До речі, у попередній серії цієї мильної опери я забув записати висновок. Напишу вже тут і виділю жирно.
Жодна електронна версія не нашкодить паперовій книжці, наклад якої вже розпродано.
Думаю, цього не стануть заперечувати навіть найобережніші з видавців. А далі, від протилежного, ще один висновок:
Жодна електронна версія не нашкодить паперовій книжці, наклад якої ще не надруковано.
Тут звичайно вже не можна стверджувати так категорично. Ну ось написав автор свою річ „Циркумвалаційні мегалітичні споруди в шумеро-аккадському епосі”, в неї було три потенційних читачі, професори кафедри шумерології, єдині, які не плутали шумеро-аккадців з ассиро-вавілонянами, і усі вони прочитали книжку ще в електронному рукописі. Кому продавати увесь надрукований наклад, якщо професори-шумерологи настільки рідкісне явище, що знаються принаймні заочно і вже точно вітають одне одного листівками з Великоднем, Рамаданом та Пейсахом, а книжки – дарують з неодмінними дарчими написами клинописом? Відповідь – студентам тих професорів, якщо ті хочуть отримати залік.
Насправді, аудиторія читачів усіляких літературних сайтів, бо ж нас перш за все цікавить художня література, жваво нагадує отих шумерологів – настільки ж малочисельна і настільки ж герметична. Вона – навпаки, радо вітає вихід вже прочитаного ще й на папері й біжить до книгарні купувати, стискаючи в долоні останні трудові гривні. А ще й – підтримує автора на презентаціях, аплодує навіть після невдалих жартів і вишиковується за автографами в чергу, варто авторові недбало дістати ручку з кишені. Мав нагоду в цьому переконатися вже не раз. Усіх люблю, усім дуже вдячний.
Тож питання лише в кількості цієї торсиди в конкретного автора. Не кожному українському авторові шанувальників з інтернету вистачить на весь тираж. Будемо навіть відвертими – нікому з українських авторів. Шкода, що студентів, яким можна було б втюхати весь наклад під заліковку, як те водиться в шумерологів, у некласичного автора теж ще нема. А класикові вже якось не до цього – він вже а) пам’ятник, б) широко представлений в онлайн бібліотеках, про що ми писали в попередній серії.
Сподіваюся, сказаного досить, щоб підтвердити, що невиданій книжці жоден електрон нашкодити таки теж не може. Але ось збулося! Книжку видано. Чи не варто одразу прибрати її з усіх електронних ресурсів? Чи най собі буде?
Питання вже не таке просте. Знаю одного черкаського автора, який одразу ж поприбирав усі свої гуморески з сайтів, варто було видати власним коштом першу збірку. Логіка начебто залізна: електрони – задарма, книжки – за гроші. І одне не повинно заважати іншому. Але практика показує, що продажам самвидаву доступність версії на сайті ніяк зашкодити не може, бо самвидав не продається. В принципі. Якщо в автора багато друзів, він ще може розштовхати частину накладу, але з кожною проданою книжкою ризикує одного з друзів втратити, а ось сайт якраз дозволяє за певних обставин... Але менше з тим, кожен має набивати свої власні гулі, така гуля в моїй колеції вже є, тому я на подібні маніпуляції черкащан дивлюся з гумором.
Значно складніше експериментально спростувати чи підтвердити, чи шкодять сайтові версії продажам відомих авторів. Ось доктор Лівсі ака Лукьяненко, відомий ЖЖешний українофоб і російський фантаст, довгий час відмовлявся прибирати чернетки зі свого блога та декількох сайтів. І продажам його Дозорів, чим то пак - Варт усякого часу доби - це ніскільки, на його думку, не шкодило. Але ось намалювався німецький видавець, який виставив тверду вимогу з мережі усе прибрати. Навіть попри те, що тексти були російською і німецькому перекладові ніяк зашкодити точно не могли. Аргументував просто: не працюватиме з автором, який так нехлюйськи відноситься до власного ж авторського права. І довелося Лукьяненкові – цигель-цигель ай-лю-лю, поступитися принципами.
Тільки не кажіть мені, що послідовників цієї німецько-видавничої школи нема серед українських видавців. Бо питання дійсно непросте, видавцеві не варто ризикувати. Своє б вернути. Аби ще мені платили такі ж гонорари, як німці своєму Гюнтеру Грассу, я б може теж задумався. А так - нахабно користуюся тим, що мій шановний видавець якраз і відноситься до тієї вже названої групи товаришів, які так давно підключилися до інтернету, що досі вважають його збіговиськом самих сисадмінів та програмістів, геть нецікавих з точки зору комерції, якщо видаєш не посібник по С++.
Може хтось прочитав мене від корки до корки в інтернеті й мій видавець залишився без покупця? Може бути, хоча, як у випадку із тим черкаським автором, мушу зазначити, що з такою системою книгорозповсюдження, як в української книжки, коли усі видавництва продають свої тисячні наклади через 5 книгарень у трьох містах-мільйонниках, шановні видавці залишилися практично без покупця ще до мене, і з подібними вимогами ризикують виглядаюти так само кумедно, як той черкаський гуморист. Бо видавцеві потрібен покупець, а авторові – читач. Це не завжди тотожно. А так хоч знаю, що Юрій Камаєв з Кременця, в якому жодної української книжки, крім підручників, із галогенними фарами вдень не знайдеш, декілька моїх оповідань таки прочитав.
Власне, мені відомо безліч випадків, коли читач в мене знаходився якраз після інтернетних читань, та хоч би і в ЖЖ, та ще й доповідав мені потім, де саме купив книжку, на Лисенка, чи на Спаській, і достеменно - лише один випадок, коли інтернет залишив моїх видавців без скаженого прибутку.
Виявилося, що одна прихильна до мене і дуже симпатична викладачка загадала студікам семінар по „Весіллі з Європою”, хоча я й не шумеролог. Начебто, збулася моя мрія ідіота, і тричі збулася - моїх видавців і книжників з книгарні Є. Дві групи чоловік по тридцять та на двадцять, сім на ум пішло... Але їхня мрія тут же й луснула як мильна бульбашка, добре що вони про неї і не здогадувалися. Викладачка тут таки написала мені в приват з проханням дати лінк на мережеву версію, бо грошей у студіків нема, лише на пиво, і вони вже шукали-шукали, і Гуглем, і Яндексом, і Метою, і... Я, звичайно, не встояв, бо викладачка була гарна навіть через інтернет. Але натомість дарую ошуканим мною видавцям таємницю того, що ніхто ніколи не знайде в цих інтернетах жодного продаваного ними тексту, варто авторові... просто змінити робочу назву. Скажімо, "Залишенця" на "Чорного ворона". Чи навпкаи?
Але звичайно ж, цей випадок, те що він один такий був, нічого не доводить, бо людині, яка не стала покупцем через інтернет нема резону авторові чи комусь ще там про це звітувати. Начиталась до гикавки з екрану – і мовчок.
Тож якщо мені трапиться не такий поблажливий до інтернетів видавець і питання стане руба, чи готовий я від такої практики поширення текстів відмовитися? Див. вище про Гюнтера Грасса. Хоча швидше за все – ні. Мав я на увазі того Гюнтера Грасса. Він нашого капітана Марінеско вважає військовим злочинцем, а я – героєм-підводником.
Таємниче питання про те, чому пірати не крадуть книжки в укрсучписів переноситься на наступну серію, бо щось я розписався. Залишайтесь з нами.
