Вона знову приїхала у це древнє місто…Востаннє, щоб попрощатись. Вона повільно йшла лабіринтом вулиць, своїми думками занурена у свою підсвідомість. Ця дівчина була одягнена у чорне пальто, яке підкреслювало її фігуру. На шиї була недбало пов’язана різнобарвна хустка , а русяве волосся ніжно обгортало плечі. Незважаючи на те, що була пізня осінь, погода цього дня була надзвичайно тепла і сонячна. Мабуть тому люди залишили свої домівки і вийшли на вулицю…Здається у такій тиші вона б могла перебувати вічно, але її спокій порушила мелодія смс. І чому зараз, саме в цей час телефон нагадав про своє існування??? Вона і сама не помітила, як опинилась біля якоїсь кав’ярні, вирішила зайти. Нікого з відвідувачів не було, вона стала першою і це її чомусь не збентежило, адже годинник, який висів майже при вході показував обідню пору. Вона сіла на м’який диван , який був розташований у кутку біля великої полиці зі старими книжками і великим вікном, поруч стояв дерев’яний столик. Доки вона шукала свій телефон у великій блакитній сумці, офіціант приніс їй каву. Коли ж нарешті знайшла телефон, то побачила порожню смс з прихованого номера. Це покращило їй настрій адже тепер їй не потрібно відповідати. Усміхнувшись сама собі вона взяла філіжанку з кавою, зробила ковток і на хвилину завмерла від подиву. Кава була без цукру але з корицею і ваніллю, саме таку вона собі готує коли їй дуже самотньо. Як офіціант зміг принести їй таку каву і взагалі вона ж не робила замовлення .Чи робила? Оглянувши інтер’єр цього кафе, вона зрозуміла, що раніше тут ніколи не була. Але це не можливо у цьому місті вона відвідала усі кав’ярні. Адже тільки у ньому готують найсмачнішу каву, і воно,місто, пахне нею зранку до вечера. Її роздуми перебив звук маленького дзвіночка, який висів над дверима,до кав’ярні зайшов сивий дідусь і сів навпроти неї, він нагадав її шкільного вчителя з історії, якого вже давно немає серед живих,вона любила слухати його розповіді,цікаві факти і жарти…Від цих спогадів, навернулись сльози і вона відвернулась обличчям до вікна. На підвіконнику стояла ваза з її улюбленими квітами – ліліями, білими як сніг , котрі так неймовірно пахли. Почулись кроки, це офіціант наближався до дідуся. І ось знайома мелодія, телефон знову нагадав про себе, але тепер, мабуть востаннє…У телефоні сіла батарея. Якщо б ця ситуація відбулася хоча б пів року тому у неї б сталася істерика,адже вона просто не уявляла себе без телефону, без спілкування.
Друзі?
А зараз, вона була щаслива, що їй більше не потрібно відповідати на безглузді дзвінки,смс ,приблизно такого змісту: «Привіт, як справи?»…Ну, які можуть бути справи????Навіщо говорити, писати безглузді речі на які ми, наперед знаємо відповіді???? Просто так???З вічливості???Або хоча б комусь написати,щоб вбити свій час??? Її дратували, виводили з себе ці дзвінки, смс на які їй завжди доводилось брехати…
-"Привіт,як життя?"
-"Привіт,нормально,а в тебе як?"
- "В мене теж все ок"
Хоча насправді нічого «нормально», «ок» в її житті давно не було…Але хіба комусь потрібні людські проблеми,переживання?От власне,ні, це нікому не потрібно! Всім вистачає своїх хвилювань, навіщо ще чужими перейматись?
Я впевнена, що зараз ви задаєте питання, а як же друзі? Вони завжди готові допомогти, вислухати щось порадити Знаєте існує вислів: «.Друг це той, який завжди, коли ти його потребуєш, про це здогадується» В неї було безліч знайомих,друзями їх назвати важко тому, що вони ніколи не здогадувались,що насправді відбувається в її душі...
(Далі буде,якщо Комусь цікаво...)
