Тієї вечірньої пори йшов очамрілий від спеки, і враз:
- Чи не бажаєте мене привітати, добродію Павле? - голосові регістри мінились, вигравали райдужними кольорами, - не мали нічого навіть спільного з оце мовленим текстом.
- Від чого стільки щастя? Лише не кажи мені, що склала фізику, - посміхнувся дівчині.
- Ще і як! На відмінно!
Тому, справді, важко було повірити. Маринка була ліриком аж до останнього нігтика, до останньої волосинки на золотій своїй голівоньці, і раптом - відмінно з фізики... Але й обманювати Маринка не вміла - була якби зіткана зі світла, яке зароджувалося всередині її єства.
- Хто той герой, що допоміг здолати грізний, і неприступний бастіон? Маринка враз зів’яла, посмутніла.
- Не думаю, що надалі користатиму з послуг свого корепетитора. Це вище моїх сил.
- Вимагає непомірної винагороди? – зажартував.
- Я вас познайомлю. Тобі, журналістові, буде цікаво... Можливо, знайдеш якусь можливість йому допомогти ...
Маринка купила велику коробку шоколадних цукерок, і ми відправились в школу – інтернат, де проходила практику. Дорогою, уривками розповіла мені про "професора" з яким оте зараз мали зустрітись.
Боюся, що не зможу говорити для читача настільки посутньо, аби створити для нього образ тієї, людини, яку важко вмістити в наші людські рамці. Боюсь, не зумію свої рефлексії, спостереження, екстраполювати на людину, у присутності якої моє власне здоров’я й повносправність видаються зухвальством.
Хлопець із незвичним для Галичини іменем Фарабунда, розповість про себе сам. Не додам і йоти від себе. Уміщую лише ті записи, що їх зробив упродовж нашого кількалітнього знайомства.
- Перший спогад зі свого існування? Напевне, це очі. Моя особа їх притягає магнітом. Людям важко відвести від мене погляд - читаю в них невимовний жах. Це перша й друга й всі наступні реакції на мою особу. Часами чув і слова – завжди пошепки, якби самі їх боялись: «мерзотна мерзенність», «страхітливе паскудство», «помилка природи»…
У вісім років я - герой. Бути героєм легко. Якщо в тебе немає рук, або ніг, ти герой, або ж покійник. Якщо в тебе немає ні рук, ні ніг, і ти прихитрився прийти на світ сиротою, - ти приречений бути героєм до кінця своїх днів. Коли як мені, до всього того, повезло народитися іще й чорним, приречений бути супер героєм. У мене просто немає іншого виходу.
Я маленький хлопчик. Ніч. Зима. Мені дуже треба в туалет. Кликати няню? Хто ж мене почує?
Вихід один - повзти в туалет. Для початку треба злізти з ліжка. Є й спосіб як це вчинити. Я сам його придумав. Просто підповзаю на край ліжка, перевертаюсь на спину, перекидаю своє тіло на підлогу. Намагаюсь впасти набік, та це рідко вдається… Удар. Біль. Напевно, я увесь у синцях, лише на моєму чорному тілі їх не видно.
Підповзаю до дверей, у коридор, штовхаю їх головою й виповзаю назовні з відносно теплої кімнати в холод і темряву. Повзти далеко. Болить щелепа, яка в основному забезпечує моє пересування. Опираючись на неї, я на декілька сантиметрів підтягую своє тіло.
Урешті дібрався до кімнати, де сплять няні. Намагаюсь відчинити їх, головою, та це єдині двері зі справним замком… Поки добираюсь до вбиральні, замерзаю вкінець - в туалеті відчинені вікна. На підвіконнику й підлозі - сніг. Добираюся до горщика. Відпочиваю. Не зважаючи на лютий холод, мушу відпочити, перш аніж повзти назад. Шлях назад не завжди коротший, я ледве пересуваюсь, задубіле тіло відмовляє послуху. Зубами стягаю ковдру з ліжка на підлогу. Намагаюсь в неї закутатись й заснути. Важко зогрітись. Солідно переохолодився. Треба думати про щось приємне. На яку з істот Богом створених найбільше схожий? Напевне таки на слимака, принаймні пересуваємось ми з однаковою швидкістю, та, слимак - досконаліший за мене, коли непереливки, бодай може заховатись у свій панцерний будиночок. Ні, я таки більше схожий на слизняка, кажуть водяться в Карпатах великі й товсті, чорні слизняки. Можливо, вони прийняли б мене у свою компанію. Далі фантазувати не можу, - не можу уявити собі тих Карпат. Починаю подумки конструювати собі будиночок на зразок слимакового. Мені потрібен прихисток, який завжди був би зі мною. Де міг би заховатись від того холодного, зловорожого, незрозумілого світу.
- Коли іще був зовсім маленький, мріяв про маму. Ця мрія - жила в мені років до семи. Опісля зрозумів, вірніше мені дуже популярно пояснили, що моя мама - (далі йшли слова, які в лексиці вживати не прийнято), та пояснювали мені саме цими термінами, і казали, що інших світ іще не придумав.
Учителі розповідали про далекі країни, великих письменників, про те, що життя прекрасне й кожному на цій великій і прекрасній землі знайдеться місце, якщо тільки добре вчитись, а іще - слухати старших. Вони завжди обманювали. Обманювали у всьому. Розповідали яка прекрасна планета Земля, про зорі й безмежжя космосу, але не дозволяли виповзати за ворота дитячого будинку. Вони говорили про рівність усіх людей, але в цирк, чи на прогулянку брали лише ходячих.
Не обманювали лише няні. Вони не обманювали ніколи. Іноді злі, іноді добрі, та завжди прямі й щирі. Іноді навіть пригощали мене цукерками. Найчастіше їхні слова тлумачили суть у справах, де від учителів годі було домогтись путящої відповіді. Даючи цукерку примовляли: “Бідолаха, швидше б ти вже помер, ні себе ані нас не мучив би”. Або виносячи покійника: “Слава Богу, відмучився нещасний!”. Коли я, застуджений, залишався в спальному корпусі сам на сам із такою нянею, й мені не треба було йти в школу, вона добра тітонька, приносила мені якісь солодощі, або бодай фрукти з компоту й розповідала про своїх дітей, що загинули в Афганістані, про п’яницю-чоловіка та й іще цілу купу найцікавіших у світі речей, про які я й уяви не мав, і ніхто в цьому світі розповісти мені й не збирався. Слухав і вірив усьому, дорослі часто вже не спроможні вірити нічому, напевне тому й розповідала мені.
Віхами мого життя були лікарні, дитячі будинки, будинки інвалідів. Власне це вносило бодай якесь розмаїття в його плин. Усюди від мене вимагали лиш одного: аби якнайменше турбував, звертався за допомогою. Тому, кожне прохання видушував із затаєним страхом. Бажання людей, що мене оточували, я теж знав: “аби ти скоріше помер!”. Цього хотіли як ті, хто мене щиро ненавидів, так і ті, хто відносились зі співчуттям.
Найбільше в житті боявся поправитись. З семи років мені говорили, що я страшенно важкий, тому, що багато їм. “Усе жере й жере, а нам - носи! Негри калік настругали, і в Африку повтікали, а ви, білі дурепи, виходжуйте їх! Так мало не щодень у на різний манер повторювали лекцію про, мою невдячність і їхню доброту.
Старався, як міг, та все, що я міг, це - менше їсти й пити. Як взагалі обходитись без їжі й питва, я не знав. Спитати теж не було в кого. У вчителів - який зміст? Вони всі несправжні. Вони не виносять за мною горщик, не миють, не стелять ліжко. З точки зору нянь, учителям узагалі платили ні за що. У цьому я з ними стовідсотково погоджувався. Переповідати казки з гарних, правильних книжечок - легко, виносити горщики, та нас підносити - важко. Це я добре затямив.
Від учителів, часами, бувала якась користь - приносили мені з дому книги й журнали. В одному з жіночих журналів я вичитав про дієту. Аби не повнішати, слід вилучити з раціону м’ясні й мучні продукти. Я перестав їсти хліб і макарони. М’ясні продукти нам видавали хіба-що у свята, завжди - котлети. Відмовитись від котлет було важко, але я зумів. Спочатку дуже хотілося їсти, потім звик. Найчастіше обмежувався компотом і кількома ложками каші. Настрій у мене покращав. Тепер я врешті робив усе правильно, лише увесь час чомусь хотілося спати, а в школі, уже на третьому уроці я переставав будь-що розуміти. Голова йшла обертом. Декілька разів прямо на уроках забивались памороки.
У той день у мене заболів живіт, і я не встиг доповзти до туалету. Няня віднесла мене, поклала на підлогу й стала виховувати. Вона несамовито кричала, виплескуючи на мене всю свою лють, вичитувала, який же я обридливий, не знаю скільки вже й раз повторила, як усі тут про мене піклуються, і який я невдячний. Я, звичайно, ж - мовчав. Не уявляю, що б його можна сказати в моїй ситуації.
Няня нахилялась до мене все нижче й нижче, трясла обвислими щоками, навсібіч розбризкувала слину. Чому вони мене не б’ють? - часто задавався питанням, напевно, од того їм би полегшало. Вона була, справді, права, я все ще був надто товстий, і увесь час тільки й думав, що про їжу. У своїх одинадцять років, важив майже сімнадцять кілограмів. Це в той час, як мій сусіда по палаті - Артем, важив не більше десяти. Йому здорово повезло, у нього до всього іншого було іще якесь захворювання щитовидної залози, і він не ріс. Коли у вісімнадцять років нас, важких, що не ходили, хворих урешті витурили з дитячого будинку в будинок пристарілих, з десяти чоловік вижив він один, власне через те, що був маленький, і з ним було менше клопоту.
Відправляють у психушку. Сам собі винен, кому охота перетаскувати таку колоду? Тепер зітхнуть із полегшою. Правду люди кажуть, не такий страшний чорт, як його малюють. Багато квітів, у коридорі вікна майже урівень із підлогою і я годинами можу спостерігати життя прекрасного парку. Живуть тут найрізноманітніші птахи, годинами спостерігаю їхнє життя. Ніхто іще не дорікнув мені за мої розміри й вагу. Тут здоровенні санітари, у їхніх руках видаюсь забавкою. Туалет, щоправда, далеченько, у кінці довжелезного коридору. Але відстань ця не складає серйозної проблеми. Коридор досить широкий, до того ж теплий, з доріжкою. То ж уночі, коли потрібно було в туалет, я попросту кочусь ним, мов полінце. Одного разу мене застав за тим зайняттям Стах, - наш санітар. Помітивши, як оригінально я пересуваюсь, він став злегка допомагати мені ногою, що йому дуже сподобалось. Людські асоціації й фантазії, насправді, важко передбачити. Згодом Стах придумав собі гру - “поганяти м’ячика”. Увечері, коли з напарником добре захмеліли, скидали мене з ліжка, і починали гру у футбол. М'ячем, звичайно, був я. Коли пасували один до одного, іще можна було терпіти, та розігравшись, вони намагались забити мною гол. Один із матчів таки став для мене фатальним, вони так захопились, що викотили мене на сходову клітку, і подали вниз... Та немає зла, що б на добре не вийшло. Це врятувало мене від психушки, бо перевели в травматологічне відділення звичайної лікарні…
У той час я отримав перший у своєму житті матеріальний подарунок. Його, загорнутого в газету, приніс мені санітар Стах. Це була матроська тільняшка. Подібної вдяганки в мене ніколи не було. Подарунок вельми практичний - на ньому не так видно бруд, бо ж через мій спосіб пересування, будь-яка вдяганка з ранку до вечора ставала невпізнанною, а це - зайвий докір. Та Стах пояснив іще символіку свого дарунка.
- Бачиш, Фарабунда, у житті біла смуга зміняється чорною, удача - розчаруванням і так по колу.
Трохи згодом я зрозумів, що це був не подарунок. А радше “хабар” - Стах сказав, щоб я не дуже розповсюджувався, про “наші” футбольні матчі.
Більше року лежу на спині, загіпсований по пояс. Дивлюсь в стелю в одне й теж місце. Жити цілком не хочеться. Намагаюсь якомога менше їсти й пити. Знаю, чим менше потрібно буде допомоги, тим вигідніший пацієнт.
Уночі мені наснився сон. Мій найпрекрасніший, найщасливіший сон, - снилося мені, що я меншаю, отак увесь збігаюся докупи, так би мовити, вертаюсь до себе, як море під час відпливу, або равлик. Опісля Господь часто дарував мені той сон, і тоді я теж був щасливим.
Знаю, нас жаліють, тому про майбутнє мови не заводять. Про майбутнє мріяти боляче, та я все рівно мрію. Знаю, що мов той відсирілий сірник у коробці, - не потрібний нікому. Багато дітей чекають того часу, коли отримають паспорт. Якимось чином у них це пов’язується з дорослістю. Та часу, коли отримаю паспорт, напевне, найбільше таки очікував я. Того папірчика, мені, звичайно, на руки ніхто не видасть, та все ж, моє існування буде занотоване в серйозному реєстрі.
Лише коли мене оточували добрі й ласкаві люди, життя ставало можливим. У моєму житті їх було не так і багато. Добра няня - подарунок долі для такого як я. Світ у якому жив хіба найкраще назвати пограничним. Границя між життям і смертю - тонка лінія. Так само щирість і доброта. Коли б ці, другі, не переважали, шансів вижити практично б не було. Світ, як тільки його усвідомив, одразу поділився надвоє - добрий і злий. Усі добрі няні були віруючими.. Довго молились за нас у часи нічних чергувань, на Різдво й Пасху приносили домашні смаколики. Хоча приносити в дитячий будинок продукти було заборонено. Та що могло вчинити строге начальство з неграмотними жінками? Але саме неграмотні жінки прищеплювали нам віру в Бога. Більше своєю добротою й милостивим серцем аніж Словом Божим.
Це, що я вижив, і живу по нині, безумовно, чудо. Та, донедавна мовлячи "чудо", я все ж у більшій мірі домислював випадковість. До зустрічі із сестрою Юстиною. Вона, похилого віку жінка, була, звичайно, нянею. Та всі чомусь зверталися до неї - Сестра. Вперше мене побачила, коли лежав у травматології.
- Дитятко, Боже! - руками сплеснула. Почала мене гладити по голівці ще й плакати. Бачив багато сліз людей, що мною опікувались, але сльози сестри Юстини, щось зовсім інше, у них не було відчаю, безвиході, вони були світлі, очищали.
- Бог дуже любить тебе, синку, не думай, що коли родився такий, то це кара. Багато святих людей коли їхні члени спокушали їх, вони їх відрубували. Господь має стосовно тебе якийсь особливий план. Бережи себе, синку.
Проживай кожен день, якби він був твій останній. Учини все те, що б хотів зробити, готуючись стати на Суд Божий. Дякуй Богові, що схоронив тебе минулої ночі, що ти все ще живий і не помер, перебуваючи в гріху. Також подякуй Богові, що дарував тобі іще час благодаті й милосердя, що маєш іще час покаятись, і набути небо. Кожного ранку думай про себе, що тільки тепер починаєш і хочеш бути християнином, а минулий час надаремно загинув.
Починав розуміти, що бути християнином, щось дуже, і дуже високе. Вона ось, проста санітарка, а всі відносяться до неї з шанобливістю й повагою. Раніше ніколи такого не бачив.
У час нічних чергувань чекав її приходу, як свята. Багато людей намагались мені розповісти про Бога. Давали книжечки, але чомусь не вірив тим завжди всміхненим обличчям на обкладинках, солодким оповіданнячкам. Вони дурили, як дурили вчителі, і багато книжок які прочитав. Я майже нічого в житті не бачив, та вже знав, що правда життя суворіша, і рай на землі навряд, чи можливий. Сестрі Юстині не можна було не вірити, бо вона сама так жила, так як і говорила.
- Головне – не бійся! – часто повторювала. Не падай у відчай, не думай, що твоя ситуація безнадійна. Ти вибраний, а вибраним завжди важко. Головне пам'ятай, Господь не покладе на тебе хреста, якого ти не зможеш понести. Він сам допоможе нести тобі хрест. Адже Він – завжди з тобою. Будь лагідним, тихим і смиренним, мовчи й терпи, як це робив Ісус. Будь спокійним у дусі, й уповай на Бога. Якщо Бог за тебе, хто проти тебе?
Сестра Юстина готувала мене до хрещення, вона ж сказала, що сама в лікарні багатьох хрестила, і я дуже хотів, аби той обряд наді мною здійснила саме вона, та сестра не погодилась – це робиться у виняткових випадках, коли є небезпека, що дитя залишиться нехрещеним. У твоєму випадку такої загрози немає. Почекай, охрестимо тебе в храмі, та мене забрали з травматології, поквапом, і плани не встигли здійснитись.
У цьому році коли я закінчив восьмирічку в нашому дитячому будинку закрили дев’ятий і десятий клас. Старшокласників забирали в інші дитячі будинки, кого не забрали, або через погану успішність, злий характер, а бо ж як я, “дуже вже невигідних”, (які потребували надмір опіки), відправляли в дурдом, або ж у будинок престарілих. Директор будинку пошкодував мене та іще кількох не ходячих хлопців, і нас зарахували на повторний курс навчання. Так у восьмому класі мені вдалося провчитись три роки. Трьох “трьох річників” називали “професорами” у школі ми проводили увесь день, бо там виконували й домашні завдання. На “групу продовженого дня” присилали переважно студентів практикантів. Серед них були дуже симпатичні дівчатка, яких нам аж ніяк не хотілося відпускати, особливо однієї – Марини. У неї були закохані всі хлопці, (перечитав масу книжок про любов, але так і не отримав відповіді, чому всі закохуються в одну дівчину, або ж навпаки всі дівчата в одного хлопця)… Навіть мій більш аніж скромний життєвий досвід засвідчував, що справа тут не у вроді, не в розумі... Словом, Марину любили всі. Хто мав таку змогу приберігав для неї дорогі цукерки, розповідали смішні анекдоти, аби лише якнайдовше втримати її біля себе. З нею було добре й весело. Хоча, підозрюю справа не лише в цьому. Вона притягувала до себе. З нею просто хотілось бути. Цього разу вона нізащо не піддавалась на наші умовляння, - мені треба готувати фізику, а я у ній ані бум-бум! - визнавала щиро.
- Ти на якому курсі? - запитав хтось із наших.
- На третьому.
- Підручник із собою?
- Так.
- Тоді діставай і читай свої завдання.
Чомусь таки дістала книжку, сіла й стала читати, припинилась.
- Хлопчики, я майже нічого з того всього не розумію, визнала крізь сльози.
- Я теж, - заспокоїв її “професор”, який порадив читати, - але ти продовжуй.
- Далі тут формули...
- Читай і формули, звичайно.
Вона читала, хлопці слухали, і були задоволені немов слони. Раділи, що все ще з нами. Останні сторінки, Марина читала байдуже, на автопілоті, замирившись із думкою, що цю премудрість їй не здолати. Коли закінчила, я попросив її сісти за стіл і почати писати.
- Але ти ж не бачиш, що я пишу.
- Сама ж ти бачиш?
- Сама бачу.
- Тоді пиши. І я продиктував їй вирішення всіх задач, які вона тільки-но прочитала.
- А можна я з відповідями звірю? - запитала несміливо.
- Звіряй.
- Усе зійшлось! Фарабундо, як це тобі вдалось? Не маючи перед собою тексту...
- У мене ж є голова!
- Ой, хлоп'яточка! (Вона називала нас “хлоп’ятами”, більше ніхто нас так не називав), - ви ж мене так виручили! Сміхота! Тепер у мене списувати будуть!
Це з певністю найщасливіші хвилини мого життя. Я, нікчемний Фарабунда, зумів комусь допомогти. Й не просто "комусь", а найкращій у світі дівчині!
- А ти завжди приходь, Фарабунда не лише фізику, він тобі геть усе порішає, він Г о л о в а. Мовив із гордістю мій приятель.
- Але ж ви в школі, у восьмому класі вчитеся, - усе не могла чогось допатрати Маринка.
- Це лише офіційно. Ми всі тут по декілька років в одному класі сидимо. Це в нас просто директор дитячого будинку такий добрий. Не хоче нас у дім престарілих відвозити. Там за нами нікому буде доглядати й ми помремо.
- А чого ж самі в університети не йдете? Ви б там відмінниками були.
- В університети лише ходячих приймають.
Маринка почала швиденько збиратись й відійшла. Я виповз у коридор. Ішов дощ, і я захотів підповзти до виходу. Було прохолодно - рання весна. Вхідні двері не зачинялись, і я любив підповзати до самого виходу, і дивитись на дощ. Рідкі краплини потрапляли в середину. Падали на мене. Було добре й сумно.
Та цього разу моє місце біля дверей було зайняте. Важко опершись на косяк стояла Марина й плакала. Не пам’ятаю в що вона була зодягнена. Пам’ятаю лише туфлі на високих підборах. Була вона надзвичайно гарною. Здавалося, такої гарної дівчини я ніколи більше не побачу. Більше в нас вона ніколи не появилась.
Приїхала комісія з Києва. Директору вліпили догану. Усіх переростків відвезли в будинок престарілих та інвалідів.
У будинок престарілих йшов із завмираючим серцем. Уболівав за Фарабунду, та, було там іще дещо. Мусів визнати, що у всіх моїх зустрічах з Фарабундою лежить егоїстичне бажання вдовольнити найперше, особисту потребу Шукав його в найважчі хвилини мого життя. Цей хлопець у дивний спосіб здіймав усі мої життєві стреси, став у житті чимось на зразок антидепресанту. То ж поспішав до нього, передовсім тоді, коли відчай кліщами стискав горло. Коли поселялась в серці самотність, коли не міг зарадити зі своїми проблемами. Привівши мене до цього хлопчика, Маринка й не підозрювала, який великий робить мені подарунок. Що врешті колись скажу сакраментальну фразу: Щасливий той, хто має у своєму житті Фарабунду…
Будинок престарілих. Богадільня. Чому це слово навіть у словнику вписане з додатком (іронічне)? Ні, колись, ані тепер люди й не думають, що заопікувавшись немічним, роблять щось для Бога, адже це з Його святої волі з’являються на землі й такі…Чому заопікуватися ними, входить у розряд неможливих чудес?
Ще й ще раз перевідую палату очима, з жахом констатуючи, що хлопця тут немає. На ліжкові Фарабунди сухенький пан із загостреною борідкою заглиблений у читання, навіть не помічає моєї появи.
- Де хлопчина, що тут лежав? - запитую. Старий відчув нотки тривоги в моєму голосі, підвівся.
- Ви ж хто йому будете? - запитує, висвердлюючи мене очима.
- Знайомий. Він добрий мій приятель, - поправляюся тут же, й з жахом висловлюю припущення: «Відправили на третій поверх?» (Цього Фарабунда найбільше боявся – ТРЕТІЙ - місце доходяг, за якими вже ніхто не дивиться. Звідтам дорога одна – на кладовище).
- Далі, значно далі, - тягне пса за вуха старий, - та ви заспокойтесь. Щаслива доля випала нашому Фарабунді. Така, що я, на старість літ готовий повірити в Бога. Бо в людей, хоча забрали звідсіля його люди, я - усе рівно вірити не можу. Тепер він живе в сім’ї. Уявляєте? Забрали, ще й усиновили!
Уважно приглядаюся своєму співрозмовникові, настільки нереальним виглядає все ним тут мовлене.
- Та ви не сумнівайтесь, - заспокоює мене старий, - у мене тут адреса його є, й телефон.
Пані Ганна, це видно з першого навіть погляду, - жінка владна, сильна й дуже добра, яка багато чого у світі перебачила. Аби влаштувати долю каліки-сина, п’ять років горбатилась в Португалії. Повернувшись, забрала сина з лікарні. Перед тим облаштувавши побут так, аби він мав усі доступні в його становищі вигоди. Добре придивилась в Європі, які вигоди можуть мати каліки від народження… Доклала всіх зусиль, аби влаштувати сина в університет. Фарабунда ж, два роки лежав з її Андрійком в одній палаті. Знала, її синок - хлопчина із середніми здібностями, і університетську програму сам не потягне. Фарабунда фактично був йому репетитором у час підготовки до вступу. Хотіла забрати одразу обох, усиновити Фарабунду - не дали. Та вона не здавалася, усі можливі інстанції обійшла, депутатів підняла, і ось, - кивнула з гордістю в кімнату де на двох до краю модифікованих інвалідних візках за столом комп’ютера сиділи двоє - Андрій і Фарабунда.
- Андрійко в порівнянні з Фарабундою звичайний лобуряка, - констатувала спокійно. От побачите, я з Фарабунди іще професора зроблю!
Дивився в очі тієї розумної, і зарадної галичанки й вірив, - вона проломить усі стіни, пройде всі випробування, але свого таки доб’ється!
- Добре що ви прийшли, сама збиралася вас розшукувати. Фарабунда вас часто згадував, казав, що дуже хоче, аби були ви для нього за хресного батька. Сестра Юстина, теж нас сама розшукала. Треба хлопця хрестити, він так того чекає. Та й що за ім'я таке для християнина – Фарабунда?
