Нога у білій лаковній туфлі ступила у густу зелену траву назустріч їй. Враз нахлинули спогади.
Зима була холодна та сніжна того року, а було це так давно. Мені було всього дванадцять. Я підійшла до неї, вона навіть не здригнулась, та для мене це була безмовна подруга.
- Як ти тут, холодно напевно. Як мені допомогти, як тебе зігріти? Потерпи ще трошки, скоро весна, сонце пригріє. У тебе он бік зовсім обдертий, оголився, хто тебе так? Рідна моя ти, давай я тебе полікую, снігом замащу, землі ж тепло під снігом, то й тобі може буде хоч трошки тепліше. Правда? Ось так. Ну як тепліше? Притулюсь до тебе. А знаєш, подруго, я ж поговорити з тобою прийшла, сестри ж чи брата рідного я не маю, а шкільні подруги? Ой, та чи подруги вони? Одна ти у мене, і вислухаєш і корити не будеш. Я от так думаю, чому так несправедливо все, за що мене Бог карає? Це я про батька. Чому він пішов? Дівчата у класі зі мною тепер не розмовляють. За що ж це?
Груша мовчала. А що вона могла сказати? Що таке життя, що я ні у чому не винна, що так буває у дорослих, сходяться, розходяться, лише дітей не питають. Що підлітки бувають жорстокі до тих, хто не такий як усі, хоч чимось, хоч трошки. А я стояла, притулившиь до холодного дерева, серед снігу, на морозі і здавалось, що якесь тепло та спокій іде від кори, від моєї подруги. Вона гіллям немов руками обгортала мене, захищаючи від усього світу.
- А знаєш, рідна, груші які ти нам даруєш, найкращі. Я усім так і кажу, що твої груші найсолодші, найсоковитіші. Хоч які б там не були інші, що мене ними вгощають, і більші і гладші, а твої для мене як мед, солодкі-солодкі. Дякую тобі за це. Ну все, біжу я, бо як побачить хтось мене тут, що подумає? Я ще прийду до тебе, не сумуй!
Обійняла на прощання міцно ще раз холодний стовбур і звеселіла побігла у хату.
Тепер через багато років я стояла і зі сльозами у очах дивилась на засохле дерево, яке колись обнімала. Літо, сонце, спека, а вона стоїть з скарлюченими, чорними, немов паралізованими гілками. Ні листочка на ній, ні живої іскринки. Лише пташки інколи гасаючи між гіллям присядуть відпочити на завмерлі руки-гілля.
- Рідна моя, як давно я не приходила до тебе, не зігрівала у холодну зиму. Проблем багато тепер, я вже виросла, подалась у камяні джунглі, які називають містом. Діточок у мене двоє, маленьких, доглядати їх треба. Ти пробач мені будь-ласка. Я не виправдовуюсь, бо це не може бути виправданням, я закрутилась, завертілась у житті, а про тебе, мою подругу, й забула. Ти ж не через це засохла правда? Не за мною ти так тужила та гілля заламувала, що воно аж засохло? Я пам’ятаю про тебе, твої плоди для мене завжди у памяті залишаться найсолодшими, найсмачнішими у світі. Я ніколи тебе не забуду.
А груша стояла, з опущеною кроною, немов соромлячись свого теперішнього вигляду. Вона вже нічого не могла мені дати, ні тепла свого, ні захитку від сонця, ні своєї солодкої та соковитої грушки. Та для мене вона була такою ж рідною як і багато років тому. Моєю подругою, мовчазною та доброю. А мені й не потрібно було від неї нічого, лише прощення за ті роки, що забувала про неї, холодні зими у які нікому було до неї притулитись, за врожайну пору, коли вона б із радістю мене пригостила смачною грушею, та мене все не було й не було. Вона засохла, але у моїй душі завжди залишилась такою ж квітучою та щедрою. Я раптом гостро захотіла як у дитинстві притулитись щокою до її порепаної кори. І не дивлячись на свій святковий, чистий одяг, я, як і та маленька колись дівчинка, обняла мертвий стовбур. По щоці скотилась велика солона сльоза і пробігши трошки згубилась у її сухих зморшках кори.
- Ти на завжди залишишся моєю подругою! – прошепотіла я крізь сльози.
Збоку напевно це була дивна картина. Доросла елегантно одягнута жінка стояла біля сухого дерева, обнімала його, щось шепотіла і плакала. Та мені було все одно. Я розмовляла з другом.
А на суху гілку раптом сіла маленька пташка і весело заспівала. І мені здалось, що то груша промовляє до мене через неї, заспокоює мене і відпускає усі провини. Мені стало затишно, спокійно і весело.
Ми не раз забуваємо про тих хто нам близький. Закручуємось у вирі своїх проблем, дім, робота, діти. І забуваємо про тих хто чекає на нас, хто живе нами і помаленьку сохне без нашого тепла. Вони нічого у нас не просять, лише трішки уваги та хвилинку часу. А для нас деколи й це багато і ми скупо крадемо цю хвилинку, для інших потреб. А з часом згадуємо, та буває, що запізно і вони вже засихають. І ніякі наші сльози тоді вже не оживлять їх.
