знай собі клацає по клавіатурі. Я вже збираюся сходити налити собі чаю, коли відчиняються двір і з одного з кабінетів виходять троє чоловіків, серед яких я знаю лише Бориса Ісмаїлова.
- О, наше золоте перо вже на місці. – каже він, підходить до мене і представляє. – Так, ну що ж, це Жан-Люк Гарбуз, зірка місцевої журналістики, який погодився на нашу пропозицію про співпрацю. Мене ти знаєш, це Анатолій Сергійович Філенко, він керівник проекту «Пагорби», який збирається запроваджувати на Журбівщині корпорація «Елефант». – Борис вказує на чоловіка років за п’ятдесят, сивого, високого, худорлявого, з розумним обличчям. Чоловік протягує руку.
- Приємно познайомитися. – каже спокійним басовитим голосом. На пальцях в нього кілька великих перснів, руку тисне сильно.
- Навзаєм.
- А це, Володимир Григорович Шунін, він займається питаннями безпеки проекту «Пагорби». – Борис вказує на чоловіка вже років шістдесяти. Жилавого, судячи з виправки, колишнього військового. Помічаю на кулаку у нього напівстерте татуювання. Помилки молодості, мабуть.
- Добрий день. – не дивлячись на статуру Шунін говорить тихо. Судячи з усього ще той жук.
- Зараз Володимир Григорович проведе з тобою невеличкий інструктаж, підпишемо договір і до роботи. – каже Борис і плескає мене по плечу.
- Прошу. – Шунін киває у бік дверей, мабуть, до свого кабінету. Йду за ним. Невеличкий кабінет, стіл з ноутбуком, шкіряне крісло, шафа та сейф. – Сідай. Я з тобою на «ти», добре?
- Так. – киваю головою і витримую погляд Шуніна. Чіпкий у нього погляд, від його не сховаєшся.
- Дивися, Жане, ти прийшов у серйозну компанію, яка ставить перед собою амбітні цілі, а через це має досить впливових ворогів. Від сьогоднішнього дня ти мусиш це засвоїти і змінити свою поведінку. По-перше, ніяких розмов про компанію поза цими стінами. Жодних і ні з ким! Ані з друзями, ані з колишніми колегами, ані з бабами. Офіційна версія твого перебування тут – готування прес-релізів. Більше ти тут нічого не робиш і нічого не знаєш. Зрозуміло?
- Так.
- Після цієї розмови ти підпишеш договір, одним з пунктів якого є штрафи за розголошення. По закінченню співробітництва тебе чекатиме вагомий бонус і краще не втрачати його через дурні балачки.
- Я вмію тримати язик за зубами.
- І я це знаю, я ж перевіряв кандидатів зі списку. Ти не патякаєш зайвого, але є засоби розв’язати язик. Алкоголь чи гроші. То я хочу, щоб ти розумів – ні в якому випадку не варто балакати про компанію. Бо рано чи пізно ми про це дізнаємося. У нас є зв’язки у органах, ми самі ведемо деяку роботу, то дізнаємося. І тоді на тебе чекатиме покарання. – Шунін дивиться на мене. Я не можу стиснути кулаки, то стиснув пальці на ногах. Головне витримати цей погляд, витримати! – Ні, не сприймай це, як погрозу. «Елефант» - серйозна компанія, у нас не вивозять до лісу і не підвішують за ноги. Хоча… - він знову дивиться на мене і посміхається. А потім продовжує своїм тихеньким голосом. - …хоча інколи це досить дієвий метод. Але керівництво хвилюється про репутацію, у нас зв’язки з європейськими країнами, то ми діємо виключно в межах закону. У нас дуже хороша юридична служба, яка може засудити будь-кого. У випадку, якщо ми дізнаємося, що за вчинком людини стоїть не дурість, а зрада, тоді мої повноваження щодо цієї людини різко збільшуються. Їй-богу, нікому б не радив експериментувати наскільки. Що скажеш?
- Я прийшов сюди через те, що мені запропонували цікаву і добре оплачувану роботу. Я сподіваюся набратися цінного досвіду і підзаробити. Ось мої цілі.
- Слова розумної людини. – Шунін сміється. Точніше виглядає, це як сміх, але звучить, як шипіння змії. – Поїхали далі. Зараз все спокійно, але події можуть розвиватися по-різному. То ми мусимо бути готовими. Ми мусимо бути обережними. Це значить, що ти не повинен підставлятися. Не носити з собою зброю чи наркотики…
- Я не вживаю наркотики.
- Я знаю, ми б ніколи не узяли наркомана. Але наркотики можна підкинути. То ти слідкуватимеш за кишенями свого одягу. Ти не лізтимеш у бійку, не спатимеш з неповнолітніми, ти не дозволиш схопити себе на гачок, чи якось підставити компанію. – він дивиться на мене.
- Зрозумів.
- Також ти не ходитимеш до стрьомних закладів, краще нікуди не ходи. Ти уникатимеш темних вулиць, не відкриватимеш двері незнайомцям, у випадку якихось підозр чи загроз ти миттєво телефонуватимеш мені.
- Добре.
- Потім, ніяких важливих розмов по телефону. Їх слухають, то говорити по телефону, це як кричати на площі – дізнаються усі.
- Так.
- Ти мусиш зберігати всю інформацію тут, нічого не носити з собою. Про всі зустрічі ти мусиш завчасно доповідати Арині. Про всі зустрічі як по роботі, так і не по роботі. Час зустрічі, з ким зустріч, чи надовго. Ми мусимо знати, де ти і з ким ти.
- Зрозумів.
- Ну і на останок. «Елефант» ніколи не кидає своїх. А коли ти підпишеш договір, ти станеш для нас своїм. Пам’ятай про це завжди. Особливо тоді, коли тобі чухатимуть зворотне.
- Так.
- Тепер ось підпиши це. – він суне до мене кілька аркушів. – Це розписка про нерозголошення протягом десяти років з дня закінчення контракту.
Я пробігаю документ. Ну, наче нічого поганого. Підписую.
- Все, тепер пішли, підпишеш ще контракт.
Ми йдемо до кабінету Філенка, той дає мені контракт. Вісім сторінок. Я трохи нічусь, бо від мене чекають, що ось відразу підпишу його, а я знаю, що контракти спочатку треба читати.
- Жан, в нашому співробітництві важлива довіра. – посміхається Філенко. – Якщо ти думаєш, що «Елефант» заходить у Журби для того, щоб якось обдурити тебе і заключити з тобою кабальний контракт, то нам краще розійтися і забути один про одного.
Він правий. Вони заходять сюди з великими планами, то навряд чи закладають у контракт щось невигідне мені. То я підписую. Шунін плескає мене по плечу.
- Ну що, ти тепер у команді.
Філенко тисне на кнопку.
- Боря, підходь на планування.
За пів-хвилини ми всі сидимо за великим чорним столом у кабінеті Філенка. Він на чолі столу, праворуч Шунін та Арина, ліворуч – Ісмаїлов та я.
- Отже почнемо. – каже Філенко. – Нас завернули на обох сесіях і ми мусимо виправити цю ситуацію. Почнемо з міської сесії, бо вона післязавтра. Що там? – він дивиться на Ісмаїлова.
- Там є три проблеми. – каже Борис. - Перша – голова профільної комісії Сєрбов. Він передав через посередників, що хоче сто тисяч баксів, інакше рішення не пройде. Друга проблема, це Сізов, лідер тюбівської фракції. В них майже половина мандатів і без них рішення не пройде. Ну і третя проблема, це Сервісенко, місцевий бізнесмен, він теж претендує на нашу ділянку і веде відповідну роботу з депутатами. Ось така картина.
- Жан, щось можеш додати? – питає мене Філенко.
- Та ні, Борис сказав все, як є.
- Отже, давайте поштормимо шляхи вирішення. Так, номер один, це Сєрбов. Як його можна дістати? – питає Філенко.
- Що значить дістати? – цікавлюся я.
- Натиснути, змусити змінити думку.
- Я хочу трохи прояснити ситуацію. Просто у Журбах є правило: щоб отримати землю, треба заплатити депутатам. Ви хочете зайти у місто без грошей? – дивуюся я.
- Так точно. – киває Філенко. – Ми серйозна компанія і ми не дозволимо, щоб нас щипали якісь ліліпути. Ми йшли по-нормальному. Якщо вони не хочуть, підемо по-іншому. Ми не будемо платити їм, ми будемо примушувати їх приймати рішення.
- Ну тоді краще за все приставити до голови Сєрбова пістолет і він вмить зрадіє вам. – раджу я.
- Ні, Жане, це не наш метод, бо ми ж законослухняна компанія. Та й зараз двадцять перше століття, зараз вік інформації, а не пістолетів. – посміхається Ісмаїлов.
- Хоча інформація і пістолет завжди вагоміші аніж просто інформація. – жартує Шунін.
- Отже Сєрбов. Чим ми можемо його дістати? – Філенко дивиться на мене. Я замислююся. Пам’ять швидко працює і ось я вже киваю.
- В нього є баня, прямо на річці, хоча це заборонено. Не просто баня, а він і землю навіть приватизував, землю на березі! – кажу я і згадую далі все, що знав про того Сєрбова.
- Непогано. Баню можна сфотографувати, підготувати звернення до прокуратури і в газети. Треба збити ініціативну групу громадян! – розвиває думку Борис.
- Ще в нього якісь інтереси у бізнес-центрі, який будується на Андріївській вулиці. Кажуть, що чи не цілий поверх на нього переписали за те, що він пробив ту ділянку у центрі. Він пообіцяв, що частину поверху віддасть під офіс партії.
- Треба пробити дані про власників центру. Нам потрібні підтвердження, що Сєрбов там задіяний. – наказує Філенко Шуніну, той киває головою і записує.
- Мабуть, це закрита інформація. – кажу я.
- Жане, якщо хтось її закрив, то хтось зможе і відкрити. – посміхається Борис.
- Так, а ще у бані десь з рік тому був нещасний випадок. – згадую я.
- Що за випадок?
- Померла проститутка.
- Сєрбов причетний?
- Не прямо. В баню заїхала компанія з блядями, понапивалися, все таке. Дівка йшла, послизнулася, впала на дерев’яну огорожу, та не витримала і дівка гепнулася на розпечене каміння. Страшні опіки, два дні полежала в лікарні і померла. Історію зам’яли, але можна розкопати. Баня на Сєрбова записана і він, як господар приміщення, несе відповідальність за безпеку клієнтів. До того ж, як я розумію, баня працює підпільно, тобто гроші беруться, але звітності ніякої немає, то це ще і ухиляння від сплати податків.
- Так, сюжет з проституткою красивий, беремо його в розробку. – киває Філенко.
- Треба знайти її родичів і зробити сльозогінний матеріал. Щоб там заплакана мати з фотографією доньки, інша херня. І головна думка, що у загибелі дівчини винуватий депутат Сєрбов, голова депутатської комісії з земельних питань, видний тюбівець. - Борис захопився темою.
- Але цей матеріал ніхто не надрукує. – кажу я. – Боятимуться судових позовів.
- Це легко вирішується. – сміється Борис і дістає із теки якусь газету. – Ось бачиш, що в нас є.
Показує мені газету «Журби і Журбівщина». Ніколи не бачив таку.
- Це наша кишенькова газета. Ми надрукуємо статтю тут, а потім інші зможуть її передрукувати без наслідків. Буде позов, нехай судиться з цією газетою, нехай засудить її, у нас ще є. – Борис стукає пальцем по газеті і сміється. А вони професіонали, вони вміють робити справи!
- Так, з Сєрбовим зрозуміло, що робити, тепер розбираємо секретаря міськради Сізова. За що його можна прихватити? – Філенко дивиться на мене.
- У нього є земля в районі. Кілька десятків гектарів прихватив за різними схемами, а ще скупив паї у селян.
- Латифундист, значить. Щось ще?
- Ну у нього були неприємності з прокуратурою по землі. Навіть карну справу порушували, його закривали на кілька днів. Але потім його люди занесли і все заспокоїлося. Ну і ще прокурорів узяли в долю при розподілі землі.
- Так, карна справа вже краще.
- Ще там була історія. Менти узяли якогось дурника. Той набухався і почав в ресторані кидатися баксовими сотнями. Дрібний злодій, двічі відсидіти вже встиг за крадіжки мобільників, а тут сотнями баксів сипить. Менти його добряче побили і він розповів, що якось зайшов у міськраду, побачив, як секретарка вийшла, майнув у кабінет, швиденько відкрив ящики і в одному побачив пачку бабла. За пазуху кинув пачку і тікати. Потім подивися, а там виявилося дванадцять тисяч баксів. Ну, пацанчик офігів від таких бабок, купив собі телевізор, скутер, шмотки і пішов бухати. В ресторані його понесло і менти прихопили. Повели його до міськради, бо чий саме кабінет обікрав, він не знав. Але на місці вказав на кабінет Сізова. Ну, всім же зрозуміло, що то за бабки могли бути. Через Сізова ж гроші на тюбівську фракцію йшли. Почали Сізова питати, а той у відмову. Не було таких грошей, не знаю, що злодій верзе і таке інше. Менти спробували на жадність узяти, мовляв он більше десяти тисяч баксів же залишилося, але Сізов стріляний горобець, не зізнався. Менти потім гроші собі узяли, пацанчика за щось інше посадили і на тому все закінчилося. Ось така історія.
- Цікаво. Можна статейку про це написати, запитати звідки бабло? – каже Борис. – І треба пошукати того хлопця.
- Ще там випадок був у селі. Ну, де Сізов землю відхватив. На землі стояла ферма. У ферми був власник. Землю з об’єктами нерухомості передавати не можна. То Сізов найняв бригаду, щоб вони ферму розібрали, наче нічого і не було, наче просто поле. Ті почали розбирати, а тут місцеві підійшли. Бійка була. Сізов приїхав рознімати, а його витягли з машини, в багнюці виваляли, навішали пиздюлів. Кажуть і фото цього є, хтось на мобільник знімав.
- О! Оце те, що треба! З цими фотками ми його припремо тільки так! – Борис гепає долонею по столу, бачу, як задоволено посміхаються Філенко та Шунін. Я на правильному шляху.
- Тепер Сервісенко. Що за дядя? – продовжує Філенко.
- Та головний в Журбах по будівництву. Кар’єри в нього, цегляний завод, цех склопакетів, автоколона, бригади будівельників. Працює здебільшого з бюджетом. Криза по ньому не сильно вдарила, бо він майже без кредитів йшов. Має непоганий рейтинг. На минулих виборах був третім. Позиціонує себе, як міцного господарника.
- За що його можна прихопити?
- Кар’єри за містом. Кажуть, що документи в нього є на два гектари, а він вже розрив втричі більше. І риє в природоохоронній зоні, біля Веселого озера. Потім він захопив завод стінових матеріалів. Скупив там пакет акцій невеличкий, потім провів фальшиві збори акціонерів, призначив нове керівництво, воно зайшло на підприємство. Поки власники в судах оскаржили, вони все обладнання вивезли і земельну ділянку продали. Власники спробували скаржитися, але ж Сервісенко будує і для прокуратури і для СБУ, йому ті скарги до одного місця.
- Цікавий випадок. – посміхається Борис.
- Взагалі то у нього така репутація, що краще не лізти проти нього, а домовитися. Він – велика риба.
- Жане, у порівнянні з «Елефантом» твій Сервісенко – комаха. – сміється Борис. - Ще щось є на нього?
- Та більше ні. Він тихо сидить, розбудовує свій бізнес і все.
- Значить так, Жане, зосередься на Сєрбові. Треба знайти родичів загиблої, поговорити з ними. Це – виграшний матеріал. Сьогодні до вечора мусиш підготувати. – командує мені Філенко. – Займайся.
Киваю головою, виходжу. Засідання ще триває деякий час без мене. Я поки дзвоню своїм джерелам, дізнаюся адресу родини загиблої. У них навіть телефону немає. Треба їхати. Збираюся, коли виходить Арина.
- Ось тобі переопустка до офісу. – дістає зі стола пластикову картку. – І коли будеш їздити на таксі, то бери чек.
- Таксі? – дивуюся я.
- Ну ти ж не пішки будеш ходити. «Елефант» оплачує таксі, тільки бери чеки, це потрібно для бухгалтерії. – мені здається, що вона дивиться на мене трохи по-іншому. З більшою повагою. Я вразив її своєю обізнаністю? Мені це приємно, але я згадую про справу. Ось що важливо. Я вирішив стати мужиком, то мушу зробити все, як найкраще.
Викликаю таксі і їду за адресою. На околиці Журб, район триповерхових будинків, колишніх бараків, побудованих ще до війни, а потім обкладених цеглою. Маленькі кімнати, ще менші кухні. Вбоге житло.
Таксі зупиняється біля потрібного будинку. На лавці сидять кілька бабусь, щось балакають між собою і з цікавістю дивляться на мене. Хто такий, чого приїхав, до кого?
- Доброго дня. – кажу їм.
- Доброго дня. – відповідають вони трохи здивовано, що до них звернулися. Зазвичай люди просто проходять повз, не помічаючи старих.
- А ви не підкажете, де тут квартира Сіренко? – я то знаю номер квартири, але мені треба дещо дізнатися.
- А навіщо вам? – обережно питають бабусі.
- Та я з газети. Ми колись писали про нещасний випадок з її донькою, а оце зараз вирішили дізнатися, чим все там закінчилося.
Бабусі мало не хором починають розповідати, що закінчилося нічим, що бідній мамі пообіцяли гроші, але так і не заплатили, а коли пішла скаржитися, то сказали, що звільнять її з роботи.
- А де вона працює?
- Та сторожем у школі.
- А зараз вдома?
- Так, спить з нічної зміни. Але ви проходьте, вона десь у таку пору вже прокидається. Проходьте, напишіть про це. А то ж бідну жінку он як обдурили! – гомонять бабусі, а одна береться мене провести.
Я прохожу у під’їзд, в якому пахне псиною. Бо під сходами живе стара собака.
- Це Тимофіївної собачка. – пояснює мені бабця, яка пішла разом зі мною. – Тимофіївна, коли помирала, просила Пальмі допомогти. Діти квартиру Тимофіївни продали, а собачку на вулицю вигнали. То ми їй ось тут кубло зробили. Нехай доживає, бідолашна.
Собака стара і сумна, дивиться на нас сльозливими очима.
- Нікому старі не потрібні. Нікому. – скаржиться бабка.
Ми йдемо сходами, які сутужно скриплять, стерті і давно не фарбовані. Застарілий запах несмачної їжі. Бідність. Бабуся човпе і важко дихає. Уся в зморшках і майже без зубів. Шамкає порожнім ротом.
- Лідочка так важко переживала, навіть у зашморг хотіла лізти, але ми її відмовили, бо вчитель Роман каже, що це гріх. Ми її почали на зібрання водити і їй це допомогло!
Вчитель Роман, це Роман Макуха, лідер журбівських харизматів, які останнім часом стали дуже активні. Той Роман, як і годиться, був комсомольським ватажком, потім займався бізнесом, його посадили. Два роки в СІЗО, мабуть, вирішив, що треба знайти якесь безпечніше зайняття, то став проповідником. Зараз на його зібрання приходили по кілька сотень людей, а сам він вів боротьбу за Палац культури колишнього заводу продтоварів, в якому хотів відкрити свою церкву.
Зупиняюся на третьому поверсі перед дерев’яними, ще радянських часів дверима, пофарбованими у бурячний колір. Пожовкла пластмаса дзвоника. Тисну.
- Дякую, що довели. – кажу бабусі, натякаючи, що тепер їй можна піти. Але бабуся робить вигляд, що не розуміє, залишається поруч.
- Бідна жінка! Чоловік залився, донька загинула! Жах! – шепоче бабуся. За дверима чутно кроки.
- Хто там? – заморений жіночий голос.
- Лідочко, тут до тебе з газети прийшли! – відповідає за мене бабця.
Двері відкриваються, з-за них виглядає некрасива жінка років під п’ятдесят, з чорною стрічкою у волоссі і заплаканими очима.
- Доброго дня. – кажу. – Вибачте, що турбую. Я журналіст, хотів дізнатися, чим закінчилася трагічна історія з вашою донькою.
- Та запроси людини у хату, не на порозі ж стояти. – каже бабка. Я бачу, як у жінки на очах з’являються сльози. Вона плаче і рукою показує, щоб я заходив. Я йду, бабка за мною. Однокімнатна квартира. Старі шпалери, які кой-де відстали і притиснуті до стін металевими кнопками. У кімнаті панцирне ліжко, вкрите ковдрою, старий диван, шафа з потрісканими дверцятами і незграбний радянський сервант. За склом у ньому портрет дівчини, з чорною стрічкою у кутку. Дівчина так собі.
- Сідайте. – каже жінка скрізь сльози.
- Ну заспокойся, Лідо, заспокойся. – починає втішати її бабуся. Я дивлюся на витертий килим під ногами. Він, як і все тут, куплений багато років тому. Не життя, а доживання, якесь огидне жевріння. Кривлюся. Ця квартира, як діагноз, точніше, як вирок. Варто тільки подивитися на неї і все стає зрозуміло.
- Ну все, Лідо, все. Розкажи, як вони тебе обдурили, розкажи. – просить стара. Жінка все плаче, витирає платком очі. Вона ще довго плакатиме, а в мене немає ані часу, ані бажання слухати це скиглення.
- То розкажіть, як відбувалися події. Я так зрозумів, що господарі бані не виконали своїх обіцянок.
Жінка плаче і крутить головою.
- Ну, Лідо, розкажи, як було, розкажи. – бубонить бабуся.
- Вони пообіцяли гроші на похорони і на пам’ятник. Для Лесі. – каже скрізь сльози жінка. – Сказали, що все оплатять, якщо я скаржитися не буду.
- А хто обіцяв?
- Та той чоловік, якому баня належала.
- Сєрбов? Високий такий, чорнявий? В окулярах?
- Ага, він. – киває жінка. Дав три тисячі на похорони і обіцяв ще три дати на пам’ятник. І не дав. Я почекала кілька місяців пішла до нього, а мене не пустили. Передали тільки, що вистачить з мене і того, що вже дав. Ось так! А з чого мені пам’ятник ставити? У мене зарплатня - вісімсот гривень! А тільки за квартиру триста платити треба!
- І жити ще за щось треба! А все так подорожчало! – додає бабця.
- Я прийшла до нього в міськраду, а мене не пустив міліціонер. Я на вулиці чекала, коли він виходив, підійшла до нього, плакати почала. Він же обіцяв! В його ж проклятій бані моя Лесечка загинула! Схопила його за руку, нагадую йому, а він руку висмикнув і побіг. Плигнув в машину і поїхав. Ось так! – жінка знову ридає. Заспокоюється лише за кілька хвилин. – А наступного дня викликає мене директор школи. Кричати почав, погрожував звільнити, якщо я ще раз піду до того чоловіка. Я і пообіцяла, що не піду. Бо як мене звільнять, за що мені жити? На базар я не піду, бо в мене ноги хворі. Без роботи, хоч лягай і помирай! Може б і краще було померти, чим оце мучитися. – жінка знову плаче.
Намагаюся дихати носом, щоб не заразитися отрутою лузерства, якою тут просякнуте геть усе.
- Вчитель Роман намагався Ліді допомогти, ходив до того чоловіка, але він виявися з залізним серцем. – каже бабуся.
- Ходив? – цікавлюся я.
- Ну так. Розмовляв з ним. Але той чоловік сказав, що нічого більше не заплатить, пригрозив міліцією. Зовсім Бога не бояться люди.
Бабуся киває головою, а жінка плаче.
- Моя Леся, вона ж медсестрою хотіла стати. Двічі в училище поступала. Але там же без хабара не пройдеш. Вона почала гроші збирати, на хабар. Вона хотіла медсестрою бути. Вона уколи вміла робити, тиск виміряти, вона молодець була. А її вбили. – жінка знову ридає.
- Вбили? – цікавлюся я.
- Вбили. Не могла вона просто так впасти. І хай вони не брешуть, що вона п’яна була! Вона ніколи п’яною не напивалася! Ніколи! Моя Леся хороша була, вона медсестрою хотіла бути! – переходить на крик жінка. На якийсь в’ялий, стомлений крик.
- А чому міліція переконувала, що нещасний випадок?
- Тому що заплатили їм. Замилили очі грошима. Кинули її на те каміння розпечене! Штовхнули! Вона відмовилася щось погане робити, а її штовхнули!
Ну це вже дурня. Алкоголь у крові у дівки був і алкоголю багато. Уся компанія давала однакові свідчення, не плуталася. Знайомий слідчий казав, що жодних підозр, що брешуть. Просто матері важко визнати, що ось її єдина донька, п’яна, по банях з чоловіками відпочивала. Їй зручніше думати, що донька її не сама п’яна навернулася, а вбили її злодії якісь.
- То Сєрбов так і не заплатив за пам’ятник? – уточнюю.
Жінка крутить головою, що ні.
- Ліда сама купила його дешевенький, з крихти і поставила. Кредит довелося брати, досі виплачує. – пояснює бабка.
- Слухайте, мене так вразила ця історія. – брешу я. – Ми обов’язково про це напишемо і може той чоловік замислиться над тим, що робить. Тільки нам потрібна фотографія.
- Фотографія? – не розуміє жінка. – Чия фотографія?
- Ваша. Наприклад біля пам’ятника на цвинтарі.
- Ні, я не хочу фотографуватися. – крутить жінка головою.
Кілька хвилин переконую жінку, що треба сфотографуватися.
- Тоді буде більше шансів, що він таки згадає про свої обіцянки. – брешу я. – І я відвезу вас на таксі. Туди і додому.
- Ліда, на таксі, це ж не пішки йти. З’їздь. Може той гад прочитає і дійсно заплатить. З’їздь. – переконує сусідку бабця.
Нарешті жіночка погодилася. Я викликав таксі, поїхали. Аж на Гумовий цвинтар – найгірший цвинтар Журб, останнє пристанище невдах. Далека окраїна, там хоронили тільки самих бідних, які не могли заплатити за місце на цвинтарі в межах міста. Розбита дорога до поля, посеред якого стирчали жалюгідні могилки. Жодного нормального пам’ятника. Ані граніту, ані мармуру, тільки крихта, а частіше просто дерев’яні хрести. Багато могил і зовсім без пам’ятників. Тільки невеличкі таблички, що тут похований такий-то.
Поки їхали в таксі, жінка мовчала. Коли йшли до могили, розповідала, яка її донька була хороша.
- А те що ото розповідають про неї, то брехня! Брешуть люди, чорнять її! Мою Лесечку!
Нарешті доходимо до могилки. Там прибрано і чистенько. Дешеві штучні квіти стирчать з пластмасових вазочок.
- Була залізна ваза, так вирвали, гади такі. – жінки киває на дірку у пам’ятнику. Таке в Журбах трапляється. Мисливці за металом частенько навідуються на кладовища, виламують з пам’ятників вази, ріжуть парканчики навколо могил або металеві хрести. Це кладовище у безлюдному місці, то тут слідів цього варварства багато.
- Так, станьте біля пам’ятника. Трохи розверніться і дивиться на мене. – кажу жінці і дивлюся на неї в об’єктив фотоапарату. Завжди знімаю сам, щоб не возитися з фотографом. Роблю кілька знімків, щоб було з чого вибирати. Потім відвожу жінку додому і їду в село Сирне. Шість кілометрів від Журб, останнім часом багаті люди почали викупати в Сирному хати, зносити їх і будувати там заміські будинку на березі річки Сирної. Деякий час журбівчан, які потикалися у Сирне, доїв місцевий сільський голова, без підпису якого не можна було отримати потрібні документи. Казали, що він брав по три тисячі баксів за кожну хату, перекуплену міськими. Та потім голову підставили, СБУ узяло його при отриманні чергового хабара і посадило. Депутати сільради дуже обмежили свої апетити і справи вже вирішувалися усього за кілька сотень баксів.
У Сирному я поїхав до будівлі колишнього правління колгоспу. Там зараз сидів Коврижин, місцевий земельний барон. Коли майно і землю колишніх сільгосппідприємств почали паювати, Коврижин зробив так, що все більш-менш ліквідне майно перейшло йому, а селянам залишилася тільки різний непотріб. Потім він ще скупив землю. Офіційно продавати паї заборонялось, але можна було дарити. То селяни і дарили їх Коврижину, а той, у відповідь, дарив їм по тисячі гривень за пай. Звичайно, продавали не всі, а ті, кому не вистачало на самогон. Але таких було достатньо і зараз у Коврижина вже було біля півтисячі гектарів землі. Особливо його цікавили ті ділянки, що були поруч з Журбами. Розраховував, що місто буде зростати і ця земля дорожчатиме з кожним роком, як єдиний резерв під забудову.
Не правильно розрахував Коврижин тільки не подумав, що з’являться і інші бажаючи на земельку. З міста. Той самий Сізов домовився з головою райдержадміністрації про обмін. Голова отримував ділянку у місті, а Сізов - десятки гектарів під містом. Частина тих гектарів вже належала Коврижину. Так почалася війна, один з фрагментів якої мене і зацікавив.
Попросив таксиста почекати біля будівля правління, де зараз був офіс агрофірми Коврижина. Той був на місці, бо он де стояв поруч його величезний чорний позашляховик, весь забрьоханий. Біля входу до правління сиділи двоє хлопців у камуфляжі.
- Куди? – спитали мене не дуже привітно.
- Я з газети. Мені Коврижин потрібен.
В селах оце «з газети», ще діє, то один з хлопців збігав у будівлю, швидко повернувся і повів мене всередину. Там було досить непогано. Звісно, кугуцький євроремонт з гіпсокартоном на стінах і бланкопаном на стелі, але чистенько і працював кондиціонер. Завели в кабінет до Коврижина, який виявився повним лисуватим чоловіком з червоною пикою і чіпким поглядом.
- Що треба? – спитав він мене, навіть не запросивши присісти.
- Я готую матеріал про земельні оборудки Сізова. Почув, що у вас є деякі цікаві фотографії. З задоволенням їх використаю.
- Які фотографії? - питає він, наче не розуміє.
- Як його у багнюці виваляли біля зруйнованої ферми, ось які.
- Не чув про це. – хитрує він, але ж бачу іскорки в його очах. Чув! І є ті фотографії в нього!
Я підхожу і сідаю за стіл, дивлюся йому в очі.
- Ситуація така: поважні люди хочуть дати Сізову по сраці. Щоб не забувався. Можеш прийняти у цьому участь. Я ж знаю, що він на тебе УБОЗ натравив, забрав частину землі, витиснув з міста. Якщо ти це прийняв і утерся, ну то така справа. А якщо пам’ятаєш, то ось є чудова нагоди відплатити за минуле. Щоб знав.
Дивимося один одному в очі, потім Коврижин відкидається у кріслі, сміється. Він зі старих жуків, у нього немає комп’ютера, мабуть і не вміє на ньому працювати. Кілька папірців на столі і величезний, вирізаний з дерева письмовий прибор.
- На понт береш? – питає Коврижин.
- Та я знаю, кого брати, а кого ні. То як?
- Залиш свій телефон, я подумаю.
Залишаю йому свій номер. Треба візитки замовити, бо найближчим часом я буду частенько давати свій номер.
Виходжу, сідаю у таксі і їду до офісу. Таксист по дорозі скаржиться, що даїшники зовсім знахабніли, проходу не дають, а платити їм нічим, бо криза, народ став менше їздити на таксі. Киваю, а сам думаю, як писатиму статтю про Сєрбова. В офісі сідаю за комп’ютер і швиденько набираю. Спочатку пишу, як пишеться, а потім вже вилизую формулювання, щоб чавили сльозу з читача. В редакції у нас так заборонялося, а дарма.
- Чаю хочеш? – питає Арина, яка підійшла і сіла поруч. Вона красива і в мене на неї встає. Але вона ж столична штучка, куди там мені до неї.
- Трохи пізніше. Закінчу статтю.
За півгодини готова. Роздруковую, показую Борі. Той читає і регоче.
- А ти вмієш сльозу витиснути!
- Тут ще ось фотки. – я вже злив з фотоапарата, показую на екрані.
- Те що треба, Сєрбов наш! Зараз віддам на верстку.
- Навіщо?
- Ну, щоб товариш Сєрбов вже бачив зверстані газетні шпальти, щоб розумів, що ми серйозно налаштовані.
Потім подзвонили від Коврижина, спитали мою електронну адресу. Вислали фотографії. Якість не дуже, але який зміст! Секретар міськради і голова найбільшої фракції валяється в багнюці, стоїть на колінах, просить пощади. Швиденько пішу під фотографії статтю. Показую все Борису. Він регоче і плескає мене по плечу.
- Та це взагалі цукерка!
Ще за годину показує мені роздруківки зверстаних шпальт. Виглядають вбивче і я впевнений, що і Сєрбов і Сізов всеруться, коли побачать.
- Вони – наші. – кажу Борису.
- Думаю, що так. Тут Володимир Григорович ще дещо знайшов по Сізову. Щодо землі. Додай у статтю. – Борис дає мені якісь документи. Дивлюся їх, а це копії рішень райдержадміністрації, якими Сізову та його родичам передавалися десятки гектарів ріллі навколо Журб.
- А де ви їх узяли?
- У нас є свої джерела. – посміхається Борис і уходить в кабінет до Філенко. Туди ж йде і Шунін. У залі залишаємося я та Арина. Наливаю собі чай. Згадую, що зранку нічого не їв. Хрумаю печивом і горішками. Арина відповідає по телефону і щось набирає. Повертаюся за свій стіл, роблю кілька дзвінків, нишпорю інтернетом. Коли виходить Борис.
- Жане, зайди.
Захожу.
- Ну що, ти добре попрацював, Жане. – каже мені Філенко.
- Дякую.
- Завтра вранці буде засідання комісій. Сходи туди, поговори з Сєрбовим. Скажи, що підготував матеріал і тобі потрібен його коментарій. Покажи зверстані шпальти. Коли він почне розмови, дай наш офісний телефон. Скажи, що ти просто журналіст, а питанням оприлюднення займається редакція.
- Так. – киваю головою.
- І те саме з Сізовим. Не тисни, не лякай, просто показуй, що в нас є. Хай приходять сюди, будемо розмовляти.
- Добре.
- Будь обережний. Вони можуть вдатися до провокацій. Почнуть ще заливати, що ти займаєшся здирництвом та шантажем. Чітко артикулюй, що тобі потрібен їх коментар і все. – додає Шунін.
- Я зрозумів.
- Після того, як поговориш, приходь, будемо планувати дії далі.
- Так.
Виходжу. Арина дає мені пачку візитних карток.
- Дизайн нормальний?
- Так, дякую, а я тільки збирався за них сказати!
- Ну ось бачиш, як ми швидко. Слухай, ми хотіли з Борею увечері прогулятися. Ну, коли спека спаде. Покажеш нам місто?
- Так, звісно. – хоча краще я б показував місто лише їй. У неї чиста, кров з молоком, шкіра. Красива посмішка і трохи дитячі рухи.
Відволікаюся, щоб не впадати у мрії. Мужики не мріють, мужики діють. Сідаю планувати завтрашню розмову. Навіть дещо набираю, готуюся до кількох варіантів розвитку подій. Уявляю, які в них будуть мармизи, коли вони побачать ті матеріали.
Філенко і Шунін уходять. Арина зачиняє за ними, тут виходить Борис, пропонує трохи відмітити мій перший робочий день. Я вже збираюся бігти до магазину, але Борис мене зупиняє, ставить на стіл пляшку віскі «Маккалах». Я не розбираюся у віскі, всього кілька разів куштував. Перше враження, що самогон якийсь, а потім вже розсмакував. Але ж дороге, зараза.
- Ну, розливай. – каже Борис. Дивлюся, що Арина вже і чарки поставила. Точніше не чарки, а такі пузаті стакани з товстого скла.
- А можна на роботі? – сумніваюся я.
- Можна, якщо без фанатизму. – сміється Борис. Я розливаю. По два пальця. Чокаємося. – Ну давай, за твоє вливання у дружній колектив «Елефанту».
- Та за вливання я мушу виставлятися, а не мене поїти. – сумніваюся я.
- Встигнеш і ти виставитися. – заспокоює мене Борис. – Як віскі?
- Смачне. – кажу я і ковтаю його потроху, дрібнесенькими ковточками. Плямкаю.
- Коли я робив в адміністрації президента, ми тільки таке і пили.
- Ти робив у Секретаріаті? – дивуюся я.
- Ні, тоді це ще була адміністрація. Так ось ми завжди по трудах випивали по стаканчику віскі. Усім відділом, разом з керівником. Щоб був командний дух. Ми ж працюємо командою, то мусимо розуміти один одного і налагоджувати не тільки офіційні, але й неофіційні відносини, бо від цього підвищується ефективність комунікацій.
- І довго ти там робив?
- Шість років. До 2005-го. А потім прийшли всякі там герої Майдану і почали все руйнувати. Я зрозумів, що мені там робити немає чого і пішов звідти. У нас весь відділ написав заяви і до побачення. І знаєш, ніхто зараз не скаржиться. Всі знайшли себе і поза державною службою. Ну то що, покажеш нам місто?
- Так, пішли.
Ми виходимо, Арина швиденько миє стакани і зачиняє офіс. Наздоганяє нас на вулиці. Я веду їх журбівськими пам’ятками. Їх небагато. За годину обходимо все, потім проводжаю Бориса та Арину до їх готелю. Вони живуть в одному номері? Принаймні вони коханці? Заздрю Борису – така дівка!
Повертаюся додому пішки. Вже біля будинку згадую, що міг би викликати таксі. Ще не звик. Вдома лягаю спати. Довго не можу заснути, все ворочаюся і думаю про завтрашню розмову. Повторюю її по десятому разу.
Коли, нарешті, він засинає, то йому сниться Рося. Чорт забирай, краще б вона не снилася! Бо він бачить, як вона смокче своєму менту. Смокче огидному менту, який голий, але на плечах якимось чином тримаються погони. Він стогне, йому добре, тримає руку на її голові, керує її рухом. Сучонок! Жан-Люк прокидається, підхоплюється зі стиснутими кулаками, біжить кудись, наштовхується на шафу, боляче б’ється і падає на підлогу. Тоді тільки приходить до тями. Сновигає до ванної, дивиться на скривавлене обличчя, зупиняє кров з розсіченого лобу. Коли мастить рану йодом, то не стогне, мовчить, зчепивши зуби. Дивиться на себе в дзеркало.
- Шрами прикрашають чоловіка, а тебе, сука, я забуду, забуду!
Закриває лоб серветкою і повертається в ліжко. Більше йому нічого не сниться.
