«... хто не вірить най полічить, що тут є шістнад-цять!», – докінчив зарубувати вістрям топірця по гладкій корі бука Юрко Калинишин, і глипнувши на мене, – Тепер полічи!
– Один, два, три, чотири, – лічу уважно, щоб не перескочити жодної зарубки, – ...чотиринадцять, п’ятнадцять, шістнадцять!
– Тепер віриш, Фомо недовірливий? – шкіриться на мене.
Тремтливо веду вершками пальців по букових ранах і махаю головою, що вірю в його фокус-покус.
– А тепер твоя черга, якщо в тебе вийде рибка* моя, ми так домовились, ні?
«Домовились, але побачиш ти рибку коли я поцілую свій лікоть, бо в мене не вийде – в мене ніколи нічого не виходить», – думаю собі.
– Досить продавати квасолю! – нібито сердиться, простягаючи мені сокиру. – Починай фокус-покус!
Я беру уважно топірець і, притаївши дух, починаю зарубувати вістрям по буковій корі, промовляючи магічні слова:
«Нарубаю рубаничок**,
нарубаю двадцять,
хто не вірить, хай полічить,
що тут є шістнадцять!».
І знову берусь лічити букові рани:
– Один, два, три, чотири... чотиринадцять, п’ятнадцять, шістнадцять! Шістнадцять-шістнадцять-шістнадцять! – радісно вигукую, підскакуючи на одній нозі около бука.
– Ось видиш? А ти – не зможу та все не зможу... – радіє більш за мене Юрко і має за що, бо я лізу до кишені і подаю йому ножик, який мені дідусь Микола подарував. Правда, жаль ножика, але слово – словом, фокус – фокусом, і гайда через левади додому, страх бажається побачити, які очі випулить Іванко, коли побачить мій фокус-покус.
Знайшов його бавлячись з сусіднім щеням, хапаю з дроварні сокирку і тягну його за собою до кінця городу, де височить стрункий явір.
– Ти сцо? – дивується Іванко.
– Я тобі фокус-покус покажу, такий що аж-ж-ж, а-ж-ж-ж... – не знаю, з чим порівняти мій фокус, і замахуюсь сокиркою на явора.
– Стій! – зупиняє мене Іванко. – Це той фокус-покус. «Налубаю лубаничок», той – га?
– Т-т-и з-з-відки?.. – затинаючись від подиву, запитую випуливши на нього очі, хоча і чекав, що то він на мене випулить.
– Мене дідусь навчив ще позавчола, коли я плакав іти до школи, за тобою, – махнув байдуже рукою Іванко.
– А ти не міг мене навчити? – з досадою дорікаю йому.
– Хотів та забув, – зітхнув Іванко.
Далі ми дивимось ніяково один на одного і мовчимо, поки Іванко не перериває тишу:
– Я вчола Юлка Калинишиного нав...
– Кого?! – не своїм голосом заревів я.
– Юлка Калинишиного, коли він...
Далі вже не слухаю Іванка. Кидаю сокиркою куди попало і відхожу сердитий на Юрка, на Іванка, на діда Миколу – на всіх, і на себе самого...
