За вікном лив проливний дощ .Я, зла сама на себе, на погоднього коментатора і навіть на за-буту парасольку нервово ходила по кабінету.На столі переді мною лежала розгорнута” Газета по–українськи”/
–Тут не зайнято? –Двері відчинились і в кабінет зайшла моя давня знайома Інна.
Та ні заходь, рада тебе бачити – відповіла я. Як справи?
–Все чудово !– меланхолічно відповіла Інна. Але я хотіла з тобою порадитись.
Може допоможеш? Але мені напевно ніхто не допоможе…– в присутній їй манері вона жалі-бно закотила очі.
– В мене така делікатна проблема. Я тільки тобі довірюсь. Тільки ти – нікому…
–Як можна. В мене ж професія така. Кожен щось довіряє. І в кожного свої проблеми.
– В мене є залицяльник! – не змогла приховати свого захвату Інна. Такий галантний, вже до театру вів, квіти кожен день, цукерки.
Я оглянула старанно і гарно вбрану Інну. Вона була красива, та як на мене мала
суттєвий недолік –була меланхолічкою. Чи то намагалась копіювати когось із знуджених ма-дам, чи сама такою була .Словом нити і хандрити їй добре вдавалось.
– А яка проблема?
– Розумієте, я дуже чутлива натура і не можу зрадити чоловікові. Я не знаю, може десь в лі-тературі по психології пишуть, як це зробити культурно без скандалів і ексцесів..
– А що чоловік твій запив? – вирішила уточнити я .
– Та ні! Але він якийсь приземлений…То на роботі то на городі. І працювати мене заставляє .А я й так на роботі перевтомлююсь. А Сашко оцінив мою зранену душу, до театру вів...
Ага, сама не знаєш що хочеш .Потім своїм ниттям замучиш і чоловіка і коханця, а я ще й винна буду. Зараз тобі скажу…
– Та ти як я й знала не знайдеш відповіді на мою проблему. Вона в своєму роді унікальна – Інна знов меланхолічно закотила очі.
–Я не знаю?Приходь, тільки завтра, я дійсно перерию всю літературу, але знайду вихід.
–Правда? А я намалюю твій портрет. Пам’ятаєш, я тобі обіцяла. Це крім плати за візит – ра-дісно сказала Інна і вийшла з кабінету.
Треба додати, що Інна періодично хвалилась своїми здібностями .То вона малює то ще щось .Та її портретів ще ніхто ніколи не бачив. Як завжди Інна відказувала на те, що не було натхнення.
Завтра рознесе що я не вмію вирішувати проблеми. А я й дійсно не знаю як. Я не меланхолі-чка, не фотомодель та без дефектів, поганою мене ніхто не називав, ріст і вага нормальні .Чоловік добрий. Так, чоловік тут ні до чого, я для експерименту.
А що ж це я? Треба перевірити. Клюне хтось чи ні? Як зраджувати то достойному ,щоб мені подобався.
І тут я згадала свого шефа. В мене було їх декілька – на основній і на допоміжній роботі. Так ось той, з допоміжної роботи, ніби й вищестояче начальство, але мені для цього випадку підхо-дить.
Василь Іванович завжди був до мене підкреслено люб’язний. Незмінно усміхався і запрошу-вав зайти. Він був високий, красивий і подобався майже всім жінкам. Та напевно із–за моєї схиль-ності до жартів чи ще чомусь він мене виділяв і навіть авторитетні красуні з заздрістю це конста-тували.
Значить так. Заходжу в кабінет, усміхаюсь. Він радісно схоплюється з стільця, підходить до мене, запрошує сісти, пропонує каву .А там як вийде.
Все! Я пішла! – оглянувши себе в дзеркалі, я залишилась задоволеною. Лишнього жиру не-має, природня блондинка, правда ріст середній, але ж не всім дилди підходять. Проб’ємся!
Пройшовшись три – чотири рази біля його кабінету, я, як перед академконцертом глибоко вдихнула і зайшла.
З самого початку сценарій пішов не по плану. Мій об’єкт полювання був не один. Він якраз вичитував щось зляканій відвідувачці.
Побачивши мене він радісно усміхнувся. Та ні, не так, як всі усміхаються. Мені здалось, що в нього не тридцять чотири зуби а набагато більше.
– В мене до вас ділова справа – несподівано сказала я ,бо відступати було вже нікуди.
– Ви вільні! – тут же сказав шеф відвідувачці і і вона вийшла.
–То яка в вас справа? – продовжуючи усміхатись, повторив шеф.
Не встав, не підійшов, все не по плану.
Я продовжувала, як олов’яний солдатик стояти біля дверей.
– Я хочу свого знайомого влаштувати на роботу! – несподівано для себе сказала я.(Боже ,що я плету! Шеф завжди підкреслював, що по протекції не приймає)
– Якого знайомого, звідки? – запитав шеф, не дивлячись на мене і напевно, душачись від сміху.
– Його ім’я ,фамілія?
– Фамілія е …Забула фамілію – стоячи біля дверей, відповіла я.
Шеф почав ще ширше усміхатись. Я бачила перед собою одну посмішку, як в чеширського кота.
– Та ви сідайте !Шеф якось боком вийшов з–за стола і відсунув крісло. Може, кави?
Все. Як зараз сяду, я пропала .Я ж брехати не вмію .Якого я знайомого видумаю? А він мене засміє. І весь відділ буде знати…
– Та ні, може краще його родичі самі зайдуть.
– Добре, самі заходьте, я завжди радий вас приймати, завжди буду вас чекати, щоб поговори-ти. Можете без черги – чомусь посмутнілий шеф ще щось белькотів, але я вже вийшла з кабінету.
– Викрутилась! Слава Богу, пронесло –з полегшенням зітхнула я. Може нікому не рознесе.
На другий день, коли Інна знов прийшла до мене, я сказала:
Уважно слухай! Я перерила гору навчальних проспектів.
Зрадити – діло нехитре .Але ти маєш бути готова до деяких побічних наслідків.
– Яких? – Інна, як дитина, дивилась на мене широко розплющеними очима.
–Та так, дрібниці. Що вони значать перед великим коханням. Так от ти повинна бути готова, що:
1.Твій чоловік може набити коханцю морду (і тобі теж), або застрелити його(і тебе теж).
2.Виставити тебе з сумками .Тоді мусиш позбутись законної дружини коханця Якщо він не захоче розводитись, можна її відлупцювати, найняти кіллера, щоб вбити чи яд підсипати. Бо як цього не зробиш, не виключено, що прийдеться вам ділити квартиру.
–А чому все так страшно? – трохи злякано і водночас недовірливо запитала Інна.
– Можна, щоб все було тихо і ніхто не знав?
– Можна, якщо ти впевнена в коханцеві. А то чоловіки тепер такі, обов’язково десь похва-ляться .Або люди побачать.
–Та ні! Я не зможу через це переступити! – сказала Інна. В мене високі моральні принципи. Я не така, як всі!!!
– Ну, як хочеш, думку фахівців ти вже знаєш. А взагалі можеш спробувати, ти ж смілива і любов кажеш, справжня…
Ні !Ні! Добре, що я вже знаю, що про це пишуть спеціалісти .То не для мене – і Інна зраділо вийшла з кабінету.
– А портрет? Видно другим разом згадає – подумала я.
Єдиним побічним наслідком цього експерименту для мене було те, що допоміжний шеф при зустрічі вже не всміхався, а довго і з сумом проводжав мене поглядом, а я мимоволі опускала го-лову.
