Земля, зігріта за день весняним сонцем, терпко і солодко пахла любов'ю. Од їхнього кохання рожевіли на згірках малесенькі росточки лободи. "Та коли вони виростуть? - клубочилося Махтеєве прагнення. - їсти зараз треба". Подорожня казала, що колись лобода врятувала людей від голоду.
Махтей вибрав з-поміж сходів тонесенького глистякуватого пагінця, струсив з нього прилиплі пісчинки й поклав собі на язик, та ні смаку – пахло землею і талою водою. Власне, їсти хлопцеві вже давно не хотілося, він лише усвідомлював, що без їжі помре, бо бачив, як умирали. Смерті Махтей не боявся, тим паче вдома – поховають хоч на сільському кладовищі, з усіма у великій ямі. Махтей страшився йти додому ~ жахався думки, що не застане в хаті ні матері, ні сестрички. А коли живі, чи простять йому, що він голіруч додому повернувся – без хліба та грошей?
Вода у Бузі в береги вбирається, але ще каламутна тече. Махтей сидів на своєму місці – за другим каменем, на стовбурі винесеної водою верби, і сонечко пестило його схудле тіло. Учора, коли забажалося води із джерела напитися, він самого себе перелякався. Як було не перелякатися, коли мертвяк до нього цілуватися поліз! Потім таки впізнав свою твар у відображенні, проте пити перехотілося. Хоча, скільки й не пий тієї води, голод однаково не заглушиш. Махтей збагнув свою гірку долю: він тепер такий, як і ті сотні конаючих, котрих він бачив на залізничній станції в Орлику. Але хлопцеві все байдуже було, йому аби тільки довше гріло сонце, бо як находила хмарина, то дуже холодно робилося.
На березі три великі камені лежать – поодаль.один від одного, мов застиглі вартові. У селі заведено було, що за першим каменем купалися, до.рослі, бо там глибочінь, за другим – підлітки та парубки, за третім каменем, на мілині, малеча талапалася. Ці три камені, мов життєві сходинки, по яких можна було лише підійматися, без вороття. Бо старому вже ніколи молодості не бачити. На те воно й життя.
Шумить вода на Вититянській гатці. Бува вночі вийдеш надвір – тихо, жодного подиху вітерця, тільки біля млина вода жорна крутить, шумить - далеко чути. А так тут у степу течія обережна.
Сіріють плавні. Невдовзі очерет у ріст піде. А пагони молоді (шпичаки) солодкі!.. І коли річка стече весняними водами, в калабатинах риба зостається – пліточки, линки, верховодки. Юшка з неї – смачна! З татом колись готували.
І Махтею перед очима постає батько: високий, кремезний. Він із Бугу підробіток мав: каміння з дна діставав. Виносив з річки обснований жабуринням валун, клав його обережно на березі й довго ним любувався, кожну жилочку на ньому розглядав, скойки прилиплі відривав і кидав у річку, щоб жили. Потім за другим йшов на пошуки. Іноді в швидку течію попадав, але на ногах твердо стояв. А як знахідка йому чимось не подобалася – чи завелика, чи форми не такі, то батько тоді брав до рук величезного молота й гепав по тій брилі, аж доки вона не розколювалася, де треба. Він складав каміння до купи – то комусь на замовлення для будівництва. А по ночах вони з батьком пасли людські коні. Небо – велике, зоряне. Батько розказував йому усякі історії, від діда свого чуті: про древніх воїнів, що зоставили в степах високі могили, про те, як він з австрійцями воював. Часто журливі пісні співав, про чумака, про жінку його зрадливу. І мати теж тата зраджували. Усеньке село про це знало. Махтей якось не витримав і розповів усе батькові, але той, на диво, гнівом не вибухнув, й не побіг стосунки з матір'ю кулаками з'ясовувати, як би це зробив кожен з односельців. Цього не сталося, тато тільки якось винувато посміхався. Махтей вперше тоді батька таким безпорадним побачив.
Вони ніколи з матір'ю не сварилися. Вона, бувало, докоряла татові за що-небудь, а він як школяр, тільки хмурив свої скуйовджені брови і з часом зітхав – важко-важко, мов натруджена роботою худобина. Десь з далекої глибини те зітхання виходило. Терпів. Але чому, чому? Чому дозволяв себе на посміховисько всенькому селу виставляти? Хіба через те, що мати була партійною і на зборах за червоним столом сиділа? Вона ще на комбайні працювала і хліба багато заробляла.
У Махтея в пазусі лежав черствий глевтяк, не знати, з якого тіста, – Махтей у торбі померлого чоловіка знайшов. Та хлопець ніс його додому й навіть скоринки собі не одламав – для сестрички Іринки беріг. 'А чи жива стеблиночка ріднесенька?.. Коли Махтея до міста споряджали, ніжки в неї опухли. Вона вже не могла ходити й навіть хлібця не просила.
Махтей ніколи не застане вдома батька. Бо його вже немає. Тато подався чавункою до Курська, щоб збіжжя купити, а його там міліція зловила, бо документів не мав. Побили так, що він і до ранку не дожив. Про це чоловік із сусіднього села розказував, якого тоді також зловили. Чоловіка того випустили, бо відкупився, а тато там, на чужині, зостався. Де тільки могилка його?
їсти вдома нічого було. Тоді вирішили спорядити за хлібом Махтея – недалеко, до повітового містечка. Зібрали останні гроші, що залишилися од жнивування, бо минулого року зерном за роботу чомусь не платили. Мати допомагала комбайном і у сусідньому селі пшеницю молотити, то гроші в них були. Де їх тільки отовариш, коли все зерно у держзаготівлю вивезли? Квасолю і ту у людей поодбирали.
Місто зустріло Махтея страшенною гуркотнею. Двигтіла земля. По насипу, сопучи, пробухикав паровоз із вагонами. Сила! Махтей лише кілька разів бачив потяг, коли на базар з батьком їздили... Замурзаний машиніст у казенному картузі, виглядаючи з вікна, щось жував. Махтеєві так їсти захотілося, що аж живіт судомою схопило. Той, видно, зрозумів голодний погляд хлопця, бо крикнув: "Лови!" І до ніг скотилася варена картоплина. Хлопцеві хотілося крикнути доброму дядькові "спасибі", проте не вистачило сил, та й пізно було, бо повз нього вже пробігали обцяцьковані написами товарні вагони.
Глевкувата картопля трохи гірчила на смак, але він по крихті відкушував од неї (щоб на довше вистачило), і вона, мов солод, танула у роті. Йшов по рейках на станцію – там зупинився потяг. Місто так їстивно пахло.
...Страшні схудлі дітлахи простягали ручки:
– Дайте хлібця. Тато й мама вмерли...
Махтей дістав з кишені картопляні рештки, дав. А молода парость все тягнулася й шепотіла:
– Дай...дай... дай...
Паморочилася голова. Ген далі, під зчорнілим паливним хлівом, купою лежали ті, котрі не просили і не попросять більше ніколи. Наїлися...
На станції ще стояв куб з кип'яченою, водою і хто мав посудину – пив кип'яток і грівся. Он якийсь, певно, начальник у синьому пальті зі смушковим коміром сьорбав зі склянки чай, заїдаючи те питво хлібом, упопіл перекладеним маслом, чи, може, яєшнею. Він шмат відкусить і прикриє папірцем, щоб не бачили й не просили. Та хіба од голодних сховаєшся?
– Дядьку, дайте... Хоч крихітку маленьку одломіть,
– скімлило. – Хоч отаку, – мітило нігтика.
А дядько втупив погляд у портрет, що висів на облупленій стіні, і вперто перечавлював щло, запиваючи забарвленим чаєм. Солодким же, мабуть.
За бузком, у затишку, куріла пічка, зліплена з випаленої цегли.Звідти вітерець доносив пахощі смаженого. Дійсно, чепурна молодичка, чи, може, дівчина пекла млинці. Осторонь стояв гурт якихось людей, котрі говорили поміж собою дивною чужинською мовою.
Махтей одлічив жінці гроші, і вона зняла з пательні зарум'янений млинець й поклала на вибілений рушник – нехай охолоне. Хлопець ще й розгледіти його, як
слід, не встиг, як він зник. То циганчук підкрався
нишком і вкрав. Он лише босі п'яти помелькали.
– Ех, роззява, – промовила жіночка. – Тут ґавити не можна...
їсти дуже хотілося, і Махтей знову поліз до кишені по гроші, правда, перед цим добре обдивившись довкруж. Нікого підозрілого близько не було. Люди лише оті чужинські про щось своє сперечалися, і не було їм до Махтея ніякого діла.
т Ти, парубче, потроху відкушуй. З передихом їж, бо живота зупинить, то ще помреш. Я тут всякого набачилася.
Неквапом доїдаючи третього млинця, Махтей побачив її: кароока, кирпатенька, напомаджені губи... Вона перехопила його погляд і підійшла.
– Хочеш узвару? – І, не чекаючи згоди, видобула
з кошика невеличкий бутель. Налила у чашку рожевої
рідини – солодкої.
Коли дівчина усміхалася, то на її щічках з'являлися симпатичні ямочки. Вона усміхалася... Як давно він усмішки не бачив! Скрізь – лише тихі голодні очі. То звідки ж усмішці братися? Хіба од вітру та води, яких завжди вдосталь було...
Хлопчина одламав Вірі (так звали дівчину) шматочок млинця і дихнулося на повні груди. Як добре у місті! Од їжі Махтея взяли памороки..
Віра раптом похопилася:
– Махтею, он той зайда до мене чіпляється. Скажи,
що я твоя наречена, і нехай іде геть.
Хлопець не був грізним ~ худий, у благенькому пальтечку і вилинялій будьонівці. Там і дихнути не було на кого: од вітру хитався.
- Тобі скік-ки було казано, йди звідси! - гарикнула
Віра.
– Давай, іди-іди... – і собі підпрягався Махтей.
-- Ти, чуєш, Вірко?.. Муку мою оддай... Вірко-бузувірко... Вдома ж мати і братики з голоду вмирають. По замурзаному обличчю текли сльози.
- Одчепися, я нічого в тебе не брала. Кому віддав,
у того й забери. Осьо чоловікові скажу, то він тобі
покаже...
Вона взяла Махтея під руку:
- Ходімо звідси.
– Куди? – здивувався Махтей.
– Проведи додому. Я боюся. Бач, він не сповна
розуму.
Віра знімала кімнатку в Рози, будинок котрої ховався в заростях бузини. Зовні струхлявіле дерево було непривабливе, всередині хати - по-городському: на вікнах фіранки, завіски, ряднами застелено підлогу, в вазонах квіти. Запаморочливо пахло борщем - у їхньому селі так завжди пахло з весни до пізньої осені.
У кожному обійсті просто неба обладнували пічку на два казани – в більшому варився борщ, у меншому – каша чи бараболя. Під присмерок, коли череда з поля повертається, усюди так смачно пахне! Вдихнеш ті аромати, й тоді по-справжньому відчуваєш, як ти стомився й зголоднів.
А Віра мовби читала Махтеєві думки:
– Миймо руки та будемо обідати.
На столі, немов уві сні з'явилися полив'яні миски з борщем, печеня з м'ясом, і ще хліб – білий-білий. А Віра ще кудись шмигонула й повернулася з карафкою.
– Це вишняк, майже узвар, – казала й наповнювала чарки.
– Пригубимо. За тебе, Махтею. Пий, воно солодке...
Махтей лише раз із хлопцями пробував горілку, коли колядували (а чого ж, парубки вже!), проте другого дня так погано почувався, що надалі обминав чарку.
Він пив, терпкувате й густе вдарило в ноги. Коли їли печеню, Махтеєві здавалося, що все це діється не справді. Він щипав себе за вухо, не відчуваючи болю, а Вірка сміялася... Знову смакували вишнівку. Потім, видко, вона Махтея роздягала, бо коли йому вночі схотілося до вітру, відчув, що зовсім голий. Під жаркою ковдрою лежала Вірка – теж голісінька.
– Чого тобі? – спитала спросоння. – Коли до вітру хочеш, то відро там, за дверима. Не ходи на вулицю.
А далі знову сон – теплий і лагідний. Немовби в купелі.
Тільки Вірка холоднувато:
– Уставай, мазурику. Допоможеш мені однести муку до Марійки. А як сьогодні Хачик приїде, ми в нього тобі муки купимо – житньої, кукурудзяної. Та вставай! – жбурнула Махтеєві одежину.
Вставати не хотілося. А на столі хліб нарізаний – рівнесенькими скибочками, зі скоринкою. Віра принесла смажену картоплю з салом та цибулею. Вона ще шкварчала на сковорідці, обпікала губи. А Вірка підганяла:
– Нам треба затемна занести. Доки хазяї не з'явилися.
– А хто ж хазяї оті?
– Побачиш... Марія на них працює. Як і я, за три млинці у день. Хіба проживеш? Ми іноді зі своєї муки печемо, щоб ніхто не знав, і маємо приробіток. Млинці зараз у попиті, сам бачив. Гафія пече, а я тісто колочу й підношу. Встигаю ще й узваром торгувати. Млинець давкий. Будеш сьогодні нам за помічника: воду носити меш, дровець Марії нарубаєш. А вночі Хачик з мукою приїде. За гроші він, правда, не продає – на срібло та золото міняє, але мені продасть.
Двері обідраної хатини скрипіли. Мовби хата ніколи й господаря не бачила . На щаблях драбини сиділи кури, і півень непокоївся.
- Чому приперлися так рано? Ще й не світає, - виглянула з комірчини закушкана хусткою баба.
– Чи тобі не однаково? – грубо обірвала Віра. І до Махтея: – Бери он відра та носи воду. На станції – колодязь.
На сході синя смужка неба поволі світлішала. А дерев'яні відра розмоклі, важкі. З коромислом зручніше було б, так у місті чомусь у руках воду носять. А в руках у Махтея зовсім сили немає. Він ще раз повідливав з відер – половина залишилася.
Обабіч закіптюженої чавунки на гнилих шпалах корчилися голодні. Дітей багацько. Худесенькі, а голови, мов у пуголовків – великі. Сумирно лежать і кліпають очима. Он чолов'яга на землі, біля доріжки, руки склав на грудях. Умер, мабуть. У цьому захололому трупі Махтей ледве розпізнав того вчорашнього, що до Вірки чіплявся.
Махтея охопив жах, і самі ноги понесли його уперед, подалі від цього страхітливого місця. Біля облупленої хати стояв невеличкий візок з халабудою. Конячина з шаньки їла овес, зернини на дорогу розсипалися. Махтей поставив відра і заходився їх визбирувати.
– Чому так довго? – нагримала на нього Віра. – Ще води неси. – Й пожалілася чоловікам, що сиділи на ослоні, – з тих, що вчора біля пічки стояли. – От помічника Господь послав!
– Женщина... помічника не гудь! – озвався вусатий.
– Гіч, який проворний... Нехай помагає.
І знову Махтей плентався до колодязя. А дорога удвічі Довшою здавалася. Двоє у вигорілих шинелях понесли за руки й за ноги того хлопця, що вмер. Відра до землі тягнуть, обривають руки. Махтей повні набрав, щоб іще раз не послали, вирішив частіше на перепочинок зупинятися. Втретє за водою йти не заставили.
Чоловік вийшов йому назустріч – червоний, заса-паний. Віра швидкоруч кофтину застібала.
– Втомився, помагальник. Бери он їж курятину, яйця. Тимур снідав, то залишилося. Я зараз тісто до Марії одтарабаню й принесу тобі ще млинців гаря ченьких. Ти їж, не соромся, щоб сила була.
І він їв, напихаючись так, що аж вуха боліли, давився і знову гриз ликувате стегно. Бо Махтей вже давно і смак того м'яса забув.
Найгарніший шматочок Вірі залишив.
– їж усе, Махтейчику. Я не голодна.
Вже повним був живіт, а він все жував, жував і не міг насититися.
– А ти приляж. Тісто я сама однесу.
Махтея напосідав сон – ситий, солодкий. І вже не в силі було з ним боротися.
Снилося Махтею недобре. Наче знемагає він од спраги. Колодязь з журавлем далеченько у степу бовва-нить. А степ, як піч, розпечений. Коли, врешті, дістається до тієї води, бачить, що й відро одірване. Колодязь
– глибокий-глибокий... Він по слизькому камінню вниз опускається. Тільки б не посковзнутися, не впасти!.. І падає... Вода холоднюща його поглинає. Махтей б'ється-б'ється, не в змозі випливти... Батько всміхалися
– тепло, лагідно, як завжди. По плечі плескали. Ні, не тато – Вірка:
– Вставай, підобідай.
На сірій ганчірці млинчики рум'яні.
– Увечері Хачик приїде. Скільки муки купува тимеш?
– На скільки грошей вистачить.
– У тебе багацько?
Махтей витягнув з-за пазухи пакунок, зав'язаний хустиною.
– Багач! - радіє Віра. - Тут на два лантухи вистачить.
Присмерком до хатини чорне авто підкотило. Двоє військових занесли у сіни лантухи з борошном, воно млином пахне! Махтей відчував себе щасливим, уявляв, як зрадіє сестричка, простягаючи до скибки рученята. А може, мати вертуту з цибулею спечуть... Смачно!..
І була ніч. І були вони лише вдвох на цілім світі. Здавалось, наче до затишної кімнати завітало тепле та лагідне літо. Вони пливли проти течії Бугом – пливли, перепочивали й знову пливли. Повний місяць заглядав у вікно і сліпив очі.
– Ти кохаєш мене?
– Кохаю.
– А не дуриш?
– Ні...
– Тобі добре зі мною?
– Так.
– Не кинеш мене?
- Ні.
– Станемо чоловіком і жінкою?
– Як?..
– Поберемося. Отак.
Махтей на мить задумується, швидка течія Бугу відриває його од Віри.
– Я ж турбуватимуся про тебе, пратиму тобі, волос
ся розчісуватиму, їжу готуватиму...
Махтей по-жаб'ячому щосили поплив проти течії.
– Так, хочу... Давай довго будемо плавати...
– Відпочинь, дурнику. Я хочу спати.
А ввечері сивий горець видував зі своєї дудки сумні мелодії, квоктав якийсь бубон і кавказці про щось своє гагакали. Махтею костюм шевйотовий подарували. Хоч і завеликий трохи, але костюм...Костюма в нього ще ніколи не було. Вірі - кульчики золоті з коштовним камінням.
– Махтею, нам Тимур дозволив млинцями з нашої муки торгувати, – шепотіла йому на вухо Віра. – Це ж знаєш, скільки ми заробимо? А тоді ще муки купимо.
– Мені ж додому треба. Там мати, сестричка голодні.
– Ми заробимо багато грошей, любий, і багато купимо муки, і ти своїм носитимеш. Добре? ~ І в щічку поцілувала, мов маленького. - Ось давай ще вип'ємо з людьми.
– Гірко! – голосно кричав Тимур, немов у себе в горах. Він був з осетинців, чи з черкесів, але співали вони лагідно, здружено.
– Ото любіться, поки молоді, – озвався найповажніший із гірської братії, – на очі йому весь час насувалася шапка, і він її, чомусь, не знімав у хаті, а тільки щоразу поправляв. – Ми вас, мов рідних, пригріли у скрутну годину. Може й ви колись із нами свою скибку поділите
...І горяни знову щось своє вовкувате затягнули.
Махтей пив і цілувався, його знову поволі обгортало приємне тепло.
А Тимур вкотре"гірко" горлав.
Махтей прокинувся пізно. Кепсько почувався. Віри вже не було. Роза мила посуд, порадила:
– Зволь келишок-другий, воно й покращає. І огірочком солоненьким закуси.
Він таки випив. Тепла хвиля найшла на душу.
Віра мала рацію. День був базарним, та й поїздів доволі, – до обіду товар розійшовся. Махтей дбайливо вибив об деревину спустошені лантухи.
– Лише поглянь, яка в нас купа грошей! Хіба скільки у тебе було? Казала ж, що ми добре підлата ємося. Гроші будуть – хату купимо, й заживемо як люди.
А що не так?
– Я їсти хочу...
– Млинців немає, усі розпродала. Удома щось поїмо.
В улоговині машина забуксувала – чорна, військова. В таку директора школи забирали, який, казали, англійським шпигуном виявився.
Так, гепеушна. Он двоє військових у шинелях вийшли з машини, видно, хмиз у заростях збирали. Потвора задирчала і поїхала. Вітерець доніс до Махтея запах згорілого бензину, як присмак міста – чужого, недоброго.
...Хачик не привіз борошна ні другого, ні третього дня.Віра не давала Махтеєві млинців. їсти дуже хотілося, боліло піднебіння у роті, вона ж і на квартиру ночувати не пускала. От така любов... Махтей мусив мерзнути із такими ж голодними, як і сам, у дворі станції, на зогнилих шпалах, кутаючись у рогожу, якою померлих накривали. Лік часу втратився.
Махтей дедалі розумів, що Віра йому вже ніколи того борошна не оддасть. Вислідив він і Хачика, котрий опівночі привозив Вірці борошно. Гримав у її вікно, а вона все "ранками" Махтея годувала. Але як ранком, так і ввечері – однаково було. Якось Махтей навіть наважився вкрасти лантух із підводи, але сили не вистачило, щоб відбігти подалі. То Хачик періщив батогом, скільки вже йому хотілося. Вчора його побив рудий парубійко – новий Вірин кавалер. На ранок ноги спухли. Він з двома подорожніми вирушив у Капітанку, додому. Дорогою ті двоє померли. Од них залишилася черства хлібина. Махтей і крихти собі не взяв. Кидав до рота пророслу травичку, не відчуваючи смаку.
Шуміла вода. В березі вже, мабуть, очеретяні шпичаки прокльовувалися.
Врешті темніти стало. Махтей довго того вечора чекав – не хотів завидна додому з'являтися.
Чвалав обвітреним степом, і, здавалося, село не наближалося до нього, а віддалялося. Важко було не тільки йти, – дихати важко. І тоді він лягав горілиць просто на землю і дивився у чорне небо. Жовтаві кола так райдужно на ньому вигравали.
У селі – гнітюча тиша. В степу хоч інколи ґави озивалися, та ще в вухах вітер свистів. А тут нестерпна тиша, од якої тривожно і аж навіть моторошно. Ніде ні вогника. А, може, село вимерло? Кажуть, є вже такі села...
На вулиці біля плоту бовваніла та сама чорна машина, що в степу буксувала. У дворі розпряжений Хачиків візок. Так, саме його, бо он і дошка збоку надірвана. "Мабуть, нікого в живих у нашому помешканні не залишилося. Чужі люди в обійсті господарюють", – обпекла мозок невтішна думка.
Рипнули двері. Вийшли двоє військових і жінка з ними. Голосно засміялися. Сміх отой таким недоречним був. Невже мати? Та хіба б вони зараз сміялися?
"Мати, мати!" – застугоніло у скронях. Світ поплив перед очима, і Махтей мало не зомлів. Мати стояли роздягнені, напнуті зверху грубою хусткою.
Один заліз у кабіну, другий крутнув корбою – мотор завівся, і машина почадила згудженою вулицею.
Махтей стояв під плотом. Хотів озватися до матері і не міг – серце дихати заважало.
г- Мамо...
– Ой, хто там?...
– Це я мамо... Махтей...
– Ти?!. – здивувалася мати. – Ми з Іринкою думали, що тебе вже й на світі немає... Господи, який же ти... який!..
– Ось хліб, мамо... Не їв, вам приніс, – подав на долоні сухий глевтяк.
– Ми не голодуємо тепер, синку. Маємо що їсти.
А цей хліб хіба що свині викинути. Є в нас Хівря. Опоросилася уночі. Поросятка в хаті малесенькі. Іринка ними радіє, не одходить од них.
У хліві щось важко зітхнуло.
– І корівку купили. – Мати зам'ялися. – Я, бач, синочку, приймака впустила. Комерцією займається. Батьком його називатимеш, бо коли б не він, то і ноги
простягнули б. Батьком називатимеш? Він з бусурманів, правда...
Махтей мовчав.
– Називатимеш?
– Не добре це, мамо... Мій батько в Росії – з голоду помер...
– Зараз усі вмирають, синку. Ми до врожаю тепер
дотягнемо. Та що ж стоїмо, пішли до хати.
Хачик на порозі стояв, у шапці, кожух наопашки. Зуби свої золоті напоказ виставляв. У Махтея запекли рубці на сполосованій спині.
З хати їстивним пахло, мов на весіллі, тільки музика не грала. А може, ще й Вірка у хаті сидить? Вірка-бузу-вірка... Швидше їсти, їсти...Іринка до нього посміхається і рученятка простягає.
Махтею видаться трупи на станції, і стає холодно-холодно, як ти не загортайся в рогожу... Трупам і без рогожі не холодно... їсти...Хачик немилосердно хльоскає його батогом по спині. Махтей відчув, що мліє. За тин обома руками ухопився. Небо догори ногами стало.
А Вірка-бузувірка усе сміється... Смішно їй. "Віддай борошно, чуєш, віддай!.." Млинці гарячі на пательні шкварчать. Пити хочеться.
Мати молоком його з ложки поять, мов поросятко.
Хачик сидить осторонь і перстень свій масивний на пальці розглядає. Батіг кусючий у кутку. "Не треба мене бити!" – кричить Махтей, але його не чують. Горяни (де їх скільки набралося в хаті!) свою пісню співають, а Хачик, взявши в зуби свій кинджал, витанцьовує, коронки золоті виблискують. Тимур млинця рум'яного йому простягає...
Махтею тепло так стає... Вода в Бузі плюскотить...
А ось уже біля сільбуду Махтея в парубки приймають. І йому так радісно. За другим каменем купається. Хлопці самосад гіркий смалять, і він теж димом їдучим затягується... Про дівчат говорять, про оте таємне, недосяжне. А Вірка-бузувірка одурила його, одурила...
І мати тата обманювали...
За другим каменем – глибоко.
