Я закриваю очі. Крізь темряву пробиваються страхітливо-потворні силуети незрозумілих картин, золоті лінії переплітаються у клубки, формуючи яскравий візерунок. Намагатися розгледіти якийсь сенс у золотавих клубках здається нереально. Раптом – кривава стіна прямо перед очима. Намагаюсь заплющити очі від страху, але нічого не виходить – вони вже і так закриті – тому я різко піднімаюся з ліжка і хапаюся за набиту думками голову, щоб витягнути з неї цю неприємну картину. Стало краще. Знову лягаю у ліжко, але спати вже не хочеться.
На годиннику третя година ночі. Через чотири години знов почнеться виповнення вже завченого напам’ять плану: відкрити очі, роздивитися стелю, піднятися, залізти у душ, поснідати… А далі – робота, робота, робота… Я наче запрограмований робот. Де поділися емоції, почуття, веселощі? Забула коло каси у супермаркеті пару місяців тому... З цього роблю висновок: соціум перетворив мене на варену картоплю. Чи я сама себе такою зробила?
03:15. Я думаю, що можна робити вареній картоплині о третій годині ночі, якщо вона не може заснути… Питання: картопля може спати? Цікаво… Треба над цим подумати… Але не зараз. Зараз треба зайнятися фільтруванням маразматично-параноїдальних думок. Намагаюся налаштувати свій думкопрогравач на відомі мені хвилі… ось радіо „Свобода”…„Європа +”(гарна штука, але на даний момент у мене інша ціль)… якесь незрозуміле шипіння… ну нарешті! Привіт, думки! Я так довго вас шукала!
Подивимося, що тут у нас: ось маленькі чортики літають на мітлах у костюмах Суперменів і штрикають усіх своїми гострими розжареними палицями; ось з’їхавша з глузду бабуся шукає серед купи одягу своїх онуків, щоб зварити з них обід; ось люди, схожі на Кенні з Саузпарку їздять на американських гірках… І це тільки за перші секунди дослідження моїх думок. Ну і як тут можна розібратися? Треба розкласти все по полицях… Але… Набридло думати… Краще виключу це маразматичне радіо…
03:45. Цікаво, чи змогла б я пролежати на шматку сала п’ять годин поспіль? А що, дуже смачно: варена картопля з салом… П’ять гривень шматок…
Мене зі всіх боків оточує шизофренія. Чому я так вирішила? Бо прочитала клінічну картину цієї хвороби… Зміна особистості, виражена у відчуженні від людей та замкнутості, невмотивовані дії, втрата здатності сприймати світ, зниження психічної активності, емоційна холодність, відчуття внутрішнього невдоволення, неприязність до оточуючих...
04:01. Я тільки що зрозуміла, що я теж шизофренік. І що ж це виходить?! Світ для шизофреніків, шизофреніки – для світу... Мале коло кровообігу...
04:24. Треба себе змінювати. Причому кардинально... З чого почну? Треба розробити точний план, хоча, жити за планом – це моральне гвалтуваня. Але, іноді не завадить себе погвалтувати, чи не так? :) Ну що ж, тоді я підведуся і підійду до столу, щоб узяти аркуш паперу і олівець...
04:42. Це все зайняло в мене хвилин шість. Тепер я сиджу у незручному кріслі, у руках тримаю зелений олівець (гарний колір, до речі), на столі лежить новенький, нещодавно куплений шкіряний блокнотик. Туди і буду занотовувати свої зміни...
04:47. Контакт між думками і блокнотом не встановлено. Мені вже навіть спати захотілося. Напевне відкладу написання плану на наступну ніч. А поки треба дати своєму мозкові хоч годину відпочинку...
...Сон...
Ви коли-небудь читали „Іліаду” Гомера? Я ні, але два рази дивилася серіал...
...Дія розгортається у ванній кімнаті. Я заходжу в середину і бачу корабель, який пливе по підлозі. За ним тихесенько пливе водяне чудовисько: довга шия, вилуплені очі, слизька зміїна шкіра та гострі, мов голки, зуби, увіткнуті у чотири ряди. Чудовисько невибагливе або занадто хоче їсти, бо по виразу того, що зазвичай називається обличчям, видно, що воно впустило б у свій шлунок навіть сніданок з квашеної капусти. Тож зрозуміло, чому слина тече в нього (неї?) з пащі струмком. Ця тварина справляє неабияке враження: відраза змішана з захопленням, страх – з бажанням підійти поближче і розгледіти вкриту здавалося б найгострішими в світі голками щелепу.
„Воно” підкрадається до корабля, схожого на консервну банку, наповнену сардинами. Ці рибинки зараз будуть проковтнуті маленьким безжалісним хлопчиком, а їхнє житло буде прив’язане ні в чому не винному коту на хвіст... „Сардини”, побачивши „хлопчика”, починають метушитися, але вони у безвихідному становищі: тікати у море – у стихію цього чудовиська – ще бузглуздіше, ніж встати посеред натовпу мусульман і крикнути: „Ваш пророк – ідіот!”(я думаю, про наслідки ви здогадуєтесь).
Здавалося б, ніщо не зможе завадити цій „милій” тваринці розпочати трапезу, але... Раптом з’являюся я... На ногах у мене „стіли” з титановою вставкою на носі. Я залажу чудовиську на голову і починаю захоплено бити його ногами. З кожною секундою – все новий і новий удар по розлютованій тварюці. Воно сіпається, намагаючись скинути мене у воду, щоб потім проковтнути з особливою жадобою моє тіло, яке заподіює йому так багато болю; але я ніби маю крила і в потрібний момент змахую їми і залишаюся висіти над розбитою головою тварини.
Останній удар – і скривавлене чудовисько падає у воду, так і не встигнувши скуштувати людського м’яса. Воно більше ніколи не зможе нічого скуштувати, адже трупи, здається, не їдять. Хоча, можливо воно стане водяним вампіром і вночі буде зжирати ні в чому не винних рибалок, заблукавших у чорно-синіх водах цього безбрежного океану...
...Дзинь-дзинь!!!
...На вухо наполегливо грає вже п’ять хвилин поспіль до болю знайома мелодія... Це мій будильник. Якби він був людиною, то обов’язково став би кимось схожим на маркіза де Сада, адже будити мене нещасну після менш як трьох годин сну – це садизм чистої води! У цей момент я ненавиджу все, що мене оточує. Зараз на мене не справив би враження навіть виграш супер-призу у давно забутій лотереї... Хоча, навіщо я брешу? Це єдина річ, яка б змусила мене відірвати голову від подушки...
„Але робота чекає!” – ця безнадійна та безглузда ідея заділа саме ту частину мозку, яка відповідає за совість. І, як на зло, совість уже прокинулася і почала мене діставати. Тому краще все ж таки встати, щоб убити двох зайців одним пострілом: не отримати на роботі догану і не з’їхати з глузду від докорів власного сумління. Хоча ці два облізші зайці насправді нічого не коштують на відміну від великого шматка пирога, тобто здорового сну, тому що догану я теоретично отримати не можу, бо з недавніх пір працюю сама на себе, а щодо з’їжджання з глузду, то це такий стан, який буває один раз у житті (як СНІД) і залишається до смерті, і, якщо вірити мені самій, то я з’їхала з глузду дуже-дуже давно, можливо ще при народженні. І все одно, не зважаючи на те, що ваги перевішують у бік „залишайся вдома, тобі тут буде комфортніше” і ще раз доводячи собі, що я психічно хвора, я з іронією, рівною -100 балам все ж таки піднімаюся та йду по безмежно довгому коридору, який приведе мене до холодної підлоги у ванній кімнаті (вода „Іліадівського” океану ще не встигла висохнути повністю!)...
З неба химерними малюнками спускаються цнотливо-білі сніжинки. У мене завжди було таке враження, що коли взяти хоча б одну з них до рота, то вона буде солодкою-солодкою, як цукрова вата, яку я пам’ятаю з глибокого дитинства...
... Я з дідусем гуляю по алеї в Ужгороді (моя мама жила там у дитинстві), в руках ми тримаємо палички з солодкими хмарками на верхівці. Справа тече річка, на березі якої я завжди збирала гарні округлі гарячі камінчики та будувала з них незрозумілі будівлі; зліва на вже давно не фарбованих лавках сидять люди. Вони всі різні, заклопотані якимись справами, і тому не помічають справжньої краси навколо себе, не помічають очевидних речей; їхні голови повністю забиті проблемами купівлі або продажу квартир, низькою зарплатнею, податками або всякою іншою дурницею. Я тоді думала: „Які ж вони дурні, ці дорослі! Роблять з мухи слона, роздувають буденні проблеми до розмірів глобальних. Як же вони можуть так існувати?!” Але тепер я все розумію, бо сама стала такою: випустіть мене на цю алею зараз і в моєму мозку обов’язково з’явиться якась надокучлива невідкладна проблема, яка завадить мені милуватися річкою і камінцями і всадить на непофарбовану лавку, зробивши з мене тим самим складову буденно-безликого хаосу.
АЛЕ Я НЕ ХОЧУ ЦЬОГО! НЕ ХОЧУ ДУМАТИ ПРО ДОКУМЕНТИ, АВТОМОБІЛІ, ПРАЛЬНІ МАШИНИ, СНІДАНКИ У МАКДОНАЛЬДСІ! Я НЕ ХОЧУ ІСНУВАТИ, Я ХОЧУ ЖИТИ!!! Я ХОЧУ НАСОЛОДЖУВАТИСЯ КРАСОЮ ОСІННІХ ВУЛОЧОК, СПІВАЮЧИМИ ПТАХАМИ, ГАРНОЮ МУЗИКОЮ! ХОЧУ ПРИХОДИТИ ДОДОМУ З КАРМАНАМИ, ДО КРАЇВ НАПХАНИМИ РІЗНОКОЛЬОРОВИМИ ЦУКЕРКАМИ, А В РУКАХ ТРИМАТИ ГОРЩИК З КВІТАМИ, БАЙДУЖЕ ЯКОГО КОЛЬОРУ, РОЗМІРУ ТА СОРТУ, АЛЕ ЖИВИМИ. ЖИВИМИ, ЧУЄТЕ? БО ЖИТТЯ – ЦЕ ПРЕКРАСНО І МИ НІ В КОГО НЕ В ПРАВІ ВІДБИРАТИ ЙОГО: БУДЬ ТО КВІТКА, БДЖОЛА АБО ЛЮДИНА...
...Такі філософсько-повчально-депресивні роздуми спіткали мене, коли я дивилася у вікно на погоду, щоб взнати, що вдягнути на вулицю і не застудитися. Не люблю хворіти. Особливо ненавиджу нежить. По-моєму, це найжахливіше, що може статися з пересічним громадянином нашої планети!
Не завадить поснідати... Чи краще випити чашку кави? Так. Кава і музика – ось що мені зараз потрібно. Тоді я зможу остаточно прокинутися та налаштуватися на більш позитивні думки!
