У мене весняна депресія. Зажала, затисла в своїх лабетах до хрускоту духу, до заціпеніння. Ні поворушитися, ні навіть йойкнути не дає. Думки в голові мандрують роями, однак видко я вельми паскудний пасічник, бо жодного впіймати несила. Отаке лихо у мене чи то зі мною. В голову мудре анініц влізати не хоче. Вже п’ятий раз заставляю себе прочитати хоча б пару абзаців з нового роману Забужко. Та де там! Спотикаюсь на другому ж слові, а коли автоматично очі добігають до кінця сторінки, розумію – нічичирк не второпала, лише побиті шкельця слів в голові та під ногами… Взялася за Кінга, ще гірше – тут крім побитого скла ще й поранені до крові руки чи то пак душа і … болить нестерпно. Ну що ти з нею вдієш. Га? Депресія!
За віном весна і в душах, схоже, теж. Весна, тішаться добрі люди і не добрі ще більше, птаство, звірі, комахи, дерева, квіти, трава, небо, сонце… А у мене депресія. І слово ж яке втнули вигадати! Не спустошення, пригнічення, пригноблення… Це не те, а медичний термін – таки в десятку, пробиває. Засіла в голові і некурли… Ех! Березова кора мого світу видається раптом перевернутим негативом, мушу з тим щось зробити щоб не втонути у собі.
Виходжу у світ чи на світ, та ліпше сказати на люди. Приклеєна чемна посмішка, досконало припасований макіяж, що слухняно ховає синці під очима – плата за недоспані ночі, високі підбори, моя чорна спідничка міні, яку я останній раз одівала тринадцять літ назад, коли в неї влізала. Тому, овва- депресія виявляється має і зворотній бік, як місяць. Мої підбори цокають бруківкою міста, вливаючись новою ноткою в його шумовиння… Весна, цвіте алича, ніжно ронить пелюстки під ноги, запах сягає аж щогл дев’ятиповерхівок. І хоч депресія всілася мені вже на голову, не лише на плечі, я таки високо тримаю голову і не опущу її, навіть коли мені доведеться від того тягаря вломити шию. Така я є, навіть в депресивному стані трохи навіжена.
Зустрічаю випадково свою давню студентську приятельку. Вона чомусь надто заздрісно роздивляється мене:
- Яка ти стала, Птахо! – так мене кликали в студентські роки, невже я зараз знову стала схожою на неї? А Нінка веде своєї: - Ти не таблетках чи на чаях для похудіння? Такою тебе пам’ятаю лише до заміжжя.
Я лише кокетливо посміхаюсь. Коли я скажу, що вранці бігаю підтюпцем парком, втікаючи від своєї депресії, хоча та не дає спокою навіть вночі, а кусень хліба в горло не лізе, хіба вона зрозуміє? Тому мій усміх – лише щит, який маскує мою розгубленість перед поставленим питанням.
- Везе ж декому, - продовжує заздрісно витріщатися Нінка, дружина не останнього в місті бізнесмена, вдягнута в розкішне вбрання, щедро осипана золотими прикрасами по два на палець, а не в стару тринадцятирічну спідницю. Ага, єдине з мого гардеробу, що ще не сповзає з мене.
А я посміхаюсь, по-голівудськи тупо, я це умію, доводячи Нінку майже до сказу. І тоді вона зачинає хвалитися Єгиптом, з якого щойно приїхала, успіхами чоловіка, його бізнесу, спільних дітей. Я ж продовжую награно посміхатися і всі її хваління розбиваються шкельцями-словами кольоровими об мій щит – мою депресію і видно по Нінці, що все у неї далеко не так добре, бо прощаючись вона не зве мене до себе в гості, як то бувало раніш, не просить чемно телефонувати і лише озирнувшись кидає дошкульно:
- А ти, зовсім не змінилася, Птахо. І далі летиш проти вітру.
Я продовжую посміхатися, і йду вперед. Голова високо піднята, вітер на голові розвіває моє волосся і я відчуваю, що він порухом своїх крил змітає з моєї голови прикру мою колежанку – депресію. Мить і я вільна. Я йду не проти вітру, люди. Я йду назустріч йому!
Слава Богу, ще можу ходити…
