Ми оце з хлопцями сидимо на тину, лузаємо гарбузове насіння — баба Хвеня винесла. Ота, що онук Іванко в неї влітку втопився. Непогано ж плавав, і нурчака зі скали стрибав, і ластівкою, а десь у вир на глибину потрапив — от і затягнуло його. Ми тоді з тиждень після похорону боялися далеко запливати. Але, як каже бабця Катря, живе живим. Прийшла осінь, і майже кожної неділі великих дівчат заміж оддають за великих хлопців — у свої та чужі села. А нам — утіха! Ми меншенькі, хто ще в школу не ходить, завжди попереду весільного поїзда зі співучими колесами біжимо. Мені місяць до семи років не вистачало, то мати вдома залишили, щоб ще рік побігав, та на костюм, портфель і все інше поки що не витрачатися. Зараз я вже з великими дорослими зубами, (добрі кланцаки виросли!), але ще дошкільня. Бігаю з колесом по вулиці, пилюгу здіймаю, та так, що ніхто не може мене наздогнати. Здорованем дражнять. Хай собі дражнять, а всед’но бояться, бо на вигоні мене ніхто здолати не може — будь-кого на лопатки покладу. А коли хлопці зі школи повернуться, тоді, звичайно, моє не мелеться. Я вилажу на купу каміння (Малаї на вигоні будуватися надумали) і чекаю, поки дівчатка в білих фартушках через кладку будуть переходити. І коли була серед них манесенька дівчинка з величезним портфелем і досить дивним ім’ям ( в четвертий клас ходила, а зросту не було) то гукав щосили: “Аделя вискочила із портфеля!” Дівчина червоніла, нахиляла голову, а хлопці з першого класу реготіли. Подруги Аделині грудками в мене шпурляли. Сашко — синок бригадирів― давав мені вивахлену в брудній кишені цукерку і ще обіцяв дати, коли й узавтра ліліпутку дражнитиму.
– Хлопці, а кого ж з нас на весілля прошено? – запитує Остапко.― Виявляється, що нікого. Справи кепські… Можна губу на бублики не розвішувати, матимемо хіба-що на дірки од них. Розходимося.
А рано-вранці я біля Маньчиного подвір’я, де все прибрано, пісочком присипано, і собача халабуда разом із собакою до сусіда перенесена. В усіх вікнах ще горить світло. Я поки один біля акації примостився — одщипую від скибки в кишені по шматочку хліба — снідаю. Ось Васько чвалає ― він поруч, за ярком живе. У плюшевій шапці, у пальті старому братовому, обдертому, й як завжди носом шморгає.
— Дай, що їси, — ще з дороги кричить.
Відламую йому манесеньку крихітку, бо Васькові скільки не
дай, змаламурить. Малий, а їсть страх скільки.
— Що ж ти дав, як украв?!
Бач, сердиться. А я таки украв, бо бабка Варка свариться,
що я хліб по вулиці розношу. Каже: сядь, поїж у хаті і йди собі гратися. Добре бабці говорити, їй поспішати нікуди, а тут хлопці чекають, щоб бігати наввипередки. Отак станемо уряд, немов школярі на уроці фізкультури, а хтось скаже, як вчитель: ”На старт, вніманіє, марш!!!” І вже покотили поперед себе колеса, мовби на машинах. У мене колесо від плуга — велике, солідолом змащене, то біжить, куди твоє діло! Усіх випереджаю. Раніше хлопці просили в мене на гони моє коліща, а воно таке важке, що й збігти з ним не можна. Або ще до річки йдемо — плиточки по воді перекидаємо — хто більше. В Оверка рука замашніша, хоч і малий він ще.
Я геть зовсім весільний хлопець — кухвайчина на мені новісінька, тільки пошили у кравця. Крам добрий — з синього материного пальта перелицьований― рядок в рядок. Іноді мене за стіл кличуть, думають, що я на весілля прошений. Прошеним добре. Їм зразу бігус подають (капусту зі шкварками), потім печеню, кисіль.
— Хлопче з колесом, а побіжи-но, подивись, чи не їде молодий, — тіточка повненька з-за плоту озивається, мабуть, якась родичка, бо незнайома мені. — Збігай, я тобі бубличків дам.
— Ваську, побігли удвох, — прошу, бо вдвох охітніше.
— А бубликів дасиш?
— Дам.
— Добре, ти тільки не швидко біжи.
Спочатку біжимо про людське око, а потім йдемо розвальцем.
— Скажи, Дмитре, навіщо люди женяться? — питає мене
Іванко.
— Дурні то й женяться, — відповідаю те, що мені добре відомо. Моя бабця по матері Ївга завжди каже, що мати дурна, що вийшла заміж за голодранця, бо з голодранців ніколи людей путніх не буває. Воно й так. Батько п’є в кооперації горілку, а цукерок жодного разу не приніс, як он інші батьки, й іграшок ніяких не купує. А бабця по батькові Варка каже, що батько дурний, коли таку взяв: ні собі ні людям. З того горя і в чарку часто заглядає.
— Ні, я думаю не дурні, — заперечує Василько. — Адже після весілля діти в них знаходяться. А мене, бач, до весілля мати знайшли. Тому й байстрюком мене дражнять. А коли б із батьком… Так хочеться, щоб батько був, нехай би бив батогом чи ремінякою, але щоб був! Бо батьки не тільки б’ють, а й жаліють. А мати й брата старшого самі знайшли. Був би батько ― і в мене така кухвайка була б, як у тебе , а може й краща… І шапку купив би на базарі. А мати одна не може, стільки трудоднів заробити, щоб і на шапку, і на чобітки… Дай хліба, та більше одламуй, не жалій, скоро бублики їстимемо.
А хліб хоч і з висівками, сірий, та смачний― страх! Ми стоїмо край села під яром і милуємося краєвидами: лісосмуги молодесенькі вдалині ― жовта й червона, то від дерева залежить, де який колір. Висока трава теж пожовкла й іскриться од інею та вранішнього сонця. Ген із-за верб виходить пристінська дорога (жених родом з Пристінок) — звідти він має з’явитися, кажуть, маєтний. Нам так радісно з Васьком, наче ми теж сьогодні весільники..
Коні вигулькують на диво швидко: на першій підводі жених з боярами сидить, на другій — духова музика, труби на сонці виблискують. Ми щодуху мчимо нашою сільською вулицею. Мої парусинові на підтяжках штани аж репаються від перенапруги.
— Їдуть, їдуть!!! — кричимо, переводячи подих.
Жінки заметушилися, на стіл накривають. Опасистої тітоньки,
котра обіцяла нам бубликів, і не видно зовсім. Де ж вона? От тобі обіцянка-цяцянка… Жінки бігус від сусідської хати носять, а він так пахне, і смачний видно! А гостей повне подвір’я насходилось — прошені й непрошені. Прошені аж пишаються. Он Їгорко біля матері стоїть — стрічку йому на моряцький костюм старша дружка начепила. Ото вже наїсться! А мені, мабуть, і бубличка не дасть, забуде, що я давав йому, як до тітки Гальки на весілля був прошений. Їсти хочеться. В кишені навіть й крихти од хліба не залишилося… О, тітонька моя з мисками до хати поспішає!
— Тітонько, дайте бубличка … то ж я бігав, як ви просили жениха виглядати.
— Дадуть, як за стіл сядеш.
— Я не прошений, — кажу тихо, та вона не чує мене, бо вже
приїхав жених, і музика вдарила марш так голосно, аж у вухах вихляскує. Пропали бублики… Але я не дуже переймаюся: як молодих обсипатимуть, то цукерку спіймати зможу, а може, ще й грішми обзаведусь, як пощастить. Хоча, що за дрібну копійку купити можна? Микола он від жениха рублів п’ять отримає — стоїть на воротах, молодого переймає. Старший боярин посміюється, а жених таки лізе до кишені по синій папірець. Ні, червоний подає! Казали ж , що багатий! А музика виграє! І труби в пристінських музикантів на такі погнуті, як у наших, і вбрані вони гарніше — в галіфе, діжурках. Наші музики мене знають. Дядько Степан дає мені на альті подудіти. Але для цього багато духу треба мати. В дядька Степана мабуть теж духу мало, бо він на трубі лише “ум-па-па та ум-па-па” грає. А пристінські ж бундючні — відганяють нас від свого оркестру. Ну й хай, а ми однаково попереду весільного поїзда побіжимо.
Оце зараз пограють, люди на молодих подивляться — й на розпис до сільради підуть, щоб із законним браком їх можна було вітати, бо церкву розвалили й батюшка тепер не вінчає.
Молоді з порогу сходять, Манька цукерками, пшеницею, грішми посіває. Об мене теж цукерка вдарилася й одлетіла, не встиг зловити. Якби не колесо кляте. Не кинеш же його людям під ноги. А щедрий дощ все сиплеться та сиплеться ― але мимо якось. В обгортках он і “ключик золотий” — його довго смоктати можна, коричнева така цукерка. Копійку білу в дядька якогось із-під чобота витяг. А що за неї купити можна? Хлопці ж он нахапали, смокчуть цукерки, й Васько навіть.
— Дайте,— прошу.
Хлопці лише плечима знизують.
Ідемо серединою вулиці — з колесами в рядок. За нами —
наречені та молодь із нашого й чужого села. Багато як, наче солдатів у кіно!
Біля нашого обійстя мати стоять — у старій латаній спідниці, у куфайці випацькуваній. Молодих, бач, побачити хочуть. Не могли щось чистіше знайти… Мені аж соромно …
Припадаємо до великих сільрадівських вікон, а там стіл широкий під червоною скатеркою, чорнильниця висока. Секретар щось пише, потім жених узяв ручку й умочив у чорнило, тоді —молода. Ото і вся розписка.
Назад повертаємося , а ноги гудуть — і їсти дуже хочеться. Дівчинка якась до мене увесь час чіпляється, щоб дав їй колесо прокотити. Сказав, щоб краще ляльками забавлялася, а вона однаково липне. Що то дівка? Правду бабця кажуть: дурні ті, що женяться.
Як смачно бігус пахне! Його кращі кухарі готують, тому й пахне, а нас удома не пахне. Музиканти в сінях сидять, біля них столик невеличкий. І теж бігус у великій мисці, у другій — хліб — білий, як сніг. Перекушують. А коли з хати лунає ”Музики, за ваше здоров’я!”― через одного, хто їсти не дуже хоче, хапаються до труб, видувають кілька колінець якоїсь польки, й знову до бігуса. Сало з м’ясом підсмажене ― свіжина! Через те, видно, й пахне смачно! Он і тітка ходить. Вже печеню розносить, пожаліла, бач, мені бубличка. “Нічого, — втішаю себе, — хтось із прошених хлопців винесе що-небудь зі столу. ”А їстоньки ж хочеться, хоч би хлібця кусінчик. Вдома чомусь не хочеться їсти ― там щодень одне й те саме: вранці борщ з квасолею та квашеною капустою, ввечері юшка якась пісна. Молока б випити чи сметани з’їсти, а корови немає, теличка у хліві ―та коли вона ще розтелиться... Поросяток купили, та вони подохли — глистяві якісь попалися. Яєць теж не їли ― до кооперації здавали.
Тіточка незнайома до мене підійшла ― кучерява, в хустці червоній.
―Дай Галинці те своє колесо покатати, а ти ось підкріпись поки що. ―У руці ― кусень хліба і стегно куряче. Віддав дівчині колесо, хлопці збіглися відусюди: “Дай шматочок, дай шматочок…” Та скільки ж мені залишиться?
Галинка колесом бавиться, а воно важкенне — падає щоразу.
— На дорогу пішли, — пропоную―там є де розбігтися.
Спочатку притримуємо дужку удвох, а далі вона сама,
простукотіла червоними черевичками курною дорогою.
Осінь. А дощу немає на озимину. Батькова мати каже, що не буде хліба в наступному році.
Галя покотила колесо аж на другий куток. Тільки ж там же собака діда Дениса одв’язаний, покусати може. Біжу, а хлопці услід: “Чоловік і жінка, куряча печінка!” От в’їдливі, я ж з ними останньою крихіткою поділився, й дяка така… Галинка побігла ― не здогнати. Аж біля млина зупинилася. В заставках вода шумить, і верби на осінньому сонці коси вигрівають. У Галинки роса на ластовинні виступила, хусточкою вишитою втирається.
— В якому класі вчишся?— запитала.
— Ні в якому…
— Я― в першому. Скоро нас у жовтенята приймуть.
— Ти читати вмієш?
— Вмію лічити до ста. І літери знаю…
Вона взяла лозину й почала писати літери, а я називав.
―Дивно, а чому ж ти тоді читати не можеш? Говори вголос по одній літері , як співай наче. Давай разом: Я-а-а – б – л-у – ко. А тепер, швидко проспіваємо. Яб – лу- ко. От бачиш, як просто все. По складах тепер виводили: і “рама” і “оса”. Виявляється, це дуже легко, а коли бабуся розказували, ніяк не получалося.
Колесо кочу назад сам, у Галинки руки од нього помліли. Я скоса позираю на неї ― яка вона гарненька, чепурна, у нашому селі немає таких дівчат. Як женитимусь, то тільки на ній. На весіллі нам і бігусу пахучого, і киселю дадуть.
Мати Галинина мені повні кишені бубликів напихає. Хлопці пожадливо роти пороззявляли. “Є квас, та не для вас! Дражнилися ― дірку вам з бубликів!” І взагалі, я вже не тільки лічити до ста можу, а й читаю. Он на полуторці колгоспній “ФА” написано. А що воно таке? Треба в Галинки запитати.
А гості наїлися всього та й гомінливі стали―музику перекричати намагаються.
— Чом ти мене танцювати не запрошуєш? ― запитала раптом Галинка.
— Пішли, — сказав я не подумавши. Бо одразу виявилось, що
не лише танцювати, я і взятися до танцю не вмію. Проте, найважче якось минули, далі треба було лише крутитися й підгецювати. Від крутіння в мене голова не паморочиться, бо тренований: з гори я ярок можу скотитися, а потім йти не заточуючись. А хлопці падали. Батько кажуть, що льотчик з мене вийде, раз світ мені не закручує. І гостеві он, що од женихової руки, теж світ не крутиться ― крутить нашою Гафією та все викрикує: “От у нашій тракторній бригаді… от у нашій тракторній бригаді…” А що там у тій бригаді, не можна розчути через музику. Тітка Явдоха біля оркестра пісню горланить:
“ Хорошо робити у колгоспі,
А ще лучче красти качани,
Накрала кошолку, тікала без толку
Голова кричить: “Іди сюди!”
“І в наступному, п’ятдесят восьмому році, наша тракторна
бригада знову кращою в районі буде!” ― доводить тракторист від женихової руки, скінчивши танець.
Нас Галинина мати до хати веде, на кухню, туди , де страви готують. Повну миску киселю перед нами ставить. І бубликів накладає та пряників.
— Їжте, дітки… Поженитесь, то, може, тоді нас старих
нагодуєте.
Галинка їсть обережно, пряник під ложку підставляє, щоб на
кофтину не капнуло. Я теж їм із закритим ротом, щоб не плямкати. Кисіль солодкий-солодкий. Музика надворі виграє.
…Надворі зовсім споночіло. Галинку мати повела до сусідів спати, а мені так сумно стало, що аж сльози на очі. Беру обгортку від цукерки, яку мені дала дівчинка, й пробую слова складати. ”Золотий ключик” виходить. А на коробці з-під цигарок —“Прибой”. Мені б радіти, що я читати навчився, але мені гірко, що Галини немає поруч.
У нас на весіллі теж гості кричали б “гірко!”, і треба було б цілуватися. А як це? Ну, та цьому теж можна навчитися.
— А ти на ній женишся? — запитав раптом Васько, немовби читаючи мої думки.
— Ще не вирішив, — відповів повагом, як то дорослі
відповідають.
— Женись, дурний― як вареник у маслі купатимешся…
“От у нашій тракторній бригаді…” — вигукує пристінський парубок, обійнявши нашу Гафію.
Музики притомилися і все тихіше грають.
Час іти додому. Кочу колесо по дорозі, й тінь од місяця обіч нього біжить. І здається мені, що то не колесо, а велика машина, не наша полуторка, а така, яку ми в місті з татом бачили.
“О-са”, Ра-ма”—зринає в моїй свідомості Галинчиним голосом. Я настравді вмію читати, чи це мені лише приснилося? Але “р” і “а” буде “ра “, “м” і “а “ — ма. Ма-ма!
— У кого ж ще весілля на нашому кутку буде? — запитує
котрийсь із хлопців.
— Мабуть, в Олени Тодорової. Кажуть, старости вже
приходили.
Котимо колеса. Осторонь хлопчаки, що вже в школу ходять, димлять цигарками й знову про ракети якісь балістичні говорять, про літаки-винищувачі. Цікаво. Ото б послухати, так вони відгонять мене од своєї компанії.
Я раптом несподівано для себе зупиняюся.
— Ваську, а хочеш я колесо своє тобі подарую?
— Авжеж!
І ось я вде боючись передумати, віддаю йому свою найціннішу
річ, мов од серця одриваю. Знову сльози на очі навертаються.
Галинка досі, мабуть, спить? Я ще взавтра зможу її побачити. Стихла музика і тільки тітка Явдоха свою улюблену пісню тягне:
“Харошо робити у колгоспі,
А ще лучче красти качани…
О, пристінський таки налигав нашу Гафію і додому проводжає, та все своєї: “От в нашій тракторній бригаді …
А може не всі дурні, котрі женяться?
