Василь уже давно сидів на лавці у міському парку і, мов шолудивий пес, грівся проти осіннього сонця. Часом зривався холодний вітер, пробирав крізь сорочку до живого тіла, і воно теж хапало дрижаків. Та Василь не хотів перейматися такими дрібницями, а якби й хотів, однаково не пішов би звідси. Краще вже мерзнути тут, аніж нудитися в сирій, просмерділій готельній кімнаті. Тут хоч не так тоскно. Усі інші варіанти відпадали напріч – як завжди, бракувало грошей.
На це відрядження він погодився швидко, інакше його не зрозуміли б колеги: серед усіх він один неодружений, а що з добових не вираховують аліменти – це теж неабиякий стимул, бо доводилося сплачувати двом колишнім дружинам половину зарплати.
Раніше холостяцька квартира його навіть тішила, давала надії та місце для нових пригод з жіноцтвом. Проте самотність з часом ставала все тривкішою, і коли якось Василь прискіпливо обдивився себе в дзеркало, звернув увагу на запалі й вицвілі очі, на численні зморшки, ріденьку чуприну – і врешті збагнув істинну причину своєї самотності. Так, минулося. Все минулося. З розпуки захотілося напитися, але тоді, як оце й тепер, не було за що купити пляшку.
Поруч вирувало життя, від якого аж рябіло в очах: жінки, жіночки, дівчата в коротеньких спідничках (знову мода вернулася), і ніжки, ноженятка – навіть мертвий ожив би …
А було тут-таки, в цьому місті… Після інституту працював у філармонії, приїздили сюди на гастролі. Галочка тоді саме Тарасика народила. Касирка видала зарплату копійками – з виручки, тож він побіг по крамницях міняти дрібноту на купюри. А там продавщиця Кірочка – очей не одірвеш… на концерт запросив, після концерту, як годиться провів додому і, позаяк її мати працювала у третю зміну, залишився у Кіри до ранку (куди підеш чужим містом у такий пізній час?)…
Згодом вона до філармонії приїхала, вже з животиком, та одразу до директора. А той боязкий (раніше в обкомі секретарем з ідеології працював), каже: даю відгули, допомогу з директорського фонду, і щоб усе було в ажурі. Допоміг Кіру до лікарні покласти, там викликали передчасні пологи. Хлопчик, казала, на нього дуже схожий: чорнявенький, з ямочкою під нижньою губою, та вмер, слава Богу, бо завдав би тоді клопоту. А після того адміністраторка прилипла, як реп’ях до кожуха. Директор знову: даю вам обом відрядження, щоб повернулися з ажуром. Та адміністраторка – то вже не Кіра: попила ж крові, крутила-вертіла, як циган сонцем, не хотіла йти до лікаря, слинила тільки, щоб з Галею розлучався. Так і повернулися з “відрядження” ні з чим. Та ситуація розв’язалася несподівано: на роботу прийшла шоферова дружина і зіпсувала адміністраторці зачіску, то вона з того ж дня і здиміла з філармонії. Дівчата потім казали, що вона зовсім і не була вагітною…
А він і не збирався каятися. Якось Галя будить його серед ночі, а спати так хочеться, звечора у Стешки-ліліпутки був – там таке малесеньке, мов дитинча, а що , стерво, виробляє! Стешчин ліфчик, тонюсінкий, безномерний, під майку, гад, заліз, коли одягався, то він і приніс його додому. На суді Галя сказала, що, може б, і простила йому, якби хоч знюхався з такою, як сам, а не проміняв на зобиджену природою жінку.
Після того, вже набравши у вуха води, до жінок ставився сторожко. Довго, десь із рік вибирав – вибрав. Світлана (щоправда трохи старша од нього, в кав’ярні працювала) поставила умову: ніякої філармонії. Нахапався погодинно гуртків художньої самодіяльності, мов собака бліх, - по всьому місту і за містом теж, тільки встигай. Купили кооператив, машину (тоді ще не знали такої дорожнечі). У Світлани була п’ятирічна донька – вдочерив її, як і належить у нормальній сім’ї. Усе йшло начебто добре, коли б не повернувся якось невчасно додому. А Світлана не сама. Розійшлися без скандалу: їй – “жигулі”, йому – двокімнатна квартира з меблями. Воно, наче, й непогано, якби ж ото ще й аліментів на чужу дитину не платити. Невигідно стало на кількох роботах крутитися – пішов до обласного центру народної творчості на скромну ставку плюс відрядження.
…Життя довкруг вирувало, клекотіло. Люди кудись йшли та йшли. Цікаво, коли ж вони працюють? Адже сьогодні робочий день! Давненько вже, коли правив суворий Юрій Володимирович, в будень люди боялися з’являтися на вулицях – паспорти перевіряли. Отакий порядок був. Недовго, правда, бо Юрій Володимирович згорів на роботі і похований на красній площі в Москві. А зараз – демократія. І схотів би працювати, так нема де. О, он пішла – грудаста, талія тонесенька, як у оси… Він же позавчора, щойно з автобуса, хутко набрав номерочок однієї знайомої викладачки з культосвітнього училища. Зустрілися, на квіти витратився, посиділи у кав’ярні, а куди ж повести? Вона заміжня, а готельні кімнати – на сім ліжок. Позітхали та й розійшлися. А вчора подався до лялькового театру, Раїса зустріла з відкритими обіймами – страшнюща, хоч святих винось. Ще в інституті Бабою Ягою дражнили, а зараз постаріла, то ще споганіла. Але для лялькового театру нічого, за ширмою глядачам не видно… Раїса постаралася, стіл накрила: коньяк, шампанське, музика… Та все це не допомогло вивести на інтимний лад. Сказав, що треба на хвильку забігти на телеграф, а сам поплентався до готелю.
… А таки було колись! Ген недалечко “пентагон” обкладений кам’яними брилами, - обком, міськом, облвиконком… Тоді цього будинку ще не було, тільки церковиця-розвалюха світила діромахами – прогнила, проіржавіла. Віддалік – Кірина хата, її тепер теж знесли, ще далі залишки фортечної стіни, де запорожці з ляхами билися. Василь пом’ятає: вийшов тоді серед ночі на морозяне повітря покурити - розімлілий, розпашілий, мов Наполеон після вдалої битви. При місячнім сяйві оглядав фортецю -–що йому фортеця? Он яку жінку уламав. От тільки Кірі ніяк не вірилося, чи з нею було в казці, чи насправді? Повірила ж, коли матір’ю мала стати. Якою вона тоді була чистою і беззахисною, єдина і, мабуть, остання жінка, котра, видно, любила його по-справжньому! От кого треба було за дружину брати!.. Ноги б мила та юшку пила. А навіщо йому така?… А яка?..
На сусідній лаві розташувалася сім’я: він, вона, мала та ще коляска з лялькою. Чоловік потягував з пляшки пиво і смачно заїдав рибкою, у Василя аж рот заслинило. Жінка з малою ласували тістечками, запиваючи їх лимонадом. Вони нікуди не поспішали й були такі безтурботні та щасливі, що Василя аж завидки взяли. І йому знову чомусь подумалося, що отак жити вони б змогли б хіба що з Кірою. І він тільки тепер збагнув, що саме такого життя йому й праглося, бо з тими жіночками, з якими він жив і зустрічався горобиними митями, - суєта. Все бігом та бігом, клопоти, гроші…
В пам’яті зринув Кірин образ. Навіть тоді, коли вона виписалася з лікарні й він проводжав її на поїзд – змучену, змарнілу, - інша геть би й не плюнула б в його бік, а ця дивилася на нього так само довірливо, лише сльозина, підсвічена сонцем, зблиснула бурштиново, й скотилася по щоці.
– Нехай щастить тобі і твоїй сім’ї, - зронила…
Але не було тоді у нього до неї жалю, а коли й був, то
приховався так глибоко, що тільки оце тепер докотився й боляче ухопив за душу.
Василь аж здригнувся. Який збіг – той чоловік назвав свою дружину саме цим ім’ям. Василь ще раз пильно глянув на молодицю й, тетеріючи, упевнився, що то була-таки Кірочка: красива, пишнотіла. Це ж треба…
– Тепер ходімо додому, – пролунав її голос так буденно й
просто, що зовсім не в’язалося з тією Кірочкою, котра навідувалася іноді в його спогади.
– Авжеж, – погодився чоловік.
“Вона, вона, вона!” – застугоніло серце, як колись у молодого.
“Ну вона, то що з того?” – озвався внутрішній голос. –
Вгамуйся, не хлопчак же”. – І все стихло, як у кіно, коли змінився кадр.
Коляска м’яко прокотилася поруч, лялька спала солодко-солодко. Кіра кинула на Василя байдужий погляд – не впізнала. Вони віддалялися, вминаючи каблуками в землю жовте листя, яке вітер жбурляв їм під ноги.
Потягло холодом. Василь ще намагався боронитися од вітру, втягнувши голову в комір благенького піджачка, та марно.
Осінь уже не скрадалася…
