Пересидіти в парку часинку, поки Михайло забувся неспокійним сном, - про це й мови бути не могло.
Високий, просторий, парк впритул підступав до багатоповерхової книжки лікарняного комплексу. Комплекс офіційно йменувався «Інститут невідкладної хірургії», але мешканцям мегаполіса був більше знайомий під промовистою назвою «Фабрика смерті».
Ось уже два місяці день у день Ганна принаймні чотири рази перетинала парк від зупинки маршрутки до лікарняних будівель: двічі – туди, і двічі – назад. Уранці, увечері, і серед дня, коли їздила додому по обід для Михася. По обід, який потім неторканим віддавала кошачій громаді, що окупувала навкололав’я на зупинці. Але так і не звикла до контрасту між скорботою, що, мов стояча вода, наповнювала склянки палат, і вільним диханням парку.
Навіть цієї безсніжної зими під вітластими деревами було свіжо й волого. Плескали крилами гайворони у верховіттях; калюжі на асфальтових доріжках дивилися дзеркалами в чорних лакових рамах. А тепер, коли, запізніла й від того ще більш нетерпляча, до парку нагрянула весна, з оглушливим гамором, терпким вітром, пронизливим блиском, контраст цей і поготів набрав нищівної сили.
Ні, туди вона не піде.
У палаті – великій, на вісім ліжок, - було два стільця для відвідувачів. На одному задеревіла жінка – мабуть, так і просиділа, зіщулившись, цілу ніч. Її хлопчик опинився в цій палаті, серед дорослих, бо відділення «Політравма» одне на лікарню. А він чого тільки не примудрився собі відбити та переламати. І навіщо його із приятелями понесло на той будівельний майданчик? А найстрашніше – черепно-мозкова.
Хоча хто його знає, що найстрашніше… Он той юнак, що, до речі, теж скалічився на будівництві – під час роботи впав з риштування – мабуть, помінявся б з ним залюбки. Переламаний хребет – це надовго. Якщо пощастить. І назавжди, якщо не пощастить.
Ганна побачила, що юнак посміхається їй, і посміхнулася у відповідь. Вони старі знайомці – адже, коли вона, слідом за каталкою, уперше забігла до цієї палати, проклавши собі шлях благаннями й грошима, які, не розбираючи, тицяла кожному білому халатові, що намагався заступити їй шлях, він уже був тут. Їй тоді пощастило – більше в палаті нікого не було. І вона вдень і вночі могла чатувати біля Михася. Навіть ліжко в неї було.
А тоді хворі стали прибувати потроху. А останнім часом наче греблю прорвало – палати переповнені. Весна.
Другий стілець зайняли торби. А дві жінки – старша й молодша – з переляканими обличчями метушилися навколо хворого із загіпсованою рукою та ногою на витяжці.
- Куди ти подушку сунеш, дурепо криворука! Мені ж плече болить! Де та сестра? Хай зробить укол! – лунало на всю палату. Лежав тут тільки другий день, але вже всіх дістав своїм ремствуванням.
- Отаке абищо, а зуміло себе поставити султаном у гаремі, - хмикнула подумки Ганна. І цитьнула на себе:– Не пхай носа до чужого проса!
Приткнутися не було куди, а стовбичити біля Михася не годилося – відчує погляд і прокинеться. Ні, хай поспить. Може, уві сні щось зміниться на краще.
За білими, завжди закритими дверима відділення стояла лава. Тут купчилися рідні тих, кого щойно поклали до лікарні. Ці бідолашні ще не знали ходів-виходів, не мали халата, бахілів, папірця за підписом головного лікаря з дозволом на відвідування, не розуміли, до кого із чим звертатися, кому й скільки давати. Якщо опуститися на цю лаву, обпершись стомленою спиною на приємно прохолодну кахляну стіну, хай навіть із самого краєчку, хай навіть зі стуленими повіками - однаково насідатимуть із розпитуваннями, що тут і як.
Вона пояснить, що знає. Так само, як свого часу пояснили їй. Справа в іншому. Боялася, що ворухнеться почуття втіхи від думки, що для тебе хоча б це - позаду. І не тобі переживати першу ніч, чорну, безкраю, мов незасіяна рілля. І не ти маєш запам’ятати обличчя «своїх» лікарів, сестер та нянечок, наче патрульний - орієнтировки. І вже не тобі міряти кроками вестибюль перед операційним блоком, обмираючи щоразу, як відкриваються двері. І 90-й псалом ти вже не із книжки читаєш, затвердила назубок.
Знайома кожному ще зі школи ситуація, коли дитинча на ватяних ногах ввалюється до кабінету медсестри на щеплення, а потому випурхує звідти й дивиться на однокласників, що чекають своєї черги на тортури, з почуттям зверхності та егоїстичного тріумфу.
Але в дитинстві то не було гріхом. А тепер?
Ось уже два місяці – з того самого дня, як незнайомий голос у слухавці сповістив, що її чоловіка збила машина, і їй слід якомога скоріше приїхати до лікарні – Ганна страшенно боялася прогрішити в чомусь.
Вона не мала страху Божого. Дивно, але так. Вірила в Бога, скільки себе пам’ятала. Ніхто її вірі не вчив, родилася з нею. Любила Бога. Але не боялася. Сама думка, що Бог може мститися своїм дітям за їхні хай які дурні вчинки, здавалася їй безглуздою. Адже її саму ніщо б не змусило відвернутися від власної дитини. Що б не накоїв її син, її любов до нього не зменшилася б ані на йоту. А вона ж тільки звичайна жінка, не еталон моральних чеснот. Невже ж Всеблагий Господь стане зводити рахунки зі своєю дитиною, коли та щось утне – хай навіть і не вперше?
Вона й зараз у це не вірила. Але обпеченими нервами щомиті відчувала поруч із собою грізне й страшне Щось. Воно дивилося з-за її плеча. Дихало їй у вухо, чекало на найменшу її помилку. Тепер тільки зрозуміла - не того треба боятися, що Бог відвернеться від тебе. Треба боятися, щоб самій не зробити хибного кроку, не знехтувати легковажно батьківською опікою.
Коридори - шпитальні, безкінечні, білі-білісінькі, і все ж чорні, як безодня. Коридори її власної свідомості – оце можна, а це ні. І ще: це можу витерпіти, а це -занадто.
Надмірним стало майже все. Музика, що раптом виривалася із чиєїсь мобілки. Промінь крізь віконну шибку. Розмови з родичами. Вони не тільки забирали лічені хвилини її відпочинку, вони вбивали її марнослов’ям.
- Що, Михайло в тебе так і не їсть? А бульйон курячий варила? Та не з магазинної курки треба, з базарної! Зажди, мама зварить, я принесу! – це свекор.
- А ви б киселику спробували, з журавлини! – невістка.
Не мала сил сперечатися. І бульйон, і кисіль, і сир, і печінку, давала, знову й знову, по краплинці, по крихітці. Хоч як не хотів, а вмовляла. І знову - нудота, спазми, блювання. Не приймала Михасева душа, що її дивом удалося повернути до понівеченого тіла, земної їжі. Танув як свічка. Виголена перед операцією, зеленими смугами розмальована голова. Борода, несподівано темна на зблідлому обличчі. І очі, блискучі, мов дзеркальні шибки. І такі ж непроникні.
Він не нарікав ні на що.
- Що болить?
- Нічого. Усе добре.
- Може, ти чогось з’їв би? Мандаринку? Яблучка шматочок?
- Не зараз. Хай трохи згодом.
А тоді взагалі: - Буду спати. А ти їдь додому. Нічого не треба.
І так день у день. Учора сестричка сказала : - Вам треба щось думати. Гемоглобін упав катастрофічно.
Вимагала консультацій інших лікарів. А нейрохірург тільки здвигав плечима: - Це виключно мозкове. Операція пройшла успішно. Тепер від нас нічого не залежить. Як мозок запрацює нормально, то і їсти буде. А ні... – і не договорював, знову здвигав плечима.
Тим часом наближався Великдень, і на ньому сфокусувалися всі її сподівання. До свята залишалося трохи більше тижня, а до Вербної неділі й взагалі нічого. Котики свячені поставити біля подушки... А тоді – Чистий четвер. Умити вдосвіта водою цілющою – змиє хворобу. Тільки треба вірити, самій, і щоб він повірив. А там і Великдень! Принесе вина свяченого, він вип’є ковточок – де й недуга подінеться!
Міркуючи так, Ганна дісталася своєї схованки. Тут, чи не в найвелелюднішому на всю лікарню місці, можна було усамітнитися по-справжньому.
Широка дерев’яна лава простяглася вздовж вікна. Ліворуч виступав скляний тамбур, закриваючи Ганну від лункого вестибюлю, а праворуч юрмився народ у черзі до віконець аптеки. Черга посувалася, люди в ній швидко змінювалися, не маючи часу розводити балачки. Чого й треба було.
Тут вона сиділа із книжкою. Інколи їй навіть вдавалося зосередитися на сюжеті протягом кількох сторінок поспіль.
- Ви чітаєтє па-украінскі?
- Перепрошую? – підвела очі Ганна.
Не розуміла, чого треба жінці, що встала перед нею. Не чекала, що й тут хтось смикне.
Було щось не так в обличчі цієї, досить літньої, жінки. Очі... Наче вікна в рентгенівському кабінеті, щільно задраєні чорними шторами. Власне, Ганні було до неї байдуже, а в очі подивилася лише, аби в’їхати, чого та хоче. А навіщо вона вбралася в таке важке чорне пальто? - на вулиці вже геть по-весняному пригріває сонце...
- Прачтітє, - не відступала жінка.
Ганна взяла з її рук згорнутий у багато разів папірець - інструкцію до якогось препарату. Зітхнула й почала механічно, не замислюючись, перекладати карколомні, позбавлені для неї будь-якого сенсу фрази про хімічний склад, застосування, показання та протипоказання.
- ... застосовують внутрішньо, під час або після їжі, запиваючи водою. Звичайна доза становить 2 драже 3 рази на добу протягом 30 днів. Індивідуальну дозу та тривалість лікування визначає лікар, - дійшовши до кінця останнього речення, Ганна знову подивилася на жінку. Та втупилася в неї дивним, наче оцінюючим поглядом.
- Ну, как ви думаєтє – ґадітся ета лекарства?
- Звідки ж мені знати? - зітнула плечима Ганна. Їй дедалі дужче не подобалася ця тітка. І не тому, що не розуміє української. Це півбіди. Може, вона взагалі з Росії – до кордону, он, рукою подати. А це тільки в телевізорі там усе добре, а насправді щасливі сусіди сюди, як мухи на мед лізуть – і лікуватися, і отоварюватися. Ні, просто не подобалася, і все. Хотілося піти від неї, не озираючись, якнайдалі. І якнайшвидше. Але ж вузький коридор, один із тих, з яких тепер складалося її життя, не давав зробити ані кроку вбік. А, може, це був і не коридор – місток над прірвою.
Стрималась, спитала тільки: - А що лікар радить? Ці ліки чи інші?
Жінка помітно зраділа, що Ганна не відмахнулася від неї.
- Што он скажет, етот лєкарь... Вот вам ета лекарства памагаєт ілі нєт?
Точно, божевільна. Треба закруглятися, вирішила Ганна. І, підвівшись, щоб іти, простягнула папірець жінці.
- Я ці ліки ніколи не приймала. Тож не можу вам допомогти. Зверніться он хоча б до аптекаря.
Жінка не взяла папірця. ЇЇ чорні з лихоманним блиском очі жадібно вп’ялися в обличчя Ганни.
- А развє у вас нєт воспалєнія сєдаліщнава нєрва?
- Мушу вас засмутити, - не втрималася Ганна від кволої посмішки, - чого немає, того немає.
Але жінку відповідь Ганни, схоже, не засмутила. Навпаки, її темне обличчя спалахнуло радістю – якщо можна назвати радісним спалах блискавки у важких хмарах. Ще мить їла Ганну очима, тоді, ні слова не кажучи, розвернулася й розтанула в натовпі.
Здивована, Ганна попростувала до палати. Але вже за хвилину забула про цю розмову. Взяла в кафе гарячого солодкого чаю для Михася - чай він ще погоджувався пити. – А от чи не надуло мені з вікна, - стурбовано думала вона. - Поперек мов дерев’яний. І ноги не йдуть.
...
А ближче до Великодня все пішло шкереберть. Напередодні Вербної неділі до Ганни забігла Наталка, подруга ще з дитинства. Побачивши, як Ганна розчепірою, тягнучи ногу, порається в кухні, взяла на себе й лози посвятити, і Михасеві відвезти, разом з обідом. Ганна мусила погодитися – почувалася, немов її танк переїхав, за її власними словами.
- Я, Ганнусько, знала, що тобі це мусить боком вилізти, але гадала, що ти Михася додому забереш, а вже тоді - з копит, - задумливо сказала Наталка, відсьорбуючи каву, яку сама ж і приготувала. Ганна незграбно примостилася на канапі. – Так справа не піде. Треба лікуватися, чи що. Що в тебе болить?
Ганна чесно подумала. Боліло все – і нічого. Вона точно пам’ятала, що того дня, коли Михася збила машина, у неї починався звичний в цю пору року гайморит. Боліли зуби, усі водночас, а ще голова. А тоді все кудись поділося. Протягом цих двох місяців вона не відчувала власного тіла – тільки панічний жах, що не відпускав ані на мить.
- Ну, болить не болить, а повзаєш як мокриця, дивитися бридко, - зауважила добра подруга. – Давай шукати причину. Ти не дупу не падала? Колінками не билася? Тиск не скакав? Ні? Та наче й правда, паралік тебе не розбив… Що ж тоді? А знаєш, Ганю, схоже на пристріт.
Ганна слабко махнула рукою: - Ага, хтось позаздрив на мою красу.
Наталка й собі зітхнула, поглянувши на подругу: у давно нефарбованому волоссі пасма сивини, під очами кола, і колір обличчя мов у охолодженого курчати.
- А, може, якась сестричка на Михася око поклала? – не здавалася Наталка.
Таке припущення Ганна не могла відмести – адже й зараз Михась здавався їй неймовірно гарним. Та, подумавши, відказала: - Ні, Тусю, не схоже. Якби якась запала, не тільки мене б мала зі світу звести – подбати, щоб він живий був. А я щось дбайливих до нього серед медперсоналу не помітила…
Чистий четвер теж ледь не став провальним. Переночувати в палаті не випадало – туди навіть примудрилися втиснути два додаткові ліжка. Народ кинувся обрізати дерева, фарбувати дахи, ганяти на мотоциклах, упадати за чужими жінками, та здійснювати інші, не менш ризиковані дії. «І ось вам результат», як співалося в пісеньці про десятеро негренят, яку батько Ганни, маючи самобутнє почуття гумору, вважав колисковою.
Ідучи в середу ввечері додому, Ганна дала п’ятірку няньці, щоб та вночі вмила Михася четверговою водою. Але знала, що сподіватися на це марно. Знайшла рішення – самій уночі набрати цілющої води в пляшку, як годиться, з молитвою, перехрестивши лоба, а вранці вмити Михася.
Ось коли вона мало не залилася сльозами – коли збагнула, що не вміє виставляти хитромудрого електронного будильника, скажімо, на другу ночі, бо це завжди робив Михась. І що тепер – не лягати спати? Вона ж падає й засинає, мов мертва, до самісінького світанку! Щоправда, останніми днями бачила той самий моторошний сон – її жалить змія, чорна, слизька, а тоді, наче вода в суху землю, всотується в її тіло, суне веною догори... ось уже досягла стегна… Прокидалася від пекучого болю, а головне – від відчуття невимовної огиди. Біль поступався місцем уже звичній скутості, а почуття огиди залишалося, що найбільше спантеличувало Ганну. Адже наяву вона змій любила.
… - Няв! – кіт, упершись лапками в плече Ганні, суворо дивився їй в обличчя. Темно, глупа ніч.
- Котусю, ти чого? –пробурмотіла невиспана Ганна. І почула, як годинник на вежі за рікою пробив два рази.
- Розумничку ти мій!
Поки поралася у ванні та кухні, минуло півгодини, не менше. Повернулася до спальні – кіт солодко спав на її місці, вгніздившись у нагрітій западинці. Тихенько прилягла збоку – простирадла холодні, а на серці наче потеплішало.
…П’ятниця. Ганна вже не могла їхати додому по гаряче. Наталка привезла протертого супчику, печеного яблучка. Три ложечки того, дві цього.
- Кажуть підіймати, а він ледь голову відриває від подушки. Ти бачила ті руки?! Самі кістки!
- Не переймайся, були б кістки цілі, а м'ясо наросте! – хотіла було заспокоїти подружку Наталка, і ледь не розревілася. Бо – де ж там цілі? Нога в гіпсі, ще й черепушка розкроєна.
Увечері Ганна купила в кондитерській пасочки й шоколадні яйця в розписаних обгортках. Самій пекти та красити не випадало. Набрала, скільки до торб влізло. Отакою її й побачив син – чекав на неї біля під’їзду. А вона – крок лівою, а тоді праву підтягує… І знову – лівою, лівою – ну чистий тобі «Лівий марш»! І сміх, і гріх. Але син чомусь гумору не вкурив. Відібрав торби, вичитав – чому не сказала, що їй так зле? І на завтра відсторонив від чергування – хай відлежується вдома, до лікарні поїде він. Ледь випросилася з ним і невісткою паски святити. Завтра вдень, на монастирському подвір’ї. Щоб у неділю ранесенько вже бути в батька зі свяченим…
Умовила. Поїхали до монастиря синовою машиною. Ганна почувалася мов уві сні. Бачила все наче крізь серпанок – вервечки люду з пасхальними кошиками, старовинні стіни храму, монахів, процесію зі святою водою.
Поруч із ними стояла жінка із хлопчиком років п’яти. Той, либонь, уперше бачив, як кроплять святою водою, і не знав, чи йому плакати, чи сміятися. Ганна не відчула нічого, коли на неї впали краплі із кропила, хіба що – мокро. Найгірше, що не мала сил засмутитися. Але те, що відбувалося поряд, привернуло її увагу. Священик серцем зрозумів стан дитини. Хоча була тільки субота, і свято, строго кажучи, було ще попереду, він радісно посміхнувся хлопчику, і примовляючи: «Свято! Ой, яке ж свято! Ой, як добре!», - рясно покропив кошик, і матір, і дитяче личко святою водою. Обличчя священика, непоказне, виснажене, було прекрасним. Дитина довірливо засміялася.
З-перед очей Ганни ніби впала завіса. Радість і біль, однаково нестерпні, тугою хвилею вдарили в самісіньке серце.
…Прокинувшись вдосвіта, Ганна вибралася на балкон, і обімліла. Уночі пройшов дощик. Сонце мало ось-ось з’явитися з-за обрію, і вранішня поволока розцвітилася прозорими веселковими кольорами. Мокре віття дерев, не мертве як узимку, ожиле - брунатне, зеленкувате - блищало, мов лаковане. А червоні гілки абрикосових дерев цієї ночі вкрилися квітом.
Після слів, що пролунали сьогодні вночі, «…смертю смерть подолав…», у світі не було місця для лихого.
Проте якась пляма невиразно темніла в куточку її свідомості. Мов цятка на віконній шибці.
Поруч на легенькому вітерці тріпотіли випрані білі халати. Швидко бруднилися, мала переміняти їх кілька разів на тиждень. Зійшло сонце, усе позолотило, просвітило, мов рентгеном. В одній із кишень щось темніло.
Помертвівши, сама не розуміючи чому, Ганна сунула руку до кишені й видобула звідти безформну грудку. У ній, почорнілій, розмоклій, вона розпізнала інструкцію, яку перекладала незнайомці.
Зблиском прийшов здогад: – «... Хіба у вас немає цієї хвороби?» – і залишила їй папірець. А разом із ним - недугу. Чорні мертві очі – а які ж ще очі можуть бути в людини, що пішла на таке? Та хіба тільки очі мертві? А душа?! Страшно уявити, що коїться в цю мить в тій душі!
Пляма бруднила світ, що просто на очах народжувався для любові й вічного життя. І це здалося Ганні таким нестерпним, що вона, імпульсивно, зі всією силою щирого почуття, вигукнула: - Боже милий, прости цю жінку! І дай їй здоров’я, щоб ніколи більше такого не зробила…
Була мить – і минула. Ганна не знала, чи вимовила ці слова вголос, чи подумки; чи повірила в те, що та нещасна поробила їй хворобу, чи це їй примарилось. Папірець лежав на долоні. Ось тільки він обпікав руку, як укус змії з її нічних жахіть, а тепер став просто непотребом. Викинула до сміттєвого цебра – та й по всьому.
І тільки в шпитальному парку, де дух займало від пахощів нагрітої землі, їжакуватої трави та березових сережок, збагнула, що мчить до свого Михася, як завжди, - стрілою. Пута поділися кудись, як не було.
Не мала коли тому дивуватися. Летіла до іншого дива, омріяного, жаданого.
А дива не сталося.
…Коли зайшла до палати, всі спали. Тільки хлоп’я на ліжку біля вікна нудилося без руху, і з цікавістю дивилося на Ганну. Тихенько підійшла на нього, простягнула шоколадне яєчко. Відразу зашаруділо срібною фольгою, мов те мишеня… Що то значить молодість, вже й на поправку пішло, дякувати Богові.
Опустилася на стілець біля Михася – наче й нечутно, а він прокинувся. А, може, і не спав.
- Христос Воскрес!
- Воістину Воскрес… - хай як кволо, але ж пролунало у відповідь. Робила все так, як задумала. Плеснула в пластикові стаканчики вина, червоного, густого, мов кров… Сьогодні вона навіть не здригнеться на згадку про кров. Усе минуло. Має минути. Просто зараз.
- Ось, Михасю, розговіємося з тобою.
Радісне очікування досягло вершини, клубком підступило до горла. Чи пила, чи ні – дивилася на Михася, у сподіванні.
А він вмочив губи – і скривився…
- Що це? Хіба це вино?.. – і відставив стаканчик на тумбочку.
«Ні! Не може бути! Ні!» - їй здавалося, що її розірве від німого крику. Ні пари з вуст, але відчула, як тремтить, усе сильніше й сильніше, пасочка, яку тримала на колінах, на розстеленому рушничку. Не в силах зупинити це тремтіння, встала й поставила паску на стілець.
- Відріж паски, - попросив Михась.
Відрізала, дала. Подумала, що в нього і в здорового завжди печія від здоби, що ж тепер буде? Може, відкусив би шматочок і досить… Але нічого не сказала. Що вже тепер, хай.
- Я чаю принесу, - і вийшла з палати. Не могла тримати обличчя.
А плакати й за дверима не стала. Виходить, ще не час. Іноді думала, що коли цей жах минеться, і вона нарешті заплаче, то плакатиме, не зупиняючись, годинами… днями… Є водограй «Хлопчик, що пісяє», а буде ще «Жінка, що реве». Але зараз в неї було лише десять хвилин. То не варто було й починати. До того ж за чаєм треба сходити.
Поверталась із чаєм, а ще гематогену прихопила в аптеці. От глюкози в пігулках не було. Може, тепер не випускають? А колись вони з Михасем чи не місяць на самій глюкозі протрималися – і нічого. Спека за п’ятдесят, шматок до рота не ліз. Та в пустелі смаколиками не дуже й розживешся. А тоді звикли потроху. Боби готували. Фісташки їли, банани… Вино пили, червоне. Тоді воно здавалося смачнючим. А який аромат…
- Стій! – Ганна аж по лобі собі ляпнула б, коли б у руках не було склянки з гарячим чаєм. – Звісно, Михасю не пішло вино! Адже після операції не відчуває запахів, доктор попереджав! Треба ще спробувати!
Чомусь саме на вино найдужче сподівалася Ганна. А вийшло так, та не так.
Повернулася на передову, і перше, що побачила – очі Михасеві. Сині-сині. Сидів до дверей обличчям, розвернувся до сусіда, новенького. Той після такої ж операції. Запалив сигарету, присівши на бильця балкона, на четвертому поверсі – а до тями прийшов у реанімації. А це вже кілька днів тут. Учора мати його побивалася, що нічого не їсть.
- Ганю, у тебе ще паска є? А то ми цю змололи! – де й голос взявся. Веселий.
Хутко стала доставати з торби, розставляти на тумбочці між їхніми ліжками. А Михась дивився, дивився зі своєю ясною посмішкою, очами синіми-синіми.
- Проліски вже, мабуть, перецвіли, - чомусь подумалося. – А до барвінку в саду ще встигнемо. Удвох.
