- Дві тисячі доларів на місяць. І ти потрібен нам увесь. Вдень і вночі, без вихідних і відпусток. – він дивився на мене, не відводячи своїх великих східних очей. Я відвернувся, хоча не мав цього робити, бо ж мужик мусить тримати погляд. Але я відвів. «Дві тисячі доларів. Дві тисячі доларів! Дві тисячі!» - полохтіло в моїй голові. В найжирніші роки перед кризою я отримував максимум чотириста. Зараз все всохло до півтораста. Жалюгідних півтораста баксів. Півтораста. Щось огидне і зневажливе у цьому слові, щось схоже на підораса. – Яка твоя відповідь? – наполягав він, тиснув, щоби я дав відповідь тут і зараз.
- Мені треба подумати. – хрипко бубоню я і ненавиджу себе, бо мужик має контролювати свій голос, а ще мусить вміти приймати рішення тут і зараз, мужик не повинен вагатися, бо вагання - забавка слабаків. – Кілька днів. – мені соромно за самого себе.
- Ні. Відповідь потрібна тут і зараз. Ти не єдиний в списку. Якщо «ні», я зателефоную наступному. – чоловік стукає пальцем з великим, прикрашеним дорогоцінним каменем, кільцем, по аркушу, що лежить біля нього. Розкішний аркуш з золотим тисненням емблеми готелю «Естрагон», найдорожчого у місті. Ми сиділи в ресторані цього готелю, ресторані відомому тим, що просто пообідати тут коштувало кілька сотень гривень.
Я кидаю око на аркуш. Стовпчик прізвищ написаний акуратним почерком, такі кругленькі літери, схожі на цього чоловіка. Я пізнаю у списку прізвища колег і відчуваю, що спітнів. Серце калатає, на лобі виступили краплі поту, хоч в ресторані приємна прохолода від кондиціонерів.
- То що? – запитує чоловік і я розумію, що це остання можливість. Мені треба вирішити. Прямо зараз. Я не знаю, що робити, я не схильний до різких рухів, але я ж хочу змінюватися, я хочу стати мужиком, серйозним та впевненим. Я відчуваю, як з надзвуковою швидкістю летять секунди. Так чи ні, так чи ні! Чим більше я думатиму, тим більше я сумніватимуся! І рибку з’їсти і далі за текстом! Мене охоплює паніка і щоб втекти від неї, бо я не хочу панікувати, не хочу бути слабким і нерішучим, не хочу бути тюхтієм, яким був завжди, я видихаю:
- Згоден. – киваю головою, наче підвереджую свої слова.
Чоловік посміхається.
- Я не сумнівався. Ну що, працюємо. – він подає мені руку. Тисну її. Неприємна, м’яка, якась бабська рука. – Завтра о восьмій чекаю на тебе в офісі. Сьогодні виріши усі питання, щоб тебе нічого не відволікало.
- Добре.
- Тоді до завтра.
Я підвожуся і йду великим, трохи темнуватим залом ресторану. Зараз десь одинадцята, тут порожньо. Тільки бармен за стійкою старанно протирає стакани і офіціантка просто стоїть під стіною, чекає на виклик. Вони тут вимуштрувані, тільки махни рукою і офіціантка вже тут. Над рестораном є готель і кажуть, що з офіціантками можна переміститися туди. У «Естрагону» репутація найдорожчого борделю Журб.
Виходжу до холу. Двері переді мною кидається відкривати негр у червоній формі. Старанно посміхається і питає чи потрібне мені таксі. Називає «сером».
- Ні, я пройдуся пішки.
Мені дійсно треба пройтися і все обміркувати. Зрозуміти на що я погодився. Розвіяти свої фрустрації щодо правильності цього вчинку. Дві тисячі доларів. Дві тисячі доларів! Двійка, три ноля, значок доларів. У післякризисні часи моя річна зарплатня. Яку я буду отримувати за місяць. За місяць! По нинішньому курсу це більше шістнадцяти тисяч гривень. Шістнадцять тисяч! Та з такими грошима я - король міста!
Але справа не в грошах. Головне, що я ж вирішив змінитися. Перестати бути розгубленим тюхтієм, стати рішучім і впевненим! І хіба ось ця пропозиція не прекрасний шанс для змін? Вирватися з полону усталеного життя, поставити складну мету і досягти її! До того ж й отримувати буду гідні гроші, а не ти жалюгідні копійки, які треба було виправдовувати перед самим собою. Я глибоко дихаю і посміхаюся. Здається, я зробив все правильно. Якби відмовився, то гриз би зараз лікті, що не використав такий шанс. Я зробив це! Я вирішив, не дав ваганням збити себе з пантелику! Я почав змінюватися! І я стану таким, яким хочу стати!
Так, мені прийдеться звільнитися. Піти з колективу, до якого я звик. І на мене дивитимуться косо. Але то дрібниці. Мені, як повітря, потрібні зміни і ось ці зміни настають. І в мені і навколо мене! Дві тисячі баксів! Скільки заробляє її мент? Навіть з усіма хабарами! Менше. Менше! Та пішла вона! На новій роботі я забуду про неї! Тепер все буде інакше! Все!
Все відбулося так несподівано. Згадую, як побачив того чоловіка вперше. У середу на сесії міськради. Я писав про сесії вже кілька років, знав там усіх, то відразу помітив якогось незнайомого чоловіка, що сидів сам у куточку і уважно спостерігав за тим, що відбувалося. Він був у костюмі, схожий на чиновника, але не місцевий, бо місцевих я знав. Обличчя зі східними рисами, середнього зросту, трохи схильний до повноти, з коротким волоссям і великими залисинами. Хороший костюм, хороша сорочка, на запонках! Це для Журб було великою рідкістю! Хто він? Що робить на сесії?
Я пробігся порядком денним, шукаючі питання, пов’язані з кількома київськими компаніями, які вели справи у Журбах. Цей чоловік мав столичний лоск, він з Києва, у нас таких не роблять. Але питання були буденні і я не знайшов, що могло б зацікавити цього чоловіка. Потроху спостерігав за ним. Як він виходив з сесійної зали покурити, чи поговорити по телефону. В нього були білі, короткі руки людини розумової праці. Велике кільце на маленьких, товстих, схожих на сосиски, пальцях. І дорогий телефон.
Я так багато думав про того чоловіка, бо сесія була нудною, рядові питання, які приймалися майже без обговорення. Міський голова Сєва Вибухаєв швиденько зачитує назву питання і одноманітно бубонить: «Хто за?». Депутати ліниво тягнуть руки догори. «Краще хто проти» - каже мер, щоб не чикатися з рахуванням голосів. Проти нікого немає, то рішення вважається підтриманим всіма депутатами, присутніми на сесії. Наступне питання.
Нудота. Це раніше в сесійній залі траплялися суперечки і конфлікти, та що там, справжні війни! У перші місяці депутаті з’ясовували, хто чого вартий. Коли навесні по селах корів збирають у череду, то перший місяць корови жорстоко б’ються, встановлюючи ієрархію. Потім бодання припиняється, просто менш круті корови поступаються дорогою більш крутим. Так само і серед депутатів. Вони почубилися на початку каденції і отримали право на той шматок, який відбили. Головна радість депутатів – земля. Без рішення сесії жодна ділянка не може бути продана чи віддана в оренду. То всі бажаючі отримати землю мусять «працювати» з депутатами.
Тут є кілька шляхів. Можна домовитися з керівниками фракцій, можна піти через постійну депутатську комісію. Вони пов’язані між собою, як сполучені посудини. Якщо гроші заходять на керівника фракції він ділиться з депутатами, якщо на комісію, то вона ділиться з керівниками фракцій, а вони вже дають гроші своїм депутатам. Не всім. Лошкам не дають зовсім, а тим, хто показав характер і відбив своє, дають більше.
Якщо не платити, то землі не отримаєш. «Механізм треба мастити» - люблять говорити депутати в приватних бесідах. Кожен з них заплатив за місце у списку по кілька десятків тисяч доларів і встиг відбити їх за перший же рік. Важко сказати скільки земельних грошей проходить через депутатів. До кризи це були мільйони доларів на рік. У місто заходили великі девелоперські компанії з Києва чи Дніпропетровська, що прагнули жуобівської землі. Їх трясли і доїли, як могли. Звісно ж, що душили і місцевий бізнес. Виділення ділянок розтягувалося на рік чи два. Бо на кожну ділянку потрібно три рішення сесії. І кожне з них треба проплатити. І ніхто не несе відповідальності, якщо голосів не назбирається. А таке бувало часто. Наприклад, депутат узяв гроші, пообіцяв рішення, але не поділився з колегами і ті не підняли руки «за». Рішення не набирає достатньої кількості голосів і вважається неприйнятим, замовник рве на собі волосся, а депутат розводить руками, мовляв нічого страшного, наступної сесії приймуть. Наступної сесії те саме і тоді депутат каже, що треба доплатити, бо у замовника виявилися впливові вороги, які все псують. Доїня може тривати роками.
Тут головне не передати куті меду. Ось один з депутатів водив за ніс журбівського підприємця два роки, все обіцяючи ділянку. Бізнесюк заплатив дванадцять тисяч баксів, які депутат витратив на будівництво свого будинку. Бізнесюк почав вимагати рішення, депутат обіцяв-обіцяв, але нічого не виконав. Тоді підприємець пішов до СБУ. Там підприємця радо прийняли, бо для статистики важливо мати в злочинцях когось з депутатського корпусу. Бізнесюк запропонував депутату ще грошей. Той засмоктав їх, наче сом макуху. З міченими купюрами депутата і арештували. Сидів вже чотири місяці у Журбівському СІЗО. Казали, що віддав слідчим усе, що мав, і ще був винен. З органами тільки зв’яжись.
Казали, що голови фракцій утворили спеціальний фонд, в який йшла п’ята частина всіх земельних грошей. З того фонду платили силовикам, здебільшого прокуратурі та СБУ, менше УБОЗу. У кризу спробували зменшити платежі, бо ж самі почали отримувати значно менше. Але органи сказали: «Яка криза? Нас криза не їбе. А ось у вас може бути справжня криза». Платежі залишилися на старому рівні, тепер вже забирали більше третини грошей. Але нікому не хотілося в СІЗО, то платили.
Щоб не чекати, доки гроші прийдуть, депутати і самі вигадували різні схеми. Найпопулярніша – виділення землі під індивідуальну житлову забудову. По закону кожен громадянин має право безплатно отримати десять соток землі для того, щоб збудувати собі житло. Звісно, що для всіх бажаючих землі у Журбах немає. Але для поважних людей вона є. Бо ті люди знаходять вільні ділянки по кілька гектарів і подають пачками заяви на отримання дармових десяти соток. Рішення проводиться через сесію, а далі ділянки вже перепродаються. Щоб не було питань, зазвичай серед тих, хто отримує халявну землю є кілька прізвищ від прокуратури, інші поважні люди, які мусять прикрити якщо щось. І прикривають. Деякі депутаті отримали на себе і підставних осіб вже по десять-п’ятнадцять ділянок. До кризи сотка землі в Журбах коштувала не менше двох-трьох тисяч баксів. Ділянка – 20-30 тисяч, десять ділянок дегко робили з людини гривневого міліонера.
Серед депутатів було багато бізнесменів і вони любили хвалитися, що не робили більш вигідних інвестицій, аніж у мандати. Багато хто з них продав свій бізнес, бо влада давала у рази більшу норму прибутку. Он у Сірьожи Говоруненка був десяток продовольчих магазинів. Він продав один та купив місце в списку. Став депутатом міськради, увійшов до земельної комісії, став одним з найактивніших депутатів. Потім продав магазини, бо одне рішення по ділянках приносило більше, аніж всі ті магазини. Тепер Сірьожа став девелопером, вибив собі ділянку у хорошому місці і будує там офісний центр у вісім поверхів, хоча дозволи є тільки на чотири поверхи, бо це ж історичний центр. Але вісім поверхів краще за чотири, то Сірьожа будує, затикаючи невдоволені роти контролюючих органів хабарами. Готівки у Сірьожи вистачає, он купив собі «Крайслер» і спонсорує міські конкурси краси, переможниці яких їдуть потім з ним у круїзи.
Ось зараз Сірьожа, який до того сидів на сесії спокійно, підхопився і забігав між рядів. Шепоче щось на вушко колегам. Ті кивають головами. Мабуть, нагадує про домовленості, бо скоро голосування по дармовим ділянкам, треба набрати голосів. Он навіть до кавуністів пішов. Взагалі то кавуністів ніхто не поважає, сидять собі три дідка і бабка, які прокидаються тільки на рішеннях про перейменування журбівських вулиць. Кавуністів давно вже узяли в оборот місцеві прушники. Підгодовують потроху і можуть розраховувати на їх голоси. Таким чином прушники контролюють вісім мандатів і можуть претендувати на додаткові гроші. Он побачили Сірьожу і відганяють його від кавуністів. Мовляв, домовся спершу з нами і тоді вже кавуністи будуть твої.
Міський голова зачитує назву чергового проекту рішення. Позіхає. Йому нудно, бо він у земельних оборудках участі не приймає. У нього інші сфери заробітку.
- Пропозиції є? – питає мер.
- Є. – різко підводиться голова профільної комісії тюбівець Сєрбов. Це вже четвертий голова комісії. Першого зняли, бо не ділився з партією, другого застрелили. Кажуть, що він кинув якихось забудовників, що розраховували на велику ділянку у центрі. Але не тих кинув, бо виявилося, що за девелоперами стояли якісь круті дяді з Дніпропетровська. До голови комісії прийшли бандюки і наказали віддати отримані за потрібні рішення півмільйона. Голова комісії не знайшов нічого кращого, аніж побігти до начальника УВС, якому нещодавно купив «Фольксваген-Туарег». Мент, звісно, пообіцяв допомогти, може ще покачав грошей. А за два дні голову комісії застрелили. Прямо на порозі його розкішного будинку, який тільки почали оздоблювати італійським мармуром, який привезли до Журб літаком. Третій голова комісії був обережним, девелоперів трусив, але не кидав. Спалився на якомусь дрібному торгівці. У того було кілька точок на ринках і мрія про власний магазин. Знайшов стареньку хату у центрі, купив її, зніс, почав будувати омріяну крамницю. Але для того, щоб узаконити будівництво, треба було змінити цільове призначення земельної ділянки. Підприємець прийшов на комісію, його почали доїти. Платив кілька разів, а рішення все не було. На підприємці висів кредит, тут ще криза, а в нього нерви. Ще коли починав бізнес, на нього наїхали бандюки, вивезли у ліс і підвісили на дереві, вниз головою і над мурашником. Так прив’язали, що треба було вигинатися, щоб голова не не потрапляла у муршаник. Але довго не вигнешся і голова все одно буде у мурашнику. Він провисів так кілька годин, мурахи встигли обгризти вуха, коли його випадково знайшли.
І він зробився дивний. Всі знали, що він дивний і третій голова комісії знав. Мабуть тому і вирішив кинути, бо думав, що цей дивак йому нічого не зробить. А дивак зробив, якось прийшов до голови на прийом, спитав про рішення. Голова натякнув, що треба ще заплатити, вже п’ятий чи шостий раз. Підприємець зблід, сказав «Добре», потім кинувся через стіл на голову комісії і відкусив бідоласі ніс. Я бачив відео. Виявилося, що голову комісії пасло СБУ, яке встановило камери в кабінеті. Для того, щоб бути в курсі, скільки грошей проходе через комісію, чи не приховують обсяги. Ну і зняли шедевр. У мене є знайомі хлопці в управлінні, показували. Вражало.
Ніс третьому голові комісії пришити не змогли, бо підприємець його ковтнув. Зробили муляж носу, але було помітно. До того ж гучна історія на всю Україну. У нас в газеті був заголовок «Рильце у пушку», ну і всі Журби сміялися. Було вирішено, що безносий голова комісії кидає тінь на партію, то його змусили піти. Назначили ось цього Сєрбова. Який був зовсім обережний, а ще підвищив ставки хабарів, мовляв справа ж он яка ризикована. На межі життя та смерті.
- В мене є пропозиція. – каже Сербов.
- Ну тоді голосуємо за основу. – керує міський голова. – Хто за? Краще хто проти. Прийнято. Яка пропозиція?
- Зняти пункт чотири.
Дивлюся проекти рішення. Виділення ділянки під виробництво будівельних матеріалів. Більше гектару у промзоні на півночі міста. Якась корпорація «Елефант», ніколи не чув про таку.
- А чому знімаємо? – питає мер. Якби рішення було потрібне йому, він би почав кричати і наполягати, а то просто через губу цікавиться.
- Та там треба розібратися, що до чого. – каже Сербов. В перекладі на загальнодоступну це означає, що корпорація «Елефант» не задовольнила депутатську комісію фінансово, а тому не гідна того, щоб отримати землю у Журбах.
- Ну добре. Хто за те, щоб зняти пункт чотири? Краще хто проти. Пропозиція прийнята, голосуємо в цілому. Краще, хто проти, прийнято.
Мер читає назву наступного рішення. Бачу, що столичний гість підводиться і уходить з хитрою посмішкою. Корпорація «Елефант»? Треба буде подивитися в інеті, що за люди.
Наступного разу бачу киянина на сесії обласної ради у п’ятницю. Дивлюся проекти рішень. Ага, дозвіл на користування надрами у Білогірському районі. Десь в середині. Голова облради Володимир Приправенко бубонить назви рішень. В нього погана дикція, а коли він починає розмовляти, то відчувається, як важко йому в спілкуванні без використання слова «блядь», яке він би радо вживав після кожного іншого слова. У голови облради своя кондитерська фабрика, він Журбівський король халви. Коли формувалися списки до облради, то Приправенко прийшов до Степан Степановича Коняченка, голови Журбівської обласної організації ТЮБу з валізою.
- Скільки коштує місце? – запитав Приправенко.
- Двадцять тисяч. Половину Київ забирає, а нам же тут треба розбудовувати структуру… - почав виправдовуватися Коняченко, якому усі жалілися, що такса занадто дорога.
- Беру двадцять місць. – спокійно сказав Приправенко і вивалив з валізи пачки баксів. Навіть знижки за опт не попросив. Широкою був людиною, що там казати. Кажуть, що у Коняченко аж шелепа відпала, коли він побачив таку силу бабла. Пиячив потім кілька тижнів. Всі у Журбах знали, що Степан Степанович Коняченко добряче випиває, тому і звали його ласкаво - Стакан Стаканович.
Ось так Приправенко провів двадцять своїх людей і хотів очолити обласну раду. Однак партійне керівництво вирішило інакше і наполягло на кандидатурі Славіка Картуза, місцевого бізнесмена, про якого казали, що коли він служив на ракетному крейсері «Володимир Великий», то йобнувся з другої палуби від чого в нього трапилися незворотні зміни особистості. Картуз здобув посаду завдяки тому, що товаришував з Романом Макухою, лідером місцевих харизматів. А Макуха, по харизматичный лінії, мав виходи на одновірців у партійному керівництві тюбівців у Києві. Приправенко трохи почекав, а потім вирішив не терпіти якогось сектанта і почав збирати голоси за відставку Картуза. Спочатку невдало. Але потім Картуз необачно посварився з губернатором, Іваном Гірчицею. Картуз хотів перевести на свої фірми бюджетні гроші по капітальних вкладеннях – десятки мільйонів гривень на рік. Подумав, що спіймав Бога за бороду і тепер сам у області господар. Гірчиця цього не вибачив і додав до грошей Приправенка свій адміністративний ресурс. Комусь з депутатів запропонували посади, на когось завели карні справи. Лідеру прушників треба було для пенсії два роки стажу державного службовця, йому пообіцяли посаду заступника голови облради і його фракція дала голоси. У наталістів один був під слідством за розбещення малолітніх, а інший по ухилянню від сплати податків. Справи закрили, ще голоси. Нушники були і так під губернатором, социкам пообіцяли дві посади головлікарів у районах. Тим з тюбівців, хто боявся гніву з Києва, пояснили, що краще гнів по партійній лінії, аніж СІЗО.
Коли все підготували, призначили позачергову сесію. В перший раз для відставки Картуза не вистачило семи голосів, у другий раз - трьох, на третій такі зняли з запасом у два голоси і обрали головою облради Приправенка. Київське керівництво тюбівців образилося за напад на одновірця та ігнорування власних наказів, виключило Приправенка з партії та прибрало Стакан Стаканича з посади керівника обласної організації. Потім Приправенко з’їздив до голови ТЮБу, кажуть, що з тією ж самою валізою, та все владнав. Його поновили у партії, залишивши Картузу лише дрібні інтриги.
Ось Приправенко зачитує питання по «Елефанту». Тягне руку депутат Калітаєв, тюбівець, з комісії по корисним копалинам.
- Комісія розглядала цей проект рішення і одностайно проголосувала проти. Це ж Білогірський район, там заповідні ліси, а вони їх розриють! Цього не можна допустити! – з тривогою і біллю у голосі доповідає депутат Калітаєв, власник трьох лісопилок у тому самому районі, про які відомо, що вони і вночі працюють. Судячи з захоплення депутата у справі захисту білогірських лісів, йому не заплатили. Ці товариши з «Еліфанту» зовсім лохи?, дивуюся я. На шарика хочуть проскочити? Так не вийде, депутати і в міськраді і облраді щодо цього пильні.
- Це ж робочі місця, Володимир Юрієвич. - каже заступник голови социк Толочко. З ним попрацювали, чи що?
- Знаємо ми ці робочі місця! Розриють там усе і втечуть! А нам потім гроші виділяй на ліквідування наслідків! За дорученням комісії пропоную голосувати проти! – наполягає Калітаєв.
- Добре, хто за? – питає Приправенко.
Депутати з залу слідкують за його рукою. Якщо підніме, то більшість теж підніме. Але Приправенко не піднімає. «За» усього дванадцять голосів. Я дивлюся на депутатів, бачу, що і той чоловік у костюмі дивиться. Потім виходить. Все з тією ж хитрою посмішкою. Хто міг тоді подумати, що мені доведеться з ним працювати?
Я досидів на сесії до кінця, послухав гімн, який завжди завершував засідання, пішов до редакції, до вечора писав новини та статті. Наступного дня, коли я ще був вдома, мені зателефонували. Невідомий номер.
- Доброго дня. Жан-Люк? – спитав незнайомий голос.
- Так.
- Мене звати Борис Ісмаїлов, я з корпорації «Елефант», хотів би з вами переговорити.
- Про що? – дивуюся я. Відразу згадую обидві сесії. Це той східний товариш?
- Давайте при зустрічі. – та він обережний, не хоче говорити зайвого телефоном. І правильно. Телефону у Журбах слухають аж три контори: менти, СБУ та прикордонники. Замовити можна у кожного з них. І замовляють. Вже кілька років серйозні люди не балакають на серйозні теми по телефону.
- Ну, добре. – погоджуюся я.
- Зараз вам зручно?
- Так.
- Підходьте до ресторану готелю «Естрагон».
- Добре. За півгодини буду.
Я поклав телефон і скривився. Бо чого це я мушу кудись йти? Цьому Борису треба, нехай і йде! А то як шістка якась, мене покликали і я побіг! Дратуюся, але виправляти щось вже запізно. Я одяг нову сорочку, зачісуюся і йду на зупинку. Їду маршруткою, потім пішки. По дорозі мене зупинив міліцейський патруль. В область зайшов новий начальник УВС разом зі своєю командою, тепер ставить тут всіх на вуха. Це називається – посилене відпрацювання. Патрулі всюди, зупиняють, перевіряють документи, шукають до чого б присікатися. Це те, що ззовні. А під килимом йде перебивання дахів. Кажуть, що новий начальник заплатив за посаду півтора мільйона. Щоб назбирати їх, заклав будинок під Києвом. Тепер у нього ціль відбити бабки за рік, бо потім вибори і бозна що буде. То збільшив підлеглим план удвічі, а даїшникам взагалі втричі. Даїшники почали лютувати на дорогах. Менти ж почали доїти ресторани і магазини.
Все просто, ловлять наркоманів і вибивають свідчення, що вони купили наркоту в ресторані такому-то. Туди виїздить група робити обшук. Обов’язково увечері, коли повно клієнтів, залітають орли з кийками та автоматами, всіх валять на підлогу, потім тягнуть до стіни, обшукують, пиздять. У цей час начальник групи обіцяє власнику закладу, що такі візити будуть повторюватися чи не щоденно. Власник розуміє, що з такими гостями клієнтів не буде, то питає скільки. Йому називають ціну, він лізе на стіну, клянеться, що таких бабок у нього немає, а йому кажуть просте і категоричне: «Не їбе».
Це в них улюблений вислів. Ось чого вони мене зупинили? Я тверезий, нормально одягнений, не несу щось підозріле. Але зупинили. Стою перед трьома ментами з патрульно-постової служби. Малорослі, прищаві, у затертій формі. Істоти. Переважно з сіл, відслужили у армії і схопилися за шанс залишитися у місті. Один з них, мабуть старший, уважно роздивляється мій паспорт. Відпрацювання триває вже місяць, журбів’яни навчились носити з собою паспорти. Як у Москві.
- Ну і ім’ячко! – регоче патрульний, який читає мій паспорт так довго, наче це ціла книга. – Що, тато іноземець?
Їм нудно, зранку. Увечері вони будуть ловити п’яних і забирати у них все, це ж їх заробіток, трусити п’яних. Але зараз п’яних немає, то ходять, шукають до кого б присікатися. Навіть не заради грошей, а щоб чимось себе зайняти.
- Чого мовчиш? – питає він у мене. Питає нахабно, з відчуттям власної переваги. Я стискаю кулаки. Я ненавиджу ментів. І зараз мені хочеться дати цьому вилупку в його прищаву пику. Але я стримуюся. Я розумна людина і я не хочу неприємностей на рівному місці. – Що, язик проковтнув?
- Ні.
- Тоді чого мовчиш? А? Борзий? – він штовхає мене гумовою палицею у живіт. Наривається. Посміхаюся йому.
- Я журналіст, якщо хочете неприємностей, то вони у вас будуть.
- Та всі ви тут журналісти! – регоче патрульний, але не дуже впевнено.
- Ось моє посвідчення. – даю йому свою пресову картку. – Зараз я знаходжуся при виконанні службових обов’язків, іду до готелю «Естрагон», щоб узяти інтерв’ю по завданню редакції. То попереджаю, що перешкоджання журналістській діяльності тягне за собою відповідальність. Кримінальну відповідальність.
- Ти що мене лякаєш? Та їбав я в рот всяких журналістів! – кричить мені постовий, але товариш хапає його за руку. Третій патрульний теж мнеться, видно, що не хоче неприємностей. – Ми зараз тебе заберемо до з’ясування! Зрозумів?
- Так. Тоді я скаржитимуся. І обов’язково підніму питання на засіданні Громадської ради при голові УВС, членом якої я є.
Я дозволяю собі подивитися на патрульного з ненавистю. І він бачить мої почуття, кидається до мене, але його хапають товариши і відтягують.
- Ну чого став? Пішов звідси! – кричить мені один з патрульних.
- Документи. – спокійно кажу я. Серце калатає, але я намагаюся поводитися спокійно.
Повертають паспорт та посвідчення, тоді я йду. Відчуваю, що гнів аж вирує в мені. Менти погані, підори вонючі, суки! Як я їх ненавиджу! Перетворили Журби на грьобану Москву! Військовий стан! Лаюся, скриплю зубами, ледь примушую себе заспокоїтися, коли підхожу до «Естрагону». Питаю, де тут ресторан, мене проводить запопадливий негр-швейцар. В ресторані бачу свого сесійного знайомця, який п’є чай.
Я присів за стіл і той знайомий відразу запропонував роботу. Без зайвих балочок. Як ви знаєте, я погодився.
Після «Естрагону» пішов до редакції. Я пропрацював там десять років. Колектив нормальний, мені працювалося там добре, але я ж вирішив змінюватися. Покинути усе, що було, і будувати себе нового. То зараз наказував собі не хвилюватися, що ось уходжу невідомо куди. Я вирішив, зробив крок, вартий мужика, не злякався і це головне.
Коли прийшов, колеги курили на порозі редакції, привіталися зі мною.
- Паша, а можна тебе на хвилинку. – попросив я нашого головного редактора. Той здивовано подивився на мене, бо у нас було не прийнято мати таємниці, завжди балакали при всій чесній компанії.
- Жаня, щось трапилося?
- Більш-менш. – я посміхнувся, мусив бути впевненим. Павло викинув недопалок і ми пішли до його кабінету. В нього єдиного в редакції був окремий кабінет. Всілися.
- І що? – Паша дивиться на мене, а я мнуся, не можу сказати. Дурень! Мужик не повинен вагатися, мужик говорить, як є!
- Я звільняюся. – кажу я і чортів голос зрадницьки тремтить.
- Що? – Паша здивовано дивиться на мене. Я киваю головою.
- Я звільняюся.
- Це через гроші? – питає Павло. Коли почалася криза, у нас стало сутужно з грошима.
- Не тільки.
- І куди? – Павло дивиться на мене, мабуть боїться найгіршого, що я піду до конкурентів.
- Прес-секретарем в одну київську компанію.
- Ти їдеш до Києва? – питає він. Всі журналісти з Журб рано чи пізно їдуть до Києва. Залишаються хіба що самі завалящі, або горді, ті, які звикли бути зірками у провінції і не хочуть ставати хлопчиками на побігеньках у столиці.
- Ні, я залишаюся у Журбах, компанія відкриває тут представництво.
- І коли ти збираєшся піти?
- Завтра.
- Що? Але ж ми домовлялися, що попереджати не пізніше, ніж за місяць.
- Паш, у випадку коли редакція не виконує своїх обіцянок, я відчуваю моральне право не виконувати свої. – кажу майже спокійно.
Він дивиться на мене, дивиться довго, своїми сірими, розумними очима.
- Ти хочеш спалити мости?
- Ні. Просто поступила пропозиція від якої я не міг відмовитися. Нічого палити не бажаю. Тим більше, що мій ухід не буде смертельним для газети. Залишається Владюша, залишається Олежа, вони легко мене замінять, вони розумніші і відданіші цій справі.
- Тобі ж і раніше пропонували уходити. Чому саме зараз?
- По-перше, таких умов ще ніколи не було.
- А по-друге?
- А по-друге, я був дурень. – кажу я і радію тому, що кажу це. Бо кажу, як мужик, а не галімий мрійник.
- Що ти маєш на увазі?
- Паш, я провів з вами десять років. Десять хороших років, але погано, що ваш шлях – шлях в нікуди. Ви маргінали, лузери, невдахи, які переконуєте себе, що отримуючи сто п’ятдесят баксів на місяць, ви круті. Світ ловив нас і не спіймав та інша хуйня.
- Хуйня?
- Так. Ви просто боїтеся подивитися правді в очі. Ви як страуси, встромили голови у землю своїх мрій і не хочете більше нічого знати. Я довго жив у цій омані і тепер вирішив, що досить.
- Це ти все вигадав, бо вона пішла від тебе? – тихенько питає він і я відчуваю, як закипаю, як стискаються мої кулаки, як скриплять зуби, я аж підхоплююся.
- Не твоя справа!
- Це ж дурня, Жаню. Ти думаєш, що вона пішла через те, що ти заробляв сто п’ятдесят баксів? Чи не занадто просте пояснення?
- Не лізь, куди не треба! Я вирішив, я сказав тобі, про що нам ще балакати?
- Ти ухиляєшся від розмови.
- Бо не бачу в ній жодного сенсу. Все, я пішов.
Виходжу з кабінету. Точніше вилітаю, наче корок з пляшки шампанського. Планував ще зайти до себе, забрати речі зі столу. Але мені якось важко тут, я боюсь питань колег. Не хочу їх бачити. Я все одно був чужий тут. У них була своя компанія, а я був чужий, факультативний. Вони ж всі митці і теоретики, один пише романи, інший - музику, ще хтось малює шрифти, а я що, я простий хлопець, який любить увечері випити пива і подивитися телевізор. Але, як журналіст, я кращій за них, хоч може вони в цьому і бояться зізнатися. Плювати. Я отримав пропозицію і мені будуть платити по дві тисячі баксів на місяць! Ось це головне.
Виходжу з редакції. На вулиці спека. Не знаю, чим зайняти цей день. Відчуваю, що хочу випити. Я не пив останні тижні, бо боявся зірватися. Коли я випиваю, починаю думати про неї, вона ввижається мені і я божеволію. Але зараз можна, зараз я зробив вчинок, вартий мене нового. Того, який не в її владі, який сильніший за неї, який вирвав її з серця і забув. Або забуде у найближчій час.
Я прямую до магазину. Там поруч є наливайка, де можна купити горілки і пиріжків. Але я не буду там пити, бо біля чаркової чатують на п’яних лошків менти. Хер вам, а не мій гаманець! Заходжу в магазин, беру пляшку коньяку. Можу собі дозволити. Раніше ми пили тільки коньяк, але як почалася криза, то вимушені були перейти на горілку чи дешеві портвейни. Наче якісь п’яниці. Хоча ті зовсім перейшли на мутну бражку у брудних пластмасових пляшках.
Беру баночку оливок, кривлюся від ціни. Вони подорожчали ледь не вдвічі. А, ну так, їх же везуть з Європи, ціна прив’язана до курсу євро, який он як стрибнув. Вже думаю не брати оливки, а потім нагадую собі, що це вагання лошка. Мужик заробляє стільки бабла, щоб оце не сікатися перед касою, а купувати те, що хоче. І я буду заробляти! Дві тисячі баксів! Я віддам борги за квартплату і опалення! Нарешті куплю новий телевізор! Проведу інтернет!
Виходжу з магазину на зупинку. І перше, що бачу, велику і блискучу чорну «Хонду-Легенду». Відвертаюся і кривлюся. Бо вона фанатіла від цієї машина, готова була говорити про неї хоч цілий день. А я знав, що у мене, з моїми ста п’ятдесятьма баксами ніколи не буде «Легенди». Господи, та я на якесь «Деу» не міг назбирати! Чортова машинка!
Плигаю у тролейбус, який під’їхав. Не люблю тролейбуси, бо там їздять пільговики, здебільшого пенси, старі та бідні. Тягнуть з базару торби з курячими крильцями і дешевими помідорами, бо ж зараз сезон. Погано пахнуть, шепелявлять беззубими ротами, скаржаться на життя і ведуть порожні розмови. Не люди, а руїни. І я думаю, що ось таке чекає мене. Мізерна пенсія, нездорова шкіра, погана їжа. Чекала. Але я розірвав це коло, я зробив вчинок, я буду жити інакше і я стану інакшим, щоб років з тридцять не опинитися ось у такому тролейбусі.
Виходжу на дві зупинки раніше, бо не можу залишатися у повному тролейбусі. Спека, а пенси ж ніколи не будуть витрачатися на дезодоранти. Смердить. Краще пройду пішки, нехай і по спеці. Крокую і втираю піт. Я звик ходити. Це телебачення возять на машині, як панів, а газетний журналіст бігає, його ноги годують. Будь-яке взуття служить мені не більше сезону, а потім я стираю підошву до дірок. Або вона лопається. Коли почалася криза і грошей на нові кросівки не було, я пішов до знайомого майстра, який причепив до старих кросівок товсту жовту поліуретанову підошву.
- Будь-кому її б вистачила на все життя, але знаю тебе, Жаня, то гарантую лише кілька років.
Ту підошву було добре помітно, я наче ходив з табличкою, що взуваюся у секонд-хенді. Це було принизливо, зате вона не стиралася. А ось отримаю першу зарплатню і куплю собі нормальне взуття. Взагалі, треба прийти додому, подумати і скласти список того, що я куплю у першу чергу.
- Жан-Люк, привіт!
Обертаюся, бачу якусь жінку з хлопчиком років шести, який бавиться з пластмасовим автоматом. Жінка знайома, десь я її бачив і вона мене знає, он поспішає, посміхається.
- Привіт, я малого вигулюю, бачу ти йдеш.
- Привіт. – я згадав її, це Лєна, ми вчилися на одному курсі в інституті. Я підбивав до неї клинки, але в неї був якийсь жених з району і нічого не вийшло. Дарма, бо вона була така гарненька. З коротким волоссям, виразними губами, невеличкими цицьками, цибата. Вона і зараз виглядає добре.
- Когось з наших бачив? – питає вона. Я починаю перераховувати імена та прізвища, а сам згадую, що чув про якісь неприємності у Лєни.
- А Толік Говійний де? – питає вона про старосту своєї групи.
- Та він же мертвий.
- Як мертвий? – дивується вона.
- Він же в міліцію після інституту пішов. У службу охорони. А потім пограбував банк.
- Ти що?
- Так гучна історія ж була, ти не чула?
- Я ж у Диркополі жила останні роки. – стинає плечима вона. В неї красиві плечі. Не такі круглі і хлібні, як у Росі, а гостренькі, тендітні.
Згадав про її неприємності. У тому Диркополі, досить великому для Журбівщини райцентрі, трапився корпоративний конфлікт. Дніпропетровські рейдери заходили на місцевий машинобудівний завод. Господарі пручалися. Рейдери запропонували гроші заступнику директора по маркетингу, лєниному чоловікові. Той чомусь не взяв, чи чесний виявився, чи дурень, що зараз одне й те саме. Тоді дніпропетровські занесли грошей і на хлопця відкрили карну справу. Далі господарі таки продали завод дніпропетровським за півціни, втекли до Києва, а пацана посадили. Ну, він теж лох виявився, думав, що як не винен, то не посадять. Але ж прокуратурі потрібен відсоток звинувачувальних вироків суду, то вони не попустилися, суддя безплатно проти прокуратури не піде, от і дали, здається п’ять років, з конфіскацією.
- Так, а що з Толіком? – питає Лєна. Я повертаюся з думок про її чоловіка.
- Ну, він, коли грабував банк, вбив колегу, іншого охоронця. Потім втік. Десь з місяць ховався, а потім пішов до Європи. У Словаччині, недалеко від кордону, його перестріла поліція. Ну, він же розумів, що як візьмуть, то передадуть сюди і тоді вже довічне, втрачати йому не було чого, він у одного з поліцейських вирвав пістолет і почав відстрілюватися. Трьох словацьких поклав, втік у ліс, його там кілька днів шукали, потім оточили і снайпер застрелив.
- О господи. Він же такий тихий був.
- У тихому ставку чорти хоч на виставку. Захотіла людина грошей, все спланувала, тільки ж життя з наших планів сміється. – киваю я головою.
- Та не кажи. – зітхає Лєна. – У мене чоловіка посадили.
- Ти що? Як? – дивуюся я, наче чую це вперше.
Вона починає розповідати, а я потроху роздивляюся її. Вона залишилася худенькою, не розпливлася після вагітності. Висока, гострі плечі, тонка шия, невеличкі цицьки. Ну, шкіра на обличчі вже не така ніжна, мабуть через нерви. А так, дуже приємна жіночка. Думаю, може щось замутити з нею? Вона зараз одна, мабуть, їй потрібна чоловіча увага. Відчуваю, як у мене починає набрякати в штанях.
- Ось так і посадили! Ні за що! Зовсім нізащо! Нічого він не порушив, жодного закону, а його за ґрати. Це жах якийсь! – вона аж руками сплескує.
- Дарма він тим, дніпропетровським відмовив.
- Так він же чесний був. Господарі заводу йому допомогли з кредитом на житло, підвищили зарплатню, він казав, що не може їх зрадити. А потім господарі гроші отримали і улили, навіть не згадали про нього. – бачу сльози у її очах. Чи є щось звабливіше за жіночі сльози? Дехто каже, що якби жінки робили мінет безперервно, вони б володіли світом. Якби плакали, я б віддав їм світ. Цікаво, ця Лєна добре вміє робити мінет? – А ти як? – питає вона мене, щоб змінити тему. Здається, соромиться, трохи, що ото вивалила на мене свої біди.
- Та нічого, працюю потроху.
- Там же, у газеті?
- Вже ні. Зараз переходжу на нове місце прес-секретарем. Столична компанія в Журби заходить, мене запросили.
- О, це добре. Слухай, а якщо там будуть потрібні офіс-менеджери чи секретарки, ти мені скажи. Я зараз роботу шукаю.
- А дитина?
- Йому вже шість, восени піди до школи. Я ж кімнату знімаю, платити треба, а ще жити за щось. Дуже робота потрібна.
- Добре, якщо щось буде, я скажу.
Ну так, видно, що вона в злиднях. Одягнена у стареньку сукню, помічаю на рукаві навіть штопання. І черевички заношені. Зовсім погані справи.
- Ти вибач, поспішаю на зустріч, піду.
- А, так. Я чекатиму дзвінка, Жане.
Я йду. Не треба спілкуватися з лузерами, бо невдачі заразні. Я десять років пропрацював з невдахами, у яких навіть машин не було. Вони любили говорити якісь високочолі речі, споритися на незрозумілі мені теми, але вони не могли собі дозволити навіть у відпустку кудись з’їздити нормально. Лузерів треба триматися подалі, бо вони притягують біди і віддзеркалюють їх на тебе.
Крокую і посміхаюся. Ох і Лєна, ну і дурна, чекатиме дзвінку! Навіть не подумала, що в мене немає її телефону! Я сміюся. Я – гівно? Бляха-муха, так а кім мені бути, коли я ж живу у каналізації! В цій сраній, наскрізь прогнилій країні, де всіх їбуть і нікого нічого не їбе! То чому мені тут бути хорошим? Був вже і що? Плюнули у душу і розтерли! Та пішли ви!
Біля свого будинку зустрічаю Саню Зарубу, місцевого бандита, який нещодавно повернувся з тюрми і тепер придивляється до навколишнього життя, шукає собі в ньому місце. А як придивляється, то знає багато, поговорити з ним цікаво. Присідаю біля нього на лавочку.
- Привіт, Жаня.
- Привіт. Що нового?
- Та так, нічого особливого. – Саня шкіриться. В нього кругленькі, жовті від чифіру та цигарок зуби. З-під ворітника сорочки виглядає шматок витатуйованого надпису «Пусть ненавидять лишь бы боялись». У Сані багато татуїровок. На правій руці виколотий перстень, який означає «Не подам ментам руку», на груді великий кіт у циліндрі «КОТ – Кто Обречен на Тюрму», попід шиєю три літери ИРА «Иду резать актив», ну і багато чого іншого. – Квартиру твою хотіли бомбануть. – спокійно каже Саня і спльовує. Він людина серйозна, фуфла на скаже.
- І хто? – якомога спокійніше питаю я.
- Та грузини одні. Ходили тут удвох. Я їх примітив, зайшов за ними в під’їзд, а вони там твої двері ламають. Сказав, що не треба, вони і пішли.
- Дякую, Саня.
- Ти мене, Жаня, теж виручав.
Роки чотири тому Саню підрізали якісь чеченці, я йому зупиняв кров і обробляв рану, поки швидка приїхала.
- А грузини, що, дурні зовсім? Зараз же у ментів відпрацювання, їх же відразу з речами візьмуть!
- Вони речей не беруть. Тільки бабки і золото. Ще і рахують, щоб особливо великих розмірів не було. З головою працюють. А чого, Жаня, менти так лютують? Мені хоч з двору не виходь, зупиняють відразу, у відділок ведуть, життя прямо немає.
- Новий начальник у них, перебиває дахи на себе, а ще хоче генерала отримати. Ото і ставить всіх рачки.
- Ех, мудили.
- Мудили. – погоджуюся я. – А що кажуть, ти дав курсову пацанам знову збори збирати?
- Та дав. А то зовсім розслабилися.
- Менти за це не образяться?
- Та срав я на них. – спльовує Саня. Ну так, він не розповість, що ті збори менти самі і затіяли. Під вибори. Щоб був козир. Невідомо на кого працювати доведеться, може так дільниці громити, так краще чужими руками дурників зі зборів. Оце тому Сані і доручили малоліток збирати. То він оце на ментів шістерить. На грьобаних ментів!
Я аж сплюнув з пересердя. Ще побалакали трохи і пішов додому. Дивлюся, дійсно двері подрані, не свистів Саня. Хотіли їх ламати, вже майже зламали. От, вилупки. Давно хотів броньовані поставити, та все ж грошей не було. А ще кондиціонер, бо в мене вікна на південь, заходиш у кватиру, а там, як у пічці. Ховаюся у ванній, набираю її холодною водою, падаю туди, наливаю коньяк у чарку. Роблю ковток, ще один. Мій улюблений «Закарпатський». Він зараз подорожчав, зараза, але тепер це мені пофіг. Хороший коньяк. Дарма вони зробили нову етикетку. Стара була олдова, класна. Наливаю ще. Випиваю, а потім лаюся і лізу з ванни геть. Бо згадав, як ми з нею там кохалися. Сучка, навіщо вона пішла?
Виходжу на балкон. Там справжнє пекло. Падаю у старе крісло, ховаюся від сонця під дірявою парасолькою. Запалюю цигарку. Згадую розмову з тим хачиком, як там його, Борисом Ісмаїловим.
- Вони хочуть війни і вони отримують війну!
Я не люблю оце таких білоруких та пишногубих, але бачу, що він свою справу знає і якщо каже про війну, то вона буде. Я хочу війну, мені набридли усі ті довбані журналістські стандарти, які викарбували в головах моїх колишніх колег американці. А ще ж їм лячно судів. Потрібно, щоб були усі документи, щоб було чим доводити свою правоту. Але які документи, коли половина економіки у тіні, коли все вирішуються через хабарі і відкати! Які можуть бути документи на хабар? Ото я і ходжу, як дурень зі ступою з усією своєю інформацією, яку мені немає де приткнути. Але зараз буде. Завтра вже все почнеться! І це класно.
Випиваю ще коньяку. Думаю, що коли отримаю зарплатню, то замовлю собі проститутку. Ні, не з «Естрагону», там вони дорогі та вийобісті. Візьму якусь дівку з медичного училища, якусь смачненьку і не балувану. Там помірні ціни, можна домовитися і за сотню і це буде не якась бомжиха, а нормальна чистенька дівчина. Вони ж приїздять з сіл, живуть в гуртожитку, хочуть більш-менш нормально одягатися, то і заробляють собі. Увечері до гуртожитку під’їздять машини, дівки виглядають з вікон. Маниш пальчиком і вони виходять. Там раніше були сутенери, але потім їх посадили і зараз дівчатка платять напряму відділку по боротьбі з торгівлею людьми. Цей відділок сидить на всіх поставках проституток за кордон, ну і в Журбах тримає відповідний бізнес. Золоте дно, вони всі їздять на новеньких «Тойотах», хоча їх офіційної зарплатні вистачить лише на мопед.
Згадую, як замочили двох мудаків з цього відділу. Вони продали якусь дівку до Італії. Ну, дівка знала на що йшла, але їй казали, що будуть платити. Тільки ніфіга не платили, посадили у підвал і примушували обслуговувати по тридцять клієнтів за день. Потім вона охмурила якогось місцевого військового, той викупив її на тиждень, вона його вже тішила, як могла, то допоміг їй втекти. Повернулася до Журб. Менти почали її пресувати, мовляв, що вона їм ще щось винна. Ну, не мали гальмів пацани, хотіли її трахати задарма. А дівка розізлилася. Окрутила одного дурня, нарозповідала йому там різного, дала пістолет і посадила у шафу. Прийшли менти, сказали, щоб зробила їм швиденько по мінету, бо в них колегія в УВС, треба встигнути. Вона сказала, що не хоче, вони її почали пиздити, бо хто вона така, щоб щось хотіти, чи не хотіти. Тут вискочив з шафи пацанчик і поклав ментів. А сам з бабою тікати. Ну, їх швиденько прихопили, але ж скандал вийшов. Бо дівка все на камеру знімала. Як вони прийшли, як примушували смоктати їм. А у слідства версія була про те, що загиблі проводили профілактичну роботу, зайшли до проститутки, щоб переконати її не повертатися до старого фаху. А тут на відео все видно, як вони бігають по кімнаті, виставивши хуї та б’ють дівку ногами, кричать «Смокчи, суко! Смокчи!».
Красномовна кртина, то слідство, для початку, загубило цей відеозапис. То він був, а то раз і файл не відкривається. Але він уже і в інтернеті був. Щодо того, то вирішили, що неможливо встановити джерело запису, а значить і використовувати, як доказ по справі, теж не можна. Потім прибрали усі докази, щодо того, що менти дівку до Італії продавали. Ну так пішло і поїхало, посадили пацана на довічне, дівку на п’ятнадцять років, ментам написали, що загинули при виконанні службових обов’язків, то держава родинам ще і пенсії великі призначила. А імена їх викарбували на пам’ятнику загиблим міліціонерам. Героям слава, одним словом.
Докурюю і тікаю з балкону. Ховаюся на кухні. Там жалюзі, наче тінь якась є. Наливаю знову коньяку. Думаю, що це ж перший такий різкий вчинок у житті. Завжди плив за течією. Ну, колись же треба було починати. Стану мужиком, стану! Вирішив, значить вирішив. Згадую її. Завжди коли вип’ю, згадую її, а алкоголь вже пішов по крові, приємно паморочить. Сука! Сука! Ладно б пішла до якого-небудь олігарха! Ну хуй з тобою, тобі потрібні гроші – вали! Але ж пішла до мента, до якогось сраного обопівця, сучка! Ненавиджу! Я його дістану. Я ж не з тих, хто вибачає! Я потроху збираю матеріали і чекаю на момент. А потім вдарю! Так вдарю, що мало не буде! Сучка!
Треба буде поставити кондиціонер, а то сиджу весь у поту, аж сам собі огидний. Поставити кондиціонер у цій довбаній квартирі, де взимку холодно, а влітку, як на сковороді! Допиваю коньяк, приймаю душ, потім лягаю спати. Ще рано, але не знаю, що робити, не хочу нічого робити, завтра почнеться нове життя, якого я вартий і про яке мріяв! Спати!
Він засинає на старому ліжку у напівтемній кімнаті. Вночі йому сниться Рося, чомусь у вельветовому купальнику, вона дуже повільно танцює танок живота. Вона ж ходила на цю секцію і дійсно вміє танцювати, але йому ніколи не танцювала. Жан-Люк згадує, що той її мент, він якийсь чи напівтатарин, чи напівузбек, азіат, чорнодупий! Жан-Люк скрегоче зубами і стискає кулаки, важко стогне, ворочається. А потім заспокоюється і спить посміхаючись. Мабуть йому знову сниться Рося, яка танцює у своєму смішному вельветовому купальнику той повільний і звабливий танок.
