Настала тепла весняна пора. З неба лагідно посміхалося сонечко, молода парость спиналася на ноги. Духмяніли перші весняні квіти. На лісовій галявині розкішно зацвіла конвалія і весь навколишній простір наповнився її солодкими пахощами. Саме такого погожого весняного ранку на галявину завітав Метелик, красивий жовтогарячий, схожий на сонечко. Він ще був зовсім молодим, однак дуже вже пихатим. Красень знав про свою вроду, тому зазвичай спілкувався лише з «досконалими» істотами. На галявині йому відразу сподобалося. Метелик захоплено пурхав над білосніжним обрусом ароматних дзвіночків і аж нервувався від споглядання такої великої кількості надзвичайно-красивого дива. Ну майже такого самого довершеного, як він. Всі квіти здавалися однаково граційно-прекрасними. Врешті, вподобавши собі одну, на його погляд найдосконалішу, всівся на неї:
- Отут буде моя оселя, - ствердно заявив сам собі і тим, хто міг би його почути, Метелик. – Досконала і прекрасна, як і я. До того ж, здається, вигідна. Широке зелене листя врятує від негоди, а квіти дадуть поживу і не тільки для тіла, а й для моєї вроди. Бо не гоже прекрасному створінню мешкати будь-де.
Звісно, йому ніхто не відповів. Усі сусіди були надто заклопотані власними справами: бджілки збирали нектар, в траві комашилися мурахи, мухи невпинно пліткували. Лише найближчий сусід, старий волохатий сірий павук, що мешкав зовсім поруч на кущику малини, недовірливо зиркнув в бік нового зарозумілого сусіда. Однак не полишив своєї роботи, а продовжував ткати свій прозорий дім-килим для себе і для тіток, що мали от-от з’явитися на світ.
Добре велося Метелику в його новій оселі: сонячно, затишно, тепло. Вдень він пурхав над галявиною в товаристві своїх родичів – Махаонів та Кропив’янок, а вночі засинав в обіймах п’янких солодких пахощів конвалії. Все подобалося Метелику на галявині – і веселе товариство, і не набридливі сусіди, вдосталь сонця і вдосталь їжі, і вдосталь краси.
Одного травневого похмурого ранку, після теплого дощу, Метелик несподівано прокинувся надто рано. Він не любив отого стану – невизначеності. Розправив Красень свої крилята та замаяв над своєю оселею і ахнув. На галявині ще вчора незаймано-білій не залишилося жодної розквітлої Конвалії. Теплий дощ змив додолу геть всі пелюстки, бо квіти просто відцвіли.
- Як це так! – голосив розпачливо Метелик, він майже плакав. – Як воно можливо? Дощ вкрав мою оселю.
- Гей ти, чого ґвалтуєш? Розбудиш моїх діток, – забубонів сусід Павук. – Теж мені дивина! От видно відразу – молодий та раній. Конвалії просто відцвіли, прийшла їх пора. Таке зі всіма квітами трапляється. Але нічо, наступного року вони знову зацвітуть, таким самим прекрасним квітом.
- Як добре, що я не Конвалія. – Заторохкотів Метелик, всівшись на гілку малини та поправляючи свої розкішні жовті крилята й ніжно перебираючи вусиками. – Ах! Краса така скороминуча, на жаль, мить і вона вже під ногами. Це диво, що я такий досконалий. Що ж, бувай, Павуче, лечу шукати собі нову домівку. Тобі добре, нема чим журитися, твоя хата твоїй волохатості та бридкості пасує. Привіт малим миршавим волохатикам, тобто твоїм діткам. Хоча, ти в цьому не винуватий. Що поробиш, помилка природи! Які дітки – такі й батьки.
Метелик зухвало та зверхньо зиркнув на павука згори вниз і, розправивши свої прекрасні крилята, полетів на пошуки нової оселі.
Павук дивився в слід Метелику, милуючись таки довершеній красі цього зухвальця, а тоді розважливо сам собі сказав:
- Овва! Помилка природи! І він ще обзивається. Той, в кого мама бридка, кошлата, гидка ненажера гусінь, а діти ще огидніші. Так, краса таки скороминуча.
