Мій зведений брат Алекс був непоганою людиною, хоча і без польоту думки. Просто хороший виконавець, як і його батько, який прослужив двадцять років в армії. Його частини завжди були в порядку, але кар’єри не зробив, потім був скорочений, далі намагався заробляти ремонтами, що його і згубило. Якось робив ремонт одному багатому і важному пану, вкладав коштовний італійський паркет, все вже майже зробили, залишилося лише поставити плінтуси – робота, яку зробить і дитина. Але батько Алекса примудрився пробиту трубу опалення, з якому поперла гаряча вода, яка швиденько залила всю квартиру і ще на чотири поверхи нижче. Не чекаючи, поки про це дізнається замовник, батько Алекса поліз у зашморг. Дарма, краще б залишився жити, за рік-два відробив би все.
Ну, зараз розповім про самого Алекса, а не про його батька. Ми, хоч і зведені брати, але ніколи не були близькими. Коли мама вийшла другий раз заміж, я вже поступив до університету, жив у Києві в гуртожитку і вдома з’являвся кілька разів на рік. Може тому, з вітчимом у мене були нормальні рівні відносини і з братом теж. При зустрічі спілкувалися, інколи переписувалися в асьці. Думаю, він трохи заздрив моїм успіхам в столиці, сам мріяв про Київ. Але вирішив, їхати туди вже професіоналом. Він тоді робив в газеті, справа йому подобалася, казав, що за кілька років вийде на рівень, який дозволить не загубитися в Києві. Я мало що розумів в журналістиці, то слухав його плани аби як.
Коли зателефонувала мама і сповістила, що Алекс загинув. Невідомі жорстоко його побили, тіло знайшли тільки вранці, вже охололим. Час від часу у Журбах це траплялося. Город то наче мирний, але можна було потрапити в халепу. Я спитав, чи треба допомогти грошами, мама сказала, що всі витрати взяла на себе редакція, в якій працював Алекс. Редакція належала німецьким інвесторам, їм платили непогані по провінційним міркам гроші, там ще був якийсь соцпакет. Ну і похорони узяли на себе. Непогано.
Я сказав мамі триматися, все таки у неї були другі похорони за три роки. Нехай Алекс і був їй нерідний, але знаю, що вона до нього прив’язалася. Пообіцяв приїхати на кілька днів у вересні. А потім до мене прийшов лист. Я спочатку подумав, що якийсь невдалий жарт, бо лист був від Алекса. Підписаний ним, зі зворотною адресою нашої журбівської квартири. Але це не був жарт, все як треба, справжній лист. Дивно отримувати лист від мертвої людини. Наче, з того світу. Я майже тиждень відкладав його, а потім таки відкрив. Бо ж не відкривати, це значить боятися, а чого боятися? Я не вірив у всяке потойбічне лайно, я банкір і я знаю, що все зводиться до цифр і все ними пояснюється. Я не міг дозволити собі ірраціональних побоювань, пов’язаних з примітивним страхом смерті. То нарешті відкрив конверт і прочитав лист. Я не знаю, як до нього відноситися. Нехай кожен з вас сформую свою точку зору сам. Але єдине, що я хочу сказати, так це те, що Алекс не був божевільним. Принаймні, він не був схожим на божевільного. І в роду у нього, наскільки мені невідомо, божевільних не було. А ще факти, які він виклав, легко перевіряються за допомогою інтернету. Щоправда інтерпретація тих фактів дійсно дивна.
Але важливо не те, що у листі, а те, що це було його останнє прохання. Я не можу його не виконати. Тому і публікую цей лист, без будь-яких змін та доповнень:
«Привіт, брате Жорж. Оце пишу тобі листа і сам дивуюся, бо це, мабуть, перший справжній паперовий лист у моєму житті. Його б і не було взагалі, якби не крайня потреба. Бо я, брате, потрапив у одна халепу. Про неї важко розповідати, єдине, що я можу сказати – я в ній не винен. Знаю, ти зайнята людина, то не буду витрачати твій час і перейду відразу до фактів. Все почалося 28 травня на стадіоні «Піонер», де ти, здається, колись займався легкою атлетикою. То знаєш, що це за чудове місце. Так ось, на «Піонер» мусила приїхати команда з другої ліги, щоб зустрінуться з нашим «Шахтаром». Ну, це давня історія, що жодної шахти на Журбівщині немає, а ось «Шахтар» є. Виявляється, що колись у місті був завод, що виробляв шахтне обладнання і тому команда була названа саме так. Той завод давно вже банкрот, але назва залишилася, час від часу до неї додаються тільки імена спонсорів. Зараз клуб зветься «Шахтар-Сантехотпторг». Дивне поєднання, яке дає можливість чужим вболівальникам кричати з трибун, що вони спустять нас до каналізації.
Так ось я прибув на «Піонер», щоб написати репортаж про матч «Шахтар-Сантехопту» з командою «Олімпієць-1989» з Харківщини. Спитаєш чому я, журналіст, що спеціалізувався на міському господарстві, почав писати про спорт? Наказ від керівництва. Справа в тому, що незадовго перед тим був звільнений весь спортивний відділ нашої редакції. Я тобі розповідав, що нашу газету купили німці, які почали наводити тут дисципліну. Були встановлені досить напружені норми виписки матеріалів, кожен день всі мусили звітувати перед редактором про результати роботи, жорстоко викорінялося пияцтво у робочий час, з похміллям включно. Це були законні і розумні вимоги, які мусили підняти ефективність нашої праці. Редакція мусили перестати бути якоюсь вольницею, де хто що хотів, то і робив. Газета, це ж бізнес, інвестори вклали гроші, інвестори підняли нам зарплатню і запропонували соціальні пакети, то ми мусили підвищувати свою продуктивність праці.
Але частина журналістів, так звана стара школа, сприйняла ці новації, як спробу утисків і звільнилася з редакції. Вони погоджувалися отримувати менше, тільки щоб жити, як і раніше – нікуди не поспішаючи і нічого не досягаючи. Серед тих, хто пішов, були і два журналіста, які закривали тему спорту. Чесно кажучи, можна було взагалі ту сторінку спорту закривати, кому вона потрібна. Та інвестори вимагали від редакції витримувати тематичну структуру матеріалів. І в ній під спорт було забито 7% площа газети. Хочеш, не хочеш, а потрібні відсотки дай. То Валентин Сергійович, наш головний редактор, поставлений інвесторами, наказав писати про спорт непрофільним журналістам. Кожного тижня ми розписували спортивні події між іншими журналістами. Це було навіть краще, бо у нас була можливість подивитися на тему свіжим поглядом. Не вантажити читача цифрами та вузькоспеціальною інформацією, а знайти щось цікаве, щось таке, що могло зацікавити читача, далекого від спорту.
Валентин Сергійович хвалив мої спортивні матеріали, один з них, про отруєння команди по крикету, яка приїхала в Журби на чемпіонат і поїла пиріжків на базарі, навіть потрапив на першу шпальту! Я був налаштований шукати цікавинки не стільки на полі, скільки навколо нього. То приходив на матч завжди трохи раніше, дізнавався, чи немає чогось цікавого. Цього разу затримувалися гості. Зазвичай команда приїздить за день, ночує у готелі, вранці проводить легке тренування, потім відпочиває до вечора. А тут вони досі не прибули до Журб. Мабуть, бідний клуб, немає грошей на готель, то приїдуть відразу на стадіон. Це добре для наших – суперник буде зморений після подорожі.
- А може взагалі не приїдуть. Бо ж вже за півгодини матч, а їх немає. – сказав мені директор стадіону. – Це погано буде. – він боявся, що доведеться повертати гроші за квитки тим кільком сотням глядачів, що прийшли на матч.
Поки я розвідував, що і як, інші спортивні журналісти пиячили під трибунами. Це в них був обов’язковий ритуал – випити горілки перед матчем. Брали завжди найдешевшу, закусували хамсою і смаженими пиріжками. Ховалися під трибунами, бо останні місяці журбівська міліція почала нещадно хапати за вживання алкоголю у громадських місцях. Раніше колеги пиячили прямо на лавочках біля входу, як і більшість глядачів, до речі. Ти ж знаєш, брате, що це давня журбівська традиція, що от футбол то лише привід зібратися і випити.
Я пройшов поруч колег і сів на трибуні. Журналісти зробили вигляд, що не помічають мене. вони вважали мене чи то зрадником, чи то штрейкбрехером, що ось я залишився під німцями і виконував їх накази. Дурні. Вони не розуміли, що я хотів зробити кар’єру, досягти успіху, а не потроху спиватися, як вони, стаючи ще одним журбівським невдахою.
Ну, не балакають, то навіть краще, мені їх розмову були не потрібні. Поки глядачі поступово займали місця на трибунах, я перевірив фотоапарат. Раніше в редакції був один фотограф, який ходив на заходи разом з журналістами. Але німці ввели правило, що кожен журналіст мусить знімати все сам. Видали непогані фотоапарати, то тепер я робив і знімки. Побачив, як до воріт стадіону під’їхав старенький «Ікарус». Здається, суперники «Шахтаря» таки приїхали. Добре, значить буде не маленька новина, що матч не відбувався, а репортаж, можливо, навіть, з кількома фотографіями.
Автобус пропустили через ворота на територію стадіону, он він під’їхав до адмінкорпусу, де були роздягальні. Але вони не знадобилися, бо футболісти почали виходити з автобусу вже у формі. Якійсь дивній, старомодні формі з довгими і широкими трусами та майками з довгими рукавами. А на голові у воротаря був навіть кашкет, наче у Яшина! Футболісти відразу побігли розминатися. Вони і виглядали якось старомодно. Зачіски, наче в сталінських соколів, обличчя теж. Кожного можна було брати зніматися у фільм про війну. І де вони такі беруться? Я вирішив познімати їх розминку, спускався з трибун до поля, коли почув крик. З-під трибун. Побачив, як колеги там збіглися до купи і перелякано дивилися на поле. Один з них, колишній співробітник моєї газети, Борис, вказував рукою на поле, на прибулих. Вказував і мовчав, наче його на соляний стовп перетворило. Вони дивилися на поле з жахом, потім Борис щось зашепотів і колеги почали стрімко тікати до виходу зі стадіону. Фотограф Толік, який теж працював у нас, намагався, було махнути мені, але Борис схопив його за шкірку і потягнув. Он вони майже бігли, вискочили з-під трибун, добігли до воріт зі стадіону і зникли за ними.
Від цих алкашів, а вони всі ж були вже на різних сталіях алкоголізму, можна було чекати чого завгодно. Але вони залишили горілку. Он дві відкриті пляшки, одна майже повна! Ніколи не бачив, щоб вони залишали горілку! Толік кілька разів губив фотоапарати, Боря диктофон чи блокноті, але горілку вони не губили ніколи, а тут втекли, залишивши її. Це було дивно. Що там дивно! Підозріло! Ну і те що вони пішли до початку матчу, теж натякала на щось дивне. Я постояв і чомусь вирішив не спускатися до поля. Залишився на трибунах.
Ось вийшли наші, суддя дав свисток і гра почалася. «Шахтар-Сантехпотпторг» був непоганою командою з лише журбівських футболістів. Дуже молодою командою. Хлопцям не вистачало досвіду, але вони намагалися компенсувати його надміром бажання. Вдома намагалися атакувати, то з перших хвилин пішли вперед, навіть притиснули гостей до їх штрафного майданчику. Футбол був, нехай і не дуже якісний, але цікавий.
Коли завібрував мій мобільник. Прийшло повідомлення. Відкрив. Мені писав Толік, наш колишній фотограф з яким єдиним, ми залишилися у нормальних відносинах. «Тікай звідти! То Партизан!» - написав мені Толік. І це вже було серйозно. Я знав, що він би не став приймати участь у якомусь розіграші проти мене. навпаки, він, мабуть, дійсно вважав за необхідне мене попередити. «Що за Партизан?» - відповів я йому. І тут гості забили гол. Блискавична контратака, їх форвард зі стрижкою, яка у мого діда на повоєнних фотографія, підхопив м’яч після обрізки, обіграв останнього захисника і вивалився на голкіпера. Легко обіграв і нахабно тикнув м’яч у кут воріт. Я б подивився цей гол ще, один з помітних недоліків стадіону в тому, що тут не подивишся повтор моменту.
«Вали звідти! Швидше!» - відповів Толік. Я спробував набрати його, але він не відповідав. А гості між тим закотили другий. Ну, як завжди – наші побігли забивати і провалилися в обороні. Троє гостей вийшли на одного голкіпера і розстріляли його. Що буде далі, я вже знав – розгром. Молоді хлопці, що грали у «Шахтарі», не вміли тримати удар. Зараз вони розсиплються. От ще гол і ще. До двадцятої хвилини рахунок вже був 5:0 не в нашу користь. Розгром. Я таки пішов до поля, сфотографував одного з наших гравців, який отримав травму у зіткненні. Лежав на траві і плакав. хороші кадри обличчя зі сльозами. Гості забили вже шостий. І я побачив, як до виходу побіг директор стадіону. Саме побіг, він був товстий, то біг такою ходою бегемоту, перевалювався у різні боки. Смішно біг.
Тільки мені було не смішно. Щось відбувалося. Втеча колег, які навіть покинули горілку, оті звістки від Толіка, тепер директор стадіону, що тікав геть. Дивно та й годі. І я чомусь вирішив відійти від поля. Зайшов під трибуни, дивився за грою звідти. Наші чесно намагалися атакувати, але гості грамотно оборонялися, потім чергова їх контратака. Пенальті. Цілком по справі, нападника гостей наш воротар хапав за ноги. Міг би отримати і червону, але арбітр пожалів, дав лише жовту. М’яч встановлено на одинадцятиметровій позначці, удар, воротар відбиває м’яч, ще удар, ще відбиває, третій удар, м’яч нарешті виходить на кутовий. Подача і хтось з гостей у красивому стрибку переправляє м’яч у ворота. 7:0. Коментарі зайві. Я кручу головою, дістаю фотоапарат, щоб піти сфотографувати тренера «Шахтаря», коли чую крик. Це не якийсь один крик, а цілий хор криків. Таких криків, які я не чув ніколи в життя.
Я дивлюся на поле і бачу… Бучу таке… Брате Жорж, ти знаєш, що я не вживаю наркотиків, що випиваю по чарці всього кілька разів на рік, в мене не буває галюцинацій і все таке. Але я ж бачив це. Знаєш, що відбувалося на полі? Після того, як був забитий сьомий гол, гравці гостей, замість того, щоб святкувати перемогу з розгромним рахунком, зненацька напали на гравців «Шахтаря». Напали, це м’яко сказано. Бо гості почали вбивати наших. Кидалися на хлопців і перегризали горлянку. Ніколи не думав, що перегризти горлянку людині можна так легко і швидко. Гості залишали по собі агонізуючи тіла з фонтанами крові, бігли далі. Спочатку напали на лаву запасних. Он перегризли горлянку Фернадовичу, нашому головному тренеру. З цього моменту я почав фотографувати. З-під трибун робити це не дуже зручно та тим не менше. Я фотографував тіла вбитих гравців на полі, фотографував, як гості вбивали на лаві запасних, як вони полізли на трибуни, хапати глядачів. А ті почали тікати. На матчі було кілька десятків міліціонерів, один з них вистрелив по гостях, та куля пройшла через гравця, не зупинивши його. Гість кинувся до міліціонер і перегриз йому горлянку. Вони діяли по одній схемі. Кидалися до людини, валили її, потім вивертали голову і рвали горлянку. Вони були всі у крові, але нападали і нападали, поки не вбили всіх, хто ще залишався на стадіоні. Хто не зміг втекти. Ще вони чомусь залишили кількох мам, що з колясками гуляли навколо. Мами тремтіли і мовчки плакали. А гості бігали стадіоном, перевіряючи чи не залишилося кого живого. Потім вони зібралися у центрі поля, узялися за руки і проскандували: «Фізкультпривіт!». Далі пішли до автобусу і їхали. Все це я знімав на відео. Мій фотоапарат може знімати відео.
Я почекав кілька хвилин і вийшов з-під трибун. Усюди лежали скривавлені трупи гравців та глядачів. Он головний суддя у штрафному «Шахтаря». Он наш голкіпер, він жив у сусідньому будинку, я його знав. Лежать мертві, зі страшними, розірваними горлянками. Лежать у калюжах власної крові. Я знімав все це хвилин п’ять, а потім побіг. Не до центрального входу, а навпростець. Переліз через паркан, добіг до зупинку, там стрибнув у маршрутку. Вже за чверть часу був у редакції.
- Це сенсація! Валентину Сергійовичу! Справжня сенсація! – я дозволяв собі волати, бо воно було того варте. – Сенсація!
Я нічого не казав. Просто продемонстрував фото та відео.
- Я бачив все це на власні очі! Бачив! Перша шпальта! Про це буде балакати вся Україна!
Він узяв мене за плече і потрусив.
- Алексе, ми не будемо цього друкувати.
Я здивовано подивився на нього. Бо він же завжди казав, що потрібно шукати сенсації, матеріали-бомби, які б вибухали, які б чіпляли! То яка ж ще бомба потрібна? Серед білого дня у центрі Журб вбито десятки людей! Вбито жорстоко!
- Як не будете?
- Ми серйозне видання, Жане. З німецькими інвестиціями. Ми повинні слідкувати за репутацією. Ти розумієш, що якщо ми надрукуємо це, то перетворимося на жовту пресу.
- Але це бомба!
- Це занадто сильна бомба. Це така бомба, як знищить і нас самих. То заспокойся і намагайся не думати про те, що відбулося.
- Але якщо не ми, то конкуренти про це напишуть!
- Нехай. Але не ми.
- Чому?
- Тому, що інвестори не зрозуміють. За місяці у мене піврічний звіт. І я не хочу, щоб інвестори бачили у своїй газети трупи з розірваними горлянками.
- Але… Але я життям ризикував! Вони ж могли вбити мене! А я залишився, я знімав все це!
- Розумію. Ти отримуєш за це премію. Ти дійсно добре попрацював, але, нажаль, ми не можемо цього опублікувати.
- Це б збільшило наклад в рази!
- Ця газета належить поважним людям. І я знаю, що вони не хочуть бачити в ній деяких речей. Зокрема, якийсь геноцид на футбольному полі. Все, припиняємо обговорення. Давай фотоапарат і йди, відпочинь.
Він забрав фотоапарат і відправив мене додому. Але я поїхав на «Піонер». Туди нікого не пускали. Два ряди міліція, купа «швидких» і жодних коментарів. Коли я спробував прокрастися на стадіон, мене відвезли у відділок, ледь звідти відпустили.
Я повернувся до редакції. Там був один охоронець. Сказав йому, що треба набрати текст. Дочекався, поки він піде у туалет, а потім прокрався в кабінет до Валентина Сергійовича. Ніхто не знав, що в мене є ключ від нього. Я узяв фотоапарат. Нащастя, фото і відео збереглися. Я злив їх. потім довелося ще довго чекати, поки охоронець знову піде до туалету. Повернув фотоапарат і потім вже поїхав додому. Там подивився відео і фото. Вони вражали. Зазирнув до інтернету. А там ані слова про те, що відбулося. Згідно офіційної інформації матч просто не відбувся через неявку гостей.
Я написав матеріал. Відіслав його з фотографією на адресу одної відомої жовтої газети. Нам було заборонено друкуватися у інших виданнях, але мені заборонили писати про це в рідній газеті, то я не вважав, що щось порушую. Хоча був вже пізній вечір, з Києва швидко відповіли, що зацікавлені у матеріалі. Довелося його трохи допрацювати, попросив, щоб він вийшов під псевдо. Вони погодилися. Я злив відео на ютьюб, а фото виклав на флікрі. Я наче підозрював, що на цьому все не закінчиться. Спав дуже погано, мені снилися якісь неприємні речі, потім наче батько щось намагався сказати, але я не розумів, що саме. Серед ночі хтось подзвонив у двері. Я пішов відкривати, спитав «Хто там?», а двері вилетіли і збили мене з ніг.
До мене прийшли менти. Провели обшук, забрали флешку і мій ноутбук. Повезли до обласного УВС. Там прийшов якийсь полковник, я не знав його, я ж не вів правову тематику.
- Синок, ми тут дізналися, що ти різну хуйню на Київ пишеш. Це не добре. Навіщо ти рідне місто ганьбиш? Хочеш, щоб ото вся Україна говорила про те, що у Журбах вбивають людей десятками? А що за фотографії з міліціонерами, що тікають, наче зайці? Хто тобі замовив це? А?
- Ніхто не замовляв, бо це правда. – це ж була дійсно правда. І за неї вони побили мене. А потім сказали, що якщо матеріали десь випливуть, то мене посадять.
- Знайдуть у тебе наркотики чи зброю. Або ще краще, виявиться, що ти розбещував неповнолітніх. Знаєш, що з такими роблять в тюрмі? Як не хочеш дізнатися, то сиди тихо і не квакай. Зрозумів?
Вони б забили мене, якби я не погодився. Відчував це. То пообіцяв мовчати про той випадок. Мене відпустили вже під ранок. Тіло все боліло. Менти ж били не в обличчя, а в боки, чи груди. Я прийшов до редакції. Там Валентин Сергійович сказав, що я звільнений. За те, що проходив у його кабінет, брав фотоапарат і зливав відео. Менти йому доповіли.
- Вони били мене?
- І правильно робили.
- Що? Я ж журналіст! Я виконував свої обов’язки.
- Ти вже не журналіст. Ти – безробітній.
- Що?
- Ось наказ, тебе звільнено за порушення трудової дисципліни. Питання є?
- Я нічого не порушував, я сумлінно виконував свою роботу!
- Прокрадатися до кабінету керівника і красти там файли, це і є твоя сумлінність!
- Але ви могли їх знищити!
- І дуже жалкую, що не зробив цього.
- Але це сенсація! Ми могли б прославитися на всю Україну!
- Йди слався на біржу праці.
- Я буду скаржитися засновникам! За те що ви не дали хід матеріалу, який зробив би нас першою газетою Журб!
Він засміявся. Впевнено засміявся.
- Дурнику, ти хоч би дізнався, хто це приїздив до нас, а потім погрожував мені інвесторами. Все, розмову закінчено, пішов звідси.
Він викликав охоронця і мене вивели ледь не за вухо, наче шкідливого кота. Мене! Який був одним з кращих журналістів нової редакції! Я не збирався здаватися. Я побіг до кіоску, щоб купити жовту газету і побачити там свій репортаж. Але там нічого не було! Жодного слова! вони ж казали, що зацікавилися матеріалами! І ось таке!
Потім я зрозумів, що вони заклали мене. Звідки б менти могли знати про відео і фото, яке в мене було? Їх повідомили з газети! Це все було схоже на якесь наочне підтвердження теорії змов, але я не вірив у цю ахінею. Побіг до моргу. Але там нікого не було. Точніше приходили родичі, їм видавали труп і швиденько уводили. Жодних натовпів. І родичі відмовлялися балакати зі мною. Як я не доводив, що загинули їх рідні і це не можна залишити без уваги, потрібно домогтися розслідування і покарання винних! Але мене і слухати не хотіли. Навпаки, пригрозили, що викличуть міліцію. В міліцію я більше не хотів.
Пішов від моргу. На базар. Думав, може хоч там будуть якісь розмови про те, що сталося на «Піонері». Загинуло ж не менше півсотні людей! Одинадцять гравців «Шахтаря», головний суддя і два бокових, більша частина гравців з лави запасних, ще глядачі, один міліціонер! Це ж була справжня бійня! Але всі мовчали. Ані слова, ані півслова. Наче нічого і не було! Наче мені наснилося все! Але ж я бачив на власні очі! Не просто бачив, а знімав все! В мене були докази!
Через ту мовчанку я аж почав сумніватися. Може дійсно нічого не було? Може мені здалося? Може я справді ідіот? Я знайшов Толіка. Той, коли побачив мене, аж зблід.
- Толіку, що це було?
- Ти живий! – він обійняв мене.
- Живий. Але що це було?
- Та нічого. Живий і добре! Це головне! Я дуже за тебе хвилювався!
Він не хотів розповідати, до довелося йти у наливайку, там замовити горілки. Десь після четвертої чарки його язик таки розв’язався.
- Це був ФК «Партизан». – він прошепотів це, нахилився до високого столику, біля якого треба було стояти. А ще озирнувся навколо, чи ніхто його не слухає.
- Що за ФК «Партизан»?
- Про нього краще не знати.
- Ну кажи вже, кажи!
- Це такі тіпи. Вони давно мертві, але вони їздять по змаганнях. Грають матчі. Якщо програють, то просто забираються геть. А якщо виграють, то вбивають всю команду, з якої грали.
Я подивився на Толіка. Ну так, він вже років двадцять чи не щоденно вживав алкоголь. По суті він був п’яницею, в нього вже починався тремор, що для фотографа смертельно. Але він не був божевільним. Він був нероба і п’яниця, але не божевільний. Тоді що оце верзе?
А з іншого боку, хіба те, що я бачив, не схоже на якусь маячню, яку нормальна людина бачити не може? Тобто, оце що Толік розповідає, нічим не гірше за те, що я бачив.
- А чого вони так?
- Це Боря знає. Він же їх і впізнав. Ми ото випиваємо, а він все кинув і шепоче, що тікати треба. Ну, його ж пацани поважають, перепитувати не стали, втекли. Навіть горілку залишили.
- Так а що він розповідав про цей «Партизан»?
- Що в 1972-му році він вже до Журб приїздив, грати з «Будівельником». Були тоді у нас така команда. Боря тоді ще стажером був, прийшов на матч і там трапилося страшне.
- Що?
- Він розповідати не хоче, але каже, що страшне. І там його брат двоюрідний загинув, він за «Будівельник» грав у півзахисті. Кажуть, талановитий пацан був, їм з «Дніпра» вже цікавилися.
- Так як загинув?
- Боря не каже. Він на цю тему балакати не хоче. І взагалі запив. Валяється вдома п’яний, двох слів не зв’яже. Давай ще? – просить Толік.
Ну ми ще купили, випили. Він до дна, а я ж половинив, бо не люблю пити.
- Так а що там було? – зненацька питає Толік. І видно, що страшно йому, а питає.
- Та не знаю. Ти як ото написав, я і втік. Потім бачу, нагнали туди ментів, «швидких» багато, а що трапилося, не говорять.
- Та ну його! Краще про те не думати.
Це він правильного говорив, але не думати про те я не міг. Почав шукати інформацію про ФК «Партизан». Але нічого не знайшов. Зовсім. Є в Сербії ФК «Партизан», так про нього багато всього, а ось про український «Партизан» ані слова. Намагався я розпитати кілько журбівських знавців футболу, але вони, як тільки чули, про що питаю, відразу темнішали обличчям і переривали розмову. І в бібліотеці я порився. Знайшов ото про 1972-й рік. Була команда «Будівельник» і далі була, тільки після одної гри, на яку гості не явилися, дуже змінився склад «Будівельника». На сто відсотків. І тренер новий. В газеті це пояснювалося курсом на пошук нових талантів і омолодження команди. Те саме писали тепер і про «Шахтар». В якому почали грати зовсім нові люди, а про старих не згадували. Наче, нічого і не було.
І взагалі, наче нічого не було. Брате, Жорже, я ніколи не думав, що можна вбити півсотні людей і поїхати, а про це буде нікому не відомо! Люди які бачили, що відбувалося, які забирали трупи з порваними горлянками, які хоронили своїх близьких з зашитими горлянками, усі ці люди мовчали! Хто їх налякав! Хто примусив їх затулити пельку? Ну, зрозуміло, міліція тиснула, їй такий скандал був не потрібен. Але ось чому люди підкорилися тому тискові. Їх же родичі загинули! Що за рабство таке? Я не розумів.
А ще випадково знайшов можливе пояснення про той ФК «Партизан». У газеті «Правда Ілліча», як тоді звалася обласна газета «Журбівщина», десь за два місяця після подій з командою «Будівельник» вийшла невелика стаття «Подвиг на полі». В якій розповідалося про випадок з часів Другої світової війни, коли німці в окупованих Сумах зібрали з арештованих футбольну команду і примусили її грати зі збірною комендатури. Арештанти, серед яких більшість була полоненими партизанами, виграли з розгромним рахунком, після чого були розстріляні фашистами, але пам’ять про них, як писав автор, досі була жива.
Стаття, як стаття, якесь дешеве перелицювання міфу про легендарний подвиг динамівців у Києві. Але от дивно, що в наступному номері був некролог одного з редакторів «Правди Ілліча», який був відповідальним редактором номеру, де вийшов матеріал про розстріляних футболістів. Більше того, коли я схотів зустрітися з автором матеріалу, то виявилося, що він давно помер. У божевільні, куди потрапив у 1972-му році. За кілька тижнів після публікації тієї статті.
Чи не забагато таємниць, брате Жорже. Звісно, може відкинути їх і сказати, що це якесь лайно. Але Жорж, я бачив все своїми очима. Є відео і є фото. Легко перевірити, що це не якийсь монтаж, не фейк. Все було насправді, брате Жорж, все було насправді.
Ти спитаєш мене, чи дійсно я вірю, що футбольна команда розстріляна німцями у 1943-му році, їздить Україною і грає в футбол, який супроводжується кривавою різаниною. Не вірю. Але я бачив криваву різанину, яку робили футболісти, що виглядали справжніми гостями з минулого. І ще, я ж згадав, що жоден з них не відчував ударів по ногах. Наші хлопці з «Шахтаря» не відрізнялися чистою грою, могли добряче в’їхати в ноги. І робили це, але гості наче не помічала. Падали, підводилися і бігли далі. У цьому вони дійсно були схожі на мертвих.
До речі, версія з подіями війни пояснює переляк нашого редактора. Він злякався, що німецьким інвесторам не сподобається матеріал про звірства німців. Ну, це окрім того, що на нього натиснула міліція, яка була зацікавлена, щоб про трагедію на «Піонері» ніхто не дізнався. І я, чесно кажучи, боюся цієї зацікавленості. Я не параноїк, але я став помічати, що за мною слідять. Більше того, прослуховують телефон, відстежують мій інтернет-трафік. Я тому і вирішив написати тобі цей лист на папері, бо боявся, що електронний вони не пропустять.
Так само я боюся, що вони вирішать ліквідувати мене, як єдину людину, що не забула трагедію на «Піонері». Я дуже хочу помилятися, хочу за рік посміятися над своїми страхами, але зараз я відчуваю, що мене обклали. Я спробував зіграти на випередження. Повідомив їх, що відео і фото вже викладені в інтернеті і вбивати мене вже немає жодного сенсу. Навпаки, навіщо привертати увагу до моєї скромної персони. Я сподіваюся, що моя комбінація спрацює. А як ні, то, брате Жорже, я прошу, щоб ти опублікував цей лист. Я розумію, що навряд чи у нього повірять, але треба хоча б спробувати.
Отже, якщо найближчі кілька тижнів зі мною щось трапиться. Щось смертельне: нещасний випадок, напад, самогубство, аварія, будь-що, я прошу, щоб ти опублікував цей лист в інтернеті. Зроби це так, щоб ніхто не здогадався, чи причетний ти до цього чи ні. Я не хочу, щоб у тебе були неприємності. Просто прошу опублікувати. Навіть, якщо ти і не повіриш тому, що я написав.
З повагою, твій брат Алекс».
Лист закінчувався датою. Саме в цей день Алекса вбили. Він якось зміг вкинути лист у поштовий ящик, а потім його забили до смерті молотками якісь гопники, яких досі не змогли знайти.
Я б не повірив листу, але Алекс наприкінці вказав посилання. Я подивився в інтернеті. І фото і відео. Так, воно було не кращої якості, але те, що я бачив, вразило мене. Бо підтверджувала усю ту маячню, про яку писав Алекс. Так, на футбольному полі футболісти у старовинних трусах та майках кидалися на суперників, рвали їм горлянки, а потім лізли на трибуни. Все точно.
Те, що я побачив, переконало мене таки опублікувати цей лист. Я не буду займатися цією справою, я – банкір. Але, якщо хтось зацікавиться, нехай береться. Навіть, як ні, то передсмертну волю брата Алекса я виконати просто мушу.
Пи.Си. Заради безпеки я поміняв імена, назву міста і ще деякі моменти, за якими мене можна було б вирахувати. Але жодного слова щодо самого ФК «Партизан» та його діянь, я ані прибрав, ані додав.
