На землю десантувалися тумани. Як у фільмах про зоряні війни - стиха, серед мінорних буднів: впали за околицею Львова - і розтеклися на увесь світ. Я ступила цей крок - вбік, з дороги, у сторону лугу, за натовпом білих пелехатих примар. Він розтікався на всі боки, заповнював собою усі видимі і невидимі заглибинки. Нечутними кроками наближався до лісу.
Крок. Ще крок. І я - в середньовіччі!
Перелякано дихає тиша - полонянка. Щойно потрапила вгарем турецького хана, боїться долі, яка її чекає... А довкола палахкотять яскравими шовками приборкані наложниці, вигинають тонкі, стрункі свої стани у мереживі танцю - серед п"янкого фіміаму танцюють гірку печаль...
Кап. Дрібні сльози ронить тиша. Кап. Бреду по лісу за туманом і знаходжу її спогади . Інші. Не про неї - про людей.
Кап. Яке було гарне літо... Кап. Холодно. Влітку цей ліс чув голоси закоханої князівни та молодого мисливця. І тиша відлунювала дзвінкий сміх, загортала у шелести трав ніжні слова, які хлопець шептав своїй коханій. Зорепадом сяяли люблячі очі...
Кап - схлипує тиша знову. Князівну віддали заміж за німецького князя, у холодну німу чужину.
А хлопець пішов із турками воювати - і бився люто та затято. Начабто вони, а не рудий тонкогубий німець, відняли в нього наречену...
Спустошена осінь ходить по лісу, по старечому човгає ногами. Чого вона шукає в опалому листі - сліди далекого кохання? Стривожено дихає тиша, схлипує тонкими сльозами. І тільки туман, як розважливий сивий старець - гамує спокоєм і холодом давні спогади, дивні мрії...
Ще крок. Я іду за туманом. У тишу осіннього лісу. У його казку. Ходім?
