17 квітня відбудеться нагородження фіналістів кураторського конкурсу «Мистецтво a priori: актуальні історії» від фонду EIDOS. їм, по великому рахунку, і присвячена ця робота.
(есе на тему провокації в сучасному мистецтві, приурочене до фіналу кураторського конкурсу «Мистецтва a priori: актуальні історії»)
я не знаю, як дати зсилки з конкретних фраз у тексті,
тому ознайомитись із суттю кураторськтх проектів можна пошарившись на сайті фонду http://www.eidosfund.org
а конкретніше:
http://www.eidosfund.org/catalog/?id=423
http://www.eidosfund.org/catalog/?id=534 (зліва, під буквою а на червоному фоні, зсилки на всі 8 фіналістів)
Можливо нав.язлива провокативність сучасного мистецтва набила кому оскомину, але це скоріше водянки від нових черевичків. Так, так – ще й досі нових. Важко не погодитись, що актуальне мистецтво без провокації, як весна без котячих вересків під вікном. Ловіть актуальне порівняння, відкривайте вікна, ще встигнете виспатись.
Думаю, в цьому вся справа, тобто в позиціонуванні сучасного мистецтва як актуального. Сама ця претензія містить провокативну начинку і спонукає до засліпленого відторгнення на ембріональному рівні сприйняття, Хрущов тарабанить черевиком в грудях і скронях, яке характерне підсвідомо упередженим персонажам, що видають своє розуміння за планетарний абсолют. Активність таких зводиться до вичищання від пташиного помету і моху дрімучих культурних пам.яток, до одержимого полірування і безплідного висиджування дерев.яних писанок. І це навіть добре, якби тільки не та ненависть, з якою подібні персонажі намагаються витравити паростки, що бодай трохи здатні кинути тінь на виплекану золотаву недоторканість.
Все це може бути як правдою, так і наклепом, але в будь-якому випадку це стосується Мистецтва апріорі, яке я бачу, як своєрідну «перевірку на вошивість», тест на адекватність українських музеїв культурним вимогам дня поточного (далі розшифрую детальніше), схильність до комунікації і взаємодії, а відтак пом.якшення саме провокативного ефекту, як би недолуго це не виявилось. От і маємо набір коктейлів, суміш галерейного і музейного середовищ, коньяк з пивом – дайте вісім.
Конфлікт на межі індивідуального розуміння і спонукання до мислення через показову скупість образів. Робочий день триває вісім годин, персонаж перед іконою монітора, він поворухнувся чи то лише здається? Вісім годин вимушеної зосередженості і сухої монохромної праці, але насправді ця метушня не помітна оку безтурботного перехожого, результативність її сумнівна, а наслідки очевидні. Є ідол і найкоротший шлях до нього, але чомусь він виявляється найкоротшим в просторі, але не в часі. Чому? Можливо рухи в.язнуть у поглядах інших експонатів, що є потенційними альтернативами, варто лише зрозуміти наскільки ідентичні ці альтернативи і трясовина випарується сама по собі. Може цей псевдорух є лише симуляцією діяльності під прикриттям віри і надії. Надії як символу буденної понурості заради кар.єрного росту – злитися з божеством, перевтілитись у незворушний портрет на стіні і збовтувати поглядом пилюку музейного простору. Рівно вісім годин на добу реальність загусає і перетворюється на галерейний експонат. Актуальне мистецтво відоме своєю схильністю до видовища. Перформанс «8 годин» варто назвати антивидовищем.
Нас лякає актуальність своїм зв.язком із поточним життям, здатністю розвіювати ілюзії і підточувати світогляд. Було вчора і буде завтра, а сьогодні варто проковтнути разом із ситною вечерею і порцією свіжих новин, що так допомагають бути причетними, але водночас лишатися байдужими і не реагувати на задзеркальні подразники. Ми пишаємось предками і віримо в світле майбутнє, але вперто відмахуємось від того, що відбувається під носом, бо сирий продукт небезпечний для споживання. А точніше – незручний, некомфортний. А ще точніше – не сирий, а свіжий. Тож тоді, коли сучасність, хай подібно відрижці, але все ж спливає на поверхню, саме тоді з.являється провокація і конфлікт. А ще виникає питання: то це непристойно чи природно?
Обліпити викопні рештки м.язами і наповнити органами – розбуркати такі старі і звичні експонати і ще сонними окунути в інтерактивне середовище. Приправити експозицію інтригою, розбавити можливу провокативність і полегшити адаптацію суспільства до вибриків контемпорарі арт. Подати у більш звичній формі головоломки, коридорчик вирішення якої вимостити актуальними образами. Я чомусь уявляю тіло з шухлядками, коли йдеться про «Річ у Собі». І тіло без органів, як порожнє приміщення, що його необхідно заставити речами-органами, як оболонку. Тобто «річ у собі» - це певний орган, який можна дістати, відкривши шухлядку в животі чи на грудях музею свого тіла. В такому ракурсі аналогія цілком зрозуміла: відкриваючи ящик за ящиком, розгадуючи ребуси, ми ніби прополіскуємо власний внутрішній світ свіжими проточними подразниками, орган за органом, ми безболісно вичищаємо організм від пороху і шлаків. Органи залишаються тими ж, але логіка їх взаємодії оновлюється і перероджується. Подібні заходи вчать проектувати заскорублі стереотипи на нові площини, мінімалізуючи провокативне вторгнення і шок, але легенько підштовхуючи ребусною інтрижкою, що так пахне шкільною і трамвайною ностальгією.
Кожен з восьми проектів намагається адаптувати музейний простір під сучасне мистецтво, віднайти компроміс, співставити і примирити. Найменш резонансним в цьому сенсі є проект «Маленькі історії», який виглядав скоріше як продовження стандартної експозиції. Ляльки оживають і виходять з-під целофану, вони теплі і здатні експериментувати, їхні перформанси дивують своєю неочікуваністю, фантазія застигає, перетворюється в іграшковий відбиток, робить крок і знову завмирає, ніби уявна анімація, театральна постановка у виконанні ляльок, без мотузок і людських голосів. І фантазія не може відмовити, вона змушена завмерти танцюючи, щоб ці іграшки не перетворились на монстрів. Ще одна риса, що живить конфлікт актуальності зі споживчим світоглядом – експеримент. Схильних експериментувати людей називають інфантильними, бо фантазія це те, що залишається від дитинства. Той, хто не лише не викинув власну на смітник, а ще й підбирає уламки чужої, той не здатен жити ні вчорашнім ні завтрашнім, бо дійсна фантазія існує лише в дану мить.
Гіперреальність наступає, її мерехтливі підошви екранів нависають над нашими головами, потоки інформації пронизують кінцівки і породжують рух, а якщо рух - це життя, то чи варто лякатися перетворення в подібну маріонетку? Запечене на чотирикутних площинах постмислення, мов фенікс, перероджується в контемпорарі арт і кидає виклик стоногій гіперреальності, погрозливо гарцюючи в її ж черевиках.
Уявімо глобус, покритий сіткою медіан і паралелей, зсередини це щільна множина екранів: прямі трансляції, документальне відео і ток-шоу. Така імітація – це обрій гіперреальності, що перетворюється у персональний світогляд. А в центрі, мов курка гриль, смажиться той самий ембріон сприйняття, загнузданий в інформаційний кругозір, він оторопіло застиг в своєму розвитку. І щоб знову запустити цей організм, необхідне вторгнення, пробоїна, аби цей м.ячик здувся і затхла камерна атмосфера вийшла в об.ємніший простір, де, наприклад, можна власноруч запалювати екранчики, варто лише підрости, щоб руки стали довшими за радіус, а трансляція запрацювала в обидва напрямки. Тоді це можна вважати рухом. У ролі пробоїни тут – кураторський проект «Відеостіна».
Думаю час прямо сказати, що я майже ототожнюю такі поняття, як актуальність і провокація. Саме сучасне мистецтво ініціює зближення і схильність до компромісу, хоча ця риса, ніби як, притаманна старшому поколінню, поміркованому і урівноваженому. Ініціатива часто сприймається як виклик і посягання на махровий затишок, в суспільстві, що живе спогадами і надіями, ніби крісло качалка, першим зробити крок до зближення – небезпечно. Ініціатива провокує конфлікт – актуальність струменить ініціативою. Поштовхом до конфлікту служать скрипучі погойдування. Старість це перш за все упередженість, а не кількість прожитих років, це рафінована кілька пізнання, законсервована затишком. Вона здатна набухати ботулізмом, відкрити таку небезпечно. Але скрипучі погойдування є імпульсом для скандалу, а відтак і колискою верескливого епатажу. Тож отруєння хоч і неприємне, але іноді надто корисне.
Ініціатива – це нахабність і всепроникність, сучасне мистецтво не знає свого місця, для нього не існує манер і етикету, часто воно дике і сире, але завжди свіже. Якщо нахабність є другим щастям, то контемпорарі арт щасливе по-другому, по-іншому себто. І не варто його (це щастя) сприймати як банальне паразитування на культурних здобутках. Якщо мистецтво виходить у нові сфери, то значить йому тісно, значить воно розвивається, але це не загарбання, а, подібно статевому акту, проникнення заради примноження взаємного задоволення. Фригідне суспільство не здатне цим пройнятись, щоб знову не сказати проникнутись. Конкретно зараз я підводжу до вуличної творчості, а ще конкретніше – «Мистецькі студії і Вишневецькому палаці». Дворовий арт, що, ніби щепа, втиснувся в кору історичної споруди, не викликавши ні відторгнення, ні отруєння. Навпаки подібна практика виявляється напрочуд органічною. Це свідчення того, що між жовтопузою юністю і жовтоокою старістю, як двома сторонами медалі, вистачить місця креативності.
Ще одну інтерпретацію діалогу поколінь дає проект «Несумісна сумісність». Можливо не усвідомлено, нагадуючи про літературне коріння сучасного мистецтва, коли Великий Дада спустив своє непосидюче сім.я і зачав розкомплексований творчий пошук. Розбещена інтелектуальність бризнула з віршів, подібно хворобливому чханню, стрімко поширюючи бацили вседозволеності самовираження по всім сорока восьми континентам. Ніщо інше, як еяколяцію Великого, варто вважати витоками творчої провокації.
Тому досить символічно, що проект, присвячений мистецтву на початку двох сусідніх століть, опирається на літературу, як на коренастий авангард. Врешті решт, акт сучасного мистецтва є добре екіпірованою літературою реплікою. Звичайно за умови, якщо уяву вважати літературою, а дійсність – її симуляцією. Насправді все це досить гармонійний і популярний салатик, що схильний розсипатися без посудини. Тому при купівлі порції, нам і пропонують ємкість в подарунок, і навпаки. Несумісна сумісність як об.єднана суміш.
Ще одна головоломка, не складніша, ніж провести пальцем по вушній раковині і не заблукати. Невеличкий ребус, судоку, кросворд, що сприяє усамітненню серед пожмаканого натовпу вагона, де не така складна розгадка, але влучити вістрям ручки в клітинку, сегмент, оформити власну думку, порух. Це азарт механічного втілення, де має місце трохи незвична інтерактивність. Тільки маніяки можуть натирати мозолі на лобі, розгадуючи головоломки за письмовим столом, де нічого не смикається, ніхто не штовхає, ніде не тарабанить і протяг не шарпає аркуш. У ворожій, неприязній атмосфері банальний хід рішення наповнюється азартом, який і виправдовує інертність власне явища. Нудьга автобусного черева, купейно-плацкартна нудьга, лекційна нудьга університету, трухла музейна нудьга – все це аркадні реальності, двовимірні, як сторінки розмальовки, але тут важлива спритність, здатність влучити у, необхідний тобі персонально, фрагмент лабіринту. Спритність піддослідного пацюка – не в прямому розумінні, звичайно. «Арт-лабіринт».
Щоб утворився діалог, необхідна повноцінна взаємність. Наскільки важко встановити контакт з тим, що звикло мовчати століттями? Класичне мистецтво може бути нетлінним, але воно німе в сенсі адекватного спілкування, а той, хто намагається плекати в ньому вічну актуальність, той штампує світоглядних монстрів. В галерейному просторі відвідувач є невід.ємним персонажем, а в музейному – турист з мильницею. В другому випадку ні про яку взаємодію не йдеться, що б не говорили, але це банальна демонстрація культурних здобутків, хизування майстерністю предків. Хто тягне паралелі від музейних експонатів до дня поточного, скоріше за все має кастроване уявлення про реалії, що його оточують. Доскональне вивчення і прискіпливе віднаходження прихованих підтекстів і пророцьких повідомлень для прийдешніх поколінь є таким же діалогом, як візит у гінеколога чи масажування передміхурової залози. При бажанні, аналогії і схожості можна знайти між ралом і комбайном. Але, якщо класичне мистецтво німе для глядача, то досить реальним виглядає діалог з колегою, а точніше, з неслухняним нащадком. Повноцінна розмова, свідками якої стають відвідувачі, дає можливість знову почути розсудливий голос старих картин і злободенні аргументи молодого покоління. Неозброєним оком знайти дійсні аналогії, одночасно зрозумілі, але не очевидні. Проект «Нова історія» успішно поєднав актуальність і витримку, але занадто гучна дискусія розбудила цербера невігластва, який до того ж виявився неприв.язаним.
Провокативність форми відлякує спробувати начинку. Але в тому то і справа, що контемпорарі арт максимально безформне, як окреме дійство, воно тяжіє виплеснутись за рамки. Коли персонаж лаштує власні ескізи, з наперед викроєним місцем для враження, – очікування нагадують зоопарк з клітками, які він планує заповнити. Коли персонаж намагається запхати експонат у налаштований вольєр, але той протікає між пальцями, проходить крізь стіни, перетворює грати в латекс, то виникає нерозуміння і відторгнення, то виявляється його, персонажа, спровокували. Для того, щоб організувати, примусити роботи танцювати в єдиному ансамблі, необхідно пробудити внутрішнього куратора, але аж ніяк не цензора. Дозволю собі припустити, що в актуальному мистецтві не існує провокативної форми(подачі), може бути провокативним контекст, але це надзвичайна рідкість, бо сьогодні справжніх табу – на пальцях перерахувати. Тоді більшість скандалів є продуктом імітаційної діяльність внутрішнього ожирілого цензора, оберіга, вибачаюсь на слові, але бюрократичних комплексів. Він зі старечих струпів ліпить фігурки і видає їх за немовлят от уже майже двадцять років.
