Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2584
Творів: 46998
Рецензій: 91408

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Горор

З іншого боку ліжка

© Уляна Галич (Консуело), 17-04-2010
За вікном спальні неквапно шурхотить дощ, потроху прибиваючи до землі хмари прогірклої куряви, пилу, застояні запахи вечірнього міста… Ліна відчиняє вікно – на світло відразу ж починають злітатися нічні метелики та всіляка комашня, але вона, як завжди, не хоче завчасно опинитися в темряві – та якийсь час із насолодою вдихає таку рідкісну серед спекотного літа свіжість. Їй зовсім не хочеться спати, одначе завтра вставати вдосвіта.
Молода жінка важко зітхає. Складно самій долати всі ці труднощі, відколи пішла від чоловіка. Складно. Та вона мусить…
Прислухається, – за стінкою наче все спокійно. Запинає важкі оксамитові гардини, запалює порцеляновий нічник на туалетному столику і тільки опісля вимикає люстру. Пірнає під ковдру, встигнувши зловити критичний погляд бабуні – на білій стелі метушиться полохливий присмерковий народець, в кімнаті не прибрано як слід, речі розкидані, де прийдеться… Ліна виразно бачить, як зеленоока красуня на фамільному портреті презирливо копилить губи. Бабуся Клара обожнювала чистоту й порядок. Навіть у найважчі часи не дозволяла собі опускатися.
– Не треба так на мене дивитись. Я й сама знаю, що вдома бардак. Але ж ти розумієш, в мене творча криза…
Бабуня мовчить. Вперто мовчить, лише знущально посміхається. Вітер колише хвилясті пасма її рудого волосся, потайки зазираючи в доволі сміливе декольте шовкової сукні…

Ліна врешті засинає – вона спить на правому боці широкого двоспального ліжка, завжди тільки на правому… Можливо тому, що боїться щось змінювати. Або чогось іншого.
Ліна взагалі боїться багатьох речей. Вона звикла боятися, і вже навіть не намагається боротися зі своїми страхами – вона з ними просто зжилася. Тому, можливо, її єдиний справжній страх – не боятися нічого.
А бабця Клара знуджено мовчить. Як же вона втомилася тут стовбичити…

                                                                           * * * * * * * *
Єва прокидається чверть на першу ночі. Вона добре це знає – на годинник можна не дивитися. Дощ, здається, перестав, але натомість звіявся поривчастий вітер. Ну, та робити нічого – пора. Солодко потягується всім тілом, посміхається у передчутті чогось приємного і… Дідько! Невже знову ці тупі жартики?
Десятки малих огидних створінь рухаються під ковдрою, торкаючись її тіла, вовтузяться на шкірі, лоскочуть… Як же їй це набридло! І скільки можна, врешті-решт…
Жінка зривається з ліжка, нервово починає струшувати з себе вологі тільця садових слимаків, які перелякано з’їжуються і порскають тоненькими цівочками липкого слизу. З масним плямканням падають на лакований пакет, спазматично дриґають отими своїми псевдо-ріжками, такі беззахисні, голенькі та від цього ще більш бридотні.
Єва від люті мало не плаче, сполотніле обличчя вкрите росинками поту, руки дрижать. Вона, така сильна й відважна загалом, з дитинства терпіти не може цих у принципі абсолютно миролюбних істот. Можна було б пробувати якось їх прибрати, але то поза межами її сил. Нізащо в світі вона добровільно не торкнеться до жодного з них. Знічев’я залишається тільки спостерігати як слимаки спроквола розповзаються по кутах.

Поступово Єва все ж приходить до тями. Роззирається по кімнаті – у світлі порцелянового нічника звичні предмети обстави здаються химерно чужими, навіть трохи ворожими. Постіль – вірніше, її ліва половина – виглядає так, наче на ній тільки-но відбулося довготривале і пристрасне злягання. Простирадло зіжмакане, вкрите численними плямами, подушка валяється на підлозі.
Є в цьому якась іронія, – Єва вже давно спить сама. З лівого боку ліжка, звичайно ж. Інша половина – порожня і зимна, нагадує їй власну життєву пустку.
Єва криво всміхається. Знайшла час жаліти себе. Пора йти – а по дорозі не забути глянути, як там її мала, – на новому місці все-таки.
Зеленоока красуня з портрету на стіні мовчки спостерігає. Втім, така вже у неї вдача – мовчазна, дехто навіть сказав би, непривітна.

Єва кілька хвилин витрачає на те, аби привести себе в порядок, потім виходить в коридор, прихиляє двері сусідньої кімнати. Там, у комфортному дитячому ліжечку, кумедно посапуючи, спить її доня. Хвилювання були даремні – цей дім їм не ворог. Він захистить, хоч і любить випробовувати її на міцність. Єва знала це завжди. Ще кілька секунд вона милується чарівним видовищем, а в ці миті її гарним обличчям блукає дивний замислений вираз. Потім зачиняє дитячу.
Її кроки майже безгучні, вона просто зникає в темряві.  

                                                                             * * * * * * * *
– Ви розумієте, у чому вас звинувачують, Ліно? Як ваш адвокат, я мушу попередити, що становище у вас вкрай відчайдушне.
– Я цього не робила.
– Чесно кажучи, мені байдуже. Я отримав гроші за те, щоб витягнути вас звідси – або, принаймні, максимально пом’якшити вирок. Але було б цілком непогано, якби ви припинили мені брехати.
– Я не брешу.
– Отже, ви не намагалися вбити власну дитину, не морили її голодом кілька тижнів, не прив’язували шкіряними пасками до ліжка? Не різали їй вени і не калічили?
– Я… О-о-о, це звучить жахливо. Але ви нічого не розумієте.
– Ви робили всі ці страшні речі, Ліно. Проти вас – покази чоловіка, свекрухи… Звісно, вони певною мірою упереджені особи – я наголошуватиму на цьому. Але є ще й речові докази… Крім того, проти вас будуть й інші свідчення. Геть недоброзичливі. Ви втратили контроль над собою, я розумію. Але суддя… якщо ми не доведемо вашу неповносправність, він запроторить вас на довічне ув’язнення…
– Мені туди не можна.
– Саме так. Ви – хвора жінка, Ліно, вам потрібна допомога фахівців.
– Ні. Я мушу вийти на волю, як ви не розумієте.
– На жаль, це неможливо. В’язниця або клініка – ось єдина альтернатива, яку ви маєте.
– Я цього не робила. Я просто не могла б… Що з моєю дитиною?
– На щастя, вона вижила. Та не думаю, що вам коли-небудь доведеться її побачити.

                                                                        * * * * * * * *
Єва вдихає аромат нічних вулиць. Вони пахнуть особливо – продажним коханням, погано прихованими злиднями, страхом. Наївні ті, хто не помічає нічого, крім блиску ошатних вітрин. Жінка трохи квапиться, – часу не так уже й багато. Добре принаймні те, що вона точно знає, куди йде. У їхньому містечку квартал червоних ліхтарів обмежується кількома метрами асфальтованого тротуару між невеликим готельчиком «Ніка» і піцерією «Альянс», яка зажила собі недоброї слави постійними бійками і жахливим характером господаря.
Єва підходить ближче. Біля непрацюючого світлофора палить невисоке худе дівчисько, вбране відповідно до канонів професії. Їй однозначно не більше сімнадцяти.
– Привіт. Анджелки сьогодні нема?
– Нє. А шо за тєма? – дівка пахне дешевою горілкою й такими ж дешевими цигарками, і, можливо, вона старша, ніж здається спочатку.
– Хотіла запросити її – для друга. Шкода.
– Я могла б піти замість неї. Але я беру дорожче, ніж ця лярва.
Жадібність. Ну що може бути прекраснішим у людині?
– Навіть не знаю… В мого приятеля особливі потреби.
– Не бойсь, падруга, я своє відработаю по полній.
– Ну що ж, пішли. Тут недалеко.

Час від часу Єва приводить дівчат сюди, – у занедбану п’ятиповерхівку, призначену на знесення. Тут, в одній із покинутих квартир, мешкає Сліпий. Колись давно вона зустріла його на вулиці, – озлобленого на весь світ, чужого серед живих, але водночас найбільш живого з усіх її знайомих. Єва нагодувала його обідом, допомогла підшукати житло, а він, у свою чергу, також дав їй дещо. Переважно, – знання про власну природу і те, чому вони відрізняються від більшості.
Сліпий багато чому її навчив – наприклад, як виживати у цьому світі, ворожому до таких як вони. Як читати сліди і знаходити собі подібних. Як зробити перетворення якомога безболіснішими. Невдовзі вони подружилися по-справжньому.

– Це ти, Єво? –  його голос звучить глухо і якось втомлено.
– Так. Я привела дівчину. Це не Анджелка.
– Звісно. Як звати цю?
– Не знаю. Можеш називати її, як захочеш..
– Гаразд. Поспіши, якщо хочеш їх зустріти. Сьогодні ніч погоні.
– Ага. Знаю.
– Зайдеш на днях, поговоримо.
– Добре. Я побігла. Розважайтесь.
Іноді Сліпий відпускає дівчат, іноді – ні. Правда, з цією білявою Анджелою все було наче по-іншому… А втім – це не клопіт Єви. Сліпий – єдиний друг, якого вона має.
Десь на півдорозі до виходу з будинку жінка щезає. Одна блискавична хвиля болю – і з розхилитаних дверей під’їзду на вулицю з'являється молода далматинка. Струнке тіло напружене, лапи готові зірватися з місця. Її вуха нашорошуються, пильно вслуховуючись у ніч. Врешті вона, вочевидь, знаходить потрібний напрям і квапливо віддаляється вглиб провулку.

                                                                              * * * * * * * *
– Ваша честь, моя підзахисна чинила протизаконні дії, перебуваючи у стані важкого розладу особистості. Тільки-но це підтвердив висококваліфікований експерт. У зв’язку з цим я не бачу підстав для продовження судового розгляду. Її потрібно лікувати, а не судити…
– Ваша честь, захист ганебно фальсифікував результати експертизи. Ця жінка – не більш хвора, ніж будь-хто з нас. Вона становить значну загрозу для суспільства.
– Прошу обидві сторони зберігати порядок. Оголошується перерва на годину.
Ліна розгублено втупилася кудись у стелю. Звичайнісіньку, загиджену мухами стелю судової зали. Вона не зовсім тямить, де саме знаходиться, наковтавшись повних жмень заспокійливого.
– Ліно, справа вже практично у нас в кишені. Звинувачення в незаконному практикуванні сатанізму й окультних ритуалів ми повністю розгромили, залишається тільки спроба вбивства… а експерт остаточно переконав старого пердуна. Врешті-решт, академік і все таке… – гарячково шепоче їй на вухо адвокат.
Одначе Ліні байдуже. Зараз її не злякала б навіть смертна кара. Не тягар скоєного гнітить її душу, ні. Вона боїться за свою маленьку донечку, яка зосталася одна, зовсім одна там,за межами клітки, в яку потрапила її мати.

                                                                        * * * * * * * *
Нарешті в одному з провулків Єва натрапляє на сліди Зграї. Вона іде по їхньому запаху, вони десь зовсім поряд. Сьогодні ніч полювання, недарма їй було так неспокійно на душі. Всі відчуття неймовірно загострені, вона жива, жива до найдрібнішого нерва, найменшої кісточки в тілі… Впевнено мчить крутими завулками, минає площу… Занурюється в хащі старого парку. Аж ось і ті, кого вона шукала. Тісним колом оточили загнану здобич. Пахне кров’ю, але бенкет іще не розпочато.  Єва бачить перелякані очі підстаркуватого волоцюги, його божевільний вираз обличчя. Та зараз їй це байдуже. Вона навіть не голодна. Єдине, що її цікавить, – хто лідер цієї Зграї.
Вона підступає ближче і шестеро в єдиному пориві вишкірюють ікла. Втім, так само швидко ховають їх. Агресія поступається місцем запобігливій увазі. Єва – самка, і вона шукає самця. Та будь-хто їй не потрібен, і вони розчаровано опускають кудлаті голови. Сьомий – величезний чорний ротвеллер – мовчки наближається до неї, обходить збоку, насторожено втягуючи носом повітря.  Вона заохочувально помахує хвостом, він уже зовсім близько, Єва чує його гарячий віддих на своїй шкірі. Мимоволі напружується. Ще мить – і ось він уже опиняється зверху на ній.
Різкий ривок. Трохи особливого болю – як завжди за подібних обставин. Коли вожак входить у Єву, вона підносить голову догори, –  туди, де срібним кружалом повисла між хмарами повня, – та виє… Виє на всю силу своїх молодих легень, і тріумф світиться в її бурштинових очах…
Потім він легенько цупить її за вухо, підштовхує до кола приятелів, котрі застигли в напруженому очікуванні. Волоцюга ще живий, але мало-помалу сходить кров’ю, все його тіло вкрите жахливими рваними ранами й укусами. Горлянка перегризена, при чому в кількох місцях. За звичаєм, цієї ночі право першого кусня належить Єві. Вона з насолодою встромляє ікла у гаряче тіло, шматує його і ковтає, тамуючи несподіваний голод. А в цей час він вдоволено спостерігає за нею. Тут також уміють бути вдячними, хай і по-своєму.
А потім щось трапляється. Єва не знає, що саме, але відчуває – мусить повертатися. Мусить побачити Сліпого, негайно ж. Паніка, страшна млосна паніка накриває її з  головою. Вона мчить вулицями і чорний ротвеллер поряд із нею. Разом вони вриваються у вбоге помешкання. Тіло Сліпого розпрострете на підлозі, закривавлене і мертве. Єва не тямить себе від розпачу. Вона мусить знайти того, хто це зробив, і помститися. Жорстоко помститися.
ЇЇ новий приятель лагідно тицяє носом їй у бік і киває на вікно.
– Світає. Нам пора. – хоче він сказати.
– А й справді, – думає Єва. – Прощавай друже.

Єва нечутно прослизає в будинок. Мала ще повинна спати. Нізащо в світі вона не повинна бачити маму в такому стані. Ніколи.
Проходить кілька хвилин. Сонце уже зійшло. Дивно… Чи то дається взнаки пережите хвилювання, стрес, чи щось інше, але метаморфоза ніяк не відбувається. Химерний неспокій опановує її. Єва кружляє коридорами, стиха повискуючи, намагаючись не розбудити дитину. Її прекрасне плямисте хутро покрите засохлою кров’ю,  очі горять несамовитим блиском… Єва з жахом відчуває, що втратила контроль над власним «я», все більше перетворюючись на звіра. Ще трохи від людського в ній зосталося, та чи досить його, аби втримати ненажерливого вбивцю, що причаївся всередині?
Цієї миті за спиною лунає якийсь шурхіт. Не тямлячи себе, вона озирається, готова  кинутись на жертву, хто б вона не була. З писка котиться піна, виривається люте гарчання.

                                                                              * * * * * * * *
– Ну що, курво, думаєш, легко відбулася? Думаєш, посидиш у дурці рік-два – і на свободу? Не дочекаєшся… Ти в мене там заживо згниєш. Жерти власне гівно будеш. Я тобі ніколи не прощу, чуєш?
Чоловік, вже колишній чоловік Ліни, з ненавистю цідить слова, поки її виводять із залу, майже непритомну. Адвокат таки домігся визнання її недієздатною у зв’язку з глибоким психічним розладом – свого роду роздвоєнням особистості… Тепер вона перебуватиме під наглядом лікарів аж до повного одужання. Авжеж.
Та Ліні байдуже. Вона боїться так само, як завжди, але зараз їй уже все байдуже. Хочеться тихо сконати, щоб ніхто не чіпав. А дитя… Воно залишиться з батьком. Так має бути.
Бурулька рано чи пізно падає з даху комусь на голову, хтось давиться шкуринкою яблука, хтось згорає живцем через недопалок, необачно кинутий на матрац…
Доля. Вона завжди знаходить своїх жертв.

                                                                                * * * * * * * *
– Ти???
– Я. Не чекала?
Єва втрачає притомність.
Отямлюється через якийсь час, вже в людській подобі. Вона лежить у вітальні на канапі, поряд – висока, змарніла жінка у вбогому, проте дуже чистому вбранні. Риси її обличчя разюче нагадують Єві її власні, а ще – зовсім трохи, – зеленооку кралю з портрету. Єва знає цю жінку. Добре знає.
– Мамо, невже це ти? Але ж бабуня сказала, що ти…
– Я не померла. Як бачиш, жива-здорова. Вилікувалася. Тепер моя особистість в повному порядку, – Ліна гірко всміхається, від чого зморшки на її обличчі стають помітнішими і вона якось старіє на очах.
– Ти… Це правда, що ти хотіла мене вбити?
– Я збиралася врятувати тебе. Кожного дня робила переливання крові. Молила всіх можливих богів за твій порятунок. Не змогла, як бачиш… Твій батько мене знайшов і, як завжди, зрозумів усе неправильно.
– Може, ти погано намагалася йому пояснити?
Западає незручна мовчанка. Ліна підводиться, але Єва зупиняє її поглядом.
– Що думаєш робити тепер?
– Я… не знаю. Мені нікуди йти.
– То, може, залишишся? Ми тільки недавно сюди переїхали, цей дім завеликий для двох. У тебе є внучка, врешті-решт.
– Миле дитя. А вона не…
– Ні. Ти ж знаєш – третє покоління.
– Так. Бабуня Клара. Ти. Твоя правнучка.
– Ну, це ми ще побачимо… Я сьогодні втратила друга. Тепер я мушу знайти його вбивцю.
– Цей симпатичний брюнет, що стовбичить під дверима, збирається тобі допомагати?
– Не знаю… Можливо.
– Ну що ж, йди запроси його в дім. А я поставлю чайник.

Тим часом поверхом вище, у спальні, вродлива зеленоока жінка радісно посміхається. Вона знає, – з іншого боку ліжка завжди сплять привиди. Однак не варто їх боятися – їм так само самотньо.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

Гостроти

© Teo, 10-07-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Тала Владмирова, 05-05-2010

Нікада!!!

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Любов Лібуркіна, 26-04-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© NATALKA DOLIAK, 25-04-2010

Консуело, скажіть же мені...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Залєвський Петро, 22-04-2010

поаплодуємо і забудемо...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Victor Artxauz, 19-04-2010

Навіть не знаю...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 19-04-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Росткович Олег, 18-04-2010

Цікаво

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Z, 18-04-2010

Не гнівайтесь

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Надія, 18-04-2010

* * *

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Гафія Трайста, 17-04-2010

темно

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олексій ТИмошенко, 17-04-2010

Давно вже

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© михайло карасьов, 17-04-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.049077987670898 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати