Тоха сидить на кухні, підперши щоки долонями та не має сил випірнути з потаємних роздумів. Його дружина монотонно й неупинно говорить десь поза спиною. У зміст розповіді Тоха не те що не хоче втручатись, а навіть не намагається. На перших роках спільного життя кортіло просити перестати патякати бозна-що, але боявся образити. Згодом перейшов на марення про більш дієві методи впливу на балакучу жінку. Уявляв, як голосно кричить, примруживши очі й бризкаючи слиною: «Закрий пельку, дурна потвора!!!» А коли й такі віртуальні розв’язки перестали влаштовувати потаємне Антонове его – шукав альтернативу…Спершу думав уявляти, як гамселить дружину. Кажуть жіночий рід від цього трохи притихає. Хоча не завжди…Он, сусідка зверху, та що зазвичай гуляє в сонцезахисних окулярах і боїться свого чоловіка-бізнесмена, як Бабая, таку влаштовує циркову програму мало не щодня, куди там.
Врешті-решт Тоха вибрав єдиний правильний напрямок - техніку відчуження, якій його навчив товариш по армії. Давно не бачились, а як зустрілись – Тоха повідав друзяці про своє життя-буття. «Ти, - каже той товариш якось за чаркою кави, - відрізайся від неї, паскуди».
- Як це? – встиг злякатись, бо слово "відрізайся" трохи відганяло ножем. А там і до крові недалеко.
Дружбак розреготався, штовханув Тоху в плече, навіть боляче стало й пояснив.
- Ігноруй…Ну, думай про щось своє, важливе…То її белькотіння й не буде знаходити собі місця у твоїй черепушці. Вкумекав?
Тоха таки вкумекав, бо з того часу, а це, рахуйте, вже майже рік – медитує, як тільки Віра заведеться.
«Блу-блу-тра-кти-пто-ги-ло-ци-фе-е-е-е» - чується з-за спини. Це ніби фонова база до Антонових розмислів. «Завжди вона мене пиляє, що бачте, я змінився…І в чому це я змінився, хочеться запитати? » - він озирнувся. Немалих розмірів жіночка накручувала на бігуді перепалене пергідролем волосся й агресивно ворушила масними губами. На столику праворуч від неї на томику «Антологія російської поезії» стояв чималий баняк, в якому плавали білі пузаті термобігуді й над яким хмарою піднімалась пара. Ліворуч – на тарілці примостився супер-бутерброд, який час від часу надкушувала кохана. Тоха на хвильку ввімкнув увагу.
- …есла цілу торбу якихось черв’яків, каже : "Це для дієти. Ми поду… - транслювала дружина з щільно напханим ротом. Не дослухавши фрази чоловік від*єднався, резюмуючи: «Знову якась фігня. Немає, щоб про розумне поговорити. От, як вона молодою була…Така…» Тоха зітхнув та вставився поглядом у полумисок з борщем, в якому плавало маленьке куряче крильце. «З пір’ям!» – подумав й попри свою волю голосно заволав.
- Жінко, чому курятина не обскубана! – коли це думалось, виходило якось більш мужньо, а як вилилось назовні у вигляді речення набуло бабського характеру.
Дарма він вийшов із трансу. Після виголошеної ним промови шлюзи в мізках повідкривались й крізь них нахабно посочилась всередину тонкого єства жінчина брутальна лайка.
- Йо-к-л-м-н!? То візьми, та й поскубай! – Віра, зігнувшись, підпливла до Тохи . Намагаючись зазирнути йому в очі, просичала, наче він був першокласником. От-от за вухо вчепиться. Тоха зішкулився й почав сьорбати швидко борщ, але це не допомогло, плотину прорвало. – Воно мені буде говорити, що мені скубати, а що ні. Ти цю курятину купував, ти її готував?…Ти на неї гроші заробляв? Сидить, почвара, на моїй шиї, день і ніч мушу терпіти. А в молодості був такий ласкавенький, інтелігентненький, а що з того стало? Казала мені мама…
У цей час Тоха зміг перецибнути на власні обмірковування того, що могла б сказати Вірина мама. «Дійсно дурна в мене жінка, - думав, - не послухала мами. А послухала б і я, дивись, не вскочив би у халепу…Ой, де моя молодість?!»
Хоч Тоха впевнений, що його молодість давно спочиває десь у «країні цнот», чи ще в якій романтичній дірі, та часи, по яким він ностальгує минули три роки тому. Адже їхньому подружньому життю саме стільки часу.
- Ти мене обманув… - почулось рюмсання Віри.
«Ще хто кого обманув? – Тоха не хотів озвучувати усе, що думає про дружину, але поговорити сам на сам із собою йому ніхто не забороняє. – А не ти, голубонько, мене обдурила, як останнього йолопа?»
Антон ще раз озирнувся на зашмаркану від плачу дружину, яку легше було перескочити, ніж оббігти. І це, зауважте, вона ще не наважувалась народжувати дитину. Казала, фігура зміниться, те-се. І що за печерицю вони з матусею йому, славному парубкові, підсунули. Аби вона тоді була така, хіба ж він на неї кинувся б? Анізащо!
Три роки тому двадцяти п’ятилітня Віра була кардинально настроєна знайти в стислі строки нареченого. Бо ж так можна й до віку дівувати! На гачок зачепилось декілька слабодухих – серед них і Тоха. Він видався Вірі милим та наївним. Вивчився в літературному інституті – писав віршики. Так ніжно їх декламував, що Вірочка дала відкоша підтоптаному Віктору Семеновичу – якомусь там член-кореспонденту якихось там наук та Олежику – дільничому міліціонерові, що регулярно приходив притягувати до відповідальності Вірочкину мамочку за самогоноваріння. Так як відкрутитись від штрафів не вдалось, то мама нічого проти того, що дочка викреслила з серця міліцейську кандидатуру не мала. А от Семенович був їй до вподоби на відміну від дурнуватого на вигляд Тохи. Та дочка обрала лірика – відіграли гучне весілля й почали жити. І от тоді й почалося…
Ні, ще рано казати, що почалося, бо потрібно пояснити, як виглядала Вірочка тоді.
Струнка висока панянка кого хочеш могла звести з розуму. Щоправда ті, що потенційно могли сказитись від дівочих принад не надто поспішали оформити любов на папері. Потрібно було шукати когось трохи надщербленого. А що для цього краще, ніж ламка душа поета.
Очі Віруня мала такі зелені, як очерет. До цього щастя додавалось руде довге волосся, зібране у еротичний хвіст. Представник мистецької богеми просто не мав права проходити повз цю кралю. Вона збуджувала його уяву рясним ластовинням на носі, ніжним голосом та постійним вдивлянням у зіниці обранця.
Якщо прослідкувати метаморфози, які відбулись у жіночому тілі за досить короткий строк, то можна поспівчувати Антонові. Усі її принади були лише затравкою. Ну, знаєте, коли рибу ловлять, то кидають таких гарненьких синтетичних мушок. Автор не рибалка, але більш з тим трохи знає про тих мух, зроблених з поліхлорвінілу. В дитинстві часто за копійку купували, аби полякати комахофобів.
Зелені очі…Ха-ха!
Відразу після весілля, на ранок, Тоха аж підскочив у ліжку, коли побачив навпроти себе інші баньки. Кохана вдивлялась у молодого чоловіка, ніби чогось просячи й дрібно кліпаючи, відверто скажемо, не надто довгими й пухнастими віями. Перше, про що подумав переляканий Антон, було: «Напився, та з іншою влігся». Тоді, обдивившись добренько, зрозумів, що дружина саме та, яку обрав, лише з жовтими очима. Ну, такими - й не коричневими й не зеленими, а біс його зна, як цей колір називається. Кажуть – колір віскі, але він, Тоха того віскі з роду не бачив…Віра засміялась, добула зі спеціальної коробочки свої очі, у вигляді кольорових лінз, натягла їх і цим заспокоїла ранимого поета. Та не на довго.
Десь через два тижні спільного життя в коханої відвалилось шикарне руде хвилясте волосся. Просто лишилось на подушці під час запеклих боїв за досягнення оргазму. Змучений Тоха аж звересонив, припустившись думки, що дружина невиліковно хвора. Вірочка підібрала хвіст та сівши за трюмо почала чіпляти його до невеличкого рідного пучечка волосся, зав’язаного в дулечку.
- Шиньйон, дурненький. – пояснила спокійно. – Зараз причеплю назад, якщо ти без нього не можеш.
Це він без нього не може? А й дійсно, ще як зустрічались, Тоха без упину патякав, що його прикувала до коханої, саме ця розкіш.
- Тьфу. – плюнув з пересердя молодик. – Відчіпляй його к бісу. Я тебе й такою кохаю. – сказав і трохи пожалкував, бо Віра жбурнула усю красу кудись у закуток та плигнула до нього, але вже не така приваблива, аби Антон хотів продовжувати розпочату півгодини тому баталію.
З плином часу коробочка відкривалась усе рідше, шиньйон взагалі перекочував на голову Віриної мами, від чого та стала ще потворнішою, ніж була до цього. Чоловікові довелось звикати до природних даних дружини. Звик! Як тут інша біда. Виявилось, що Вірочка понад усе на світі любить поїсти. Навіть, якщо автор скаже – пожерти, то це слово буде більше відповідати правді життя, ніж будь-яке інше.
- Боже, як я зголодніла за часи свого дівоцтва. – примовилась якось за святковим столом Віра, впихаючи до рота усе поспіль. Худого Тоху аж страхи брали, коли нишком споглядав за коханою, навіть трохи нудило.
Це що ж виходить - вона себе голодом морила, аби бути стрункою? – припустив й враз озвучив припущення.
- А ти як думав? – без тіні сорому, регочучи, відповіла Віра. – Ти бачиш яка в мене мама? У нас в роду всі такі. Гени! Не бійся, я ж не спухну за мить.
Чоловічина примушував себе не боятись, але слова дружини справдились і вона почала пухнути. Ну, не за мить, звичайно, ми ж не в цирку. Десь за рік – перетворилась на повітряну кулю. Під час ексклюзивних нападів сексу, Тоху колихало на вершині гори-Віри, наче він лежав на надувному матраці десь посередині моря. Чоловік закривав очі й віддавався стихії. Коли виносило на берег, Віра скидала худобу (як вона називала чоловіка, але не маючи на увазі велику рогату, а виключно через те, що Тоха надто худий) з себе й поверталась на бік.
Ще з рік Тоха милувався виключно ластовинням на розпухлому обличчі судженої. Ці помаранчеві крапки пробуджували в душі літератора ніжність, кохання, впевненість, що все буде добре…
Одного весняного вечора Віра пригнала з роботи, а працювала вона в школі – психологом, й поспіхом почала бабратись у торбі, витягаючи звідти продукти харчування. Нарешті знайшла те, що шукала й радісно підняла над головою невеличкого слоїчка, наповненого білою сумішшю. Відкоркувала пляшечку й відразу впхала всередину свої товсті пальці. Нагребла добренько крему, а саме цю субстанцію містила тара й нанесла його густо на обличчя.
- Засічи півгодини! – скомандувала чоловікові.
Коли тридцять хвилин минули, Тоха ліниво повідомив про це Віру.
- Ой, бляха-муха! Казали, якщо утерпиться тримати ще з десять хвилин, але воно, зараза, пече. – скривилась Вірочка.
- А що це? – нарешті запитав чоловік, не заради цікавості, а просто так, аби підтримати розмову.
- Ластовиння витравлюю. – скрикнула товстуха й помчала до ванної кімнати.
…І ось тепер вона накручує бігуді, жере, вдивляється у своє біле обличчя й каже, що він змінився…
Тоха продовжував сидіти над полумиском з охололим борщем. Від крильця лишились лише чотири тонкі кісточки й рябенька мокра пір’їнка, гарненько складені купкою на картатій китайці.
Поет мелодійно зітхав,підпираючи долонею підборіддя, відчужувався від торохкотіння Віри й марив про рудоволосу музу з зеленими очима й обличчям, вкритим вщент карамельним ластовинням.
