Можна я буду називати його твоїм ім’ям ? Знаєш, воно йому теж подобається, він іноді, навіть, сам його запозичує. Але він ще не чув як я його промовляю. Але для повноти цього фонетичного божевілля потрібен ти, сам ти, власне ТИ.
Тому можна я буду називати всіх твоїм ім'ям ? Ну щоб хоч крапля тебе була завжди десь навколо мене. Щоб коли я йшла по вулиці, будь якій, тій, якою ти сам сто тисяч разів ходив, і ще сто тисяч разів зі мною, і щоб я ступаючи по ній тисяча сто перший конвульсивно не трусилась німіючи від кожного хто мимо, чи за спиною, чи на зустріч...
Щоб я не розчинялась від чергової з дилем, які можна підсумувати питанням "що шкідливіше?!"
І дійсно, що ж ?!: те, що мене кидає в жар від страху знову випадково тебе зустріти, чи від того що, я перетворююсь на порожнечу, захлинаючись бажанням побачити тебе, хоч на секунду !
Я з тобою розмовляю. Подумки. Весь час. І навіть коли сплю. Але ти не чуєш. І навіть коли ти був фізично поряд не чув. І коли я говорила вголос, коли говорила голосно і коли пошепки теж не чув.
Я ношу тебе з собою. завжди і постійно. Десь. То в рюкзаку, то в сумці, то в свіжому хлібі, то в пиві, то в рибі, то в біжутерії, то у взутті, то в білизні, чи в гаманці. Навіть коли приймаю ванну, приношу тебе, і охайно кладу поряд.
Навколо існує багато людей. Я думаю за мною ходить янгол. Але це не ти. Сто відсотків не ти. Зі мною ходять друзі - але серед них тебе немає. Вороги - там теж немає. Знайомі, не знайомі, колишні і майбутні - серед них теж нема.
ДЕ ТИ ? ТИ взагалі Є ?! - питаю я себе то пошепки, то подумки, то вголос, то голосно. І аналогічно відповідаю всіма своїми голосами : "ну, звісно ж є ! ; я ж тебе кохала, я ж з тобою кохалась, я ж до тебе говорила, я ж з тобою говорила, я ж з тобою ходила, я з тобою співала; заливалась алкоголем, курила, палила вогнища, переходила бруківки, мерзла від морозу, стікала потом від спеки ; дивилась як ти спиш, посміхаєшся; я тебе слухала, я тобі писала...
А ти не чув, не читав і не бачив. Ось і нові сумніви. Ось така я : розділяюсь на четверо, восьмеро, десятеро... Ось так мої ребра, груди, очі і хребет перестали співіснувати злагоджено. Бо всі потребують тебе і виграє той, в кого спогади сильніші, потужніші, такі що можуть задовольнятись бродінням уяви.
Можна ми всі чотирьох, називатимемо все довкола твоїм ім’ям ??! Ну ти ж сам розумієш, що на хворих не ображаються.
" Іди собі нафіг, називай що хочеш як хочеш, дитина єбанута і наївна! Я ж адекватний і розсудливий!" - скажеш вголос ти. "Замовкни і зникни! відчепись!" - додаєш ти голосно. " Досить колоти мені і мститись, розповідаючи результати своїх досліджень і спостережень мене самого! Я блін сам себе так не знаю як ти!" - додаєш ти пошепки. " А ти таке дарувала щось тепле мені, насичувала сенсом кожний крок, засліпляла і чомусь дратувала турботою..."- сумно і розчаровано зізнаєшся сам собі, коли розмовлятимеш зі мною подумки...
