Приємно відчувати чужий біль... Він приносить насолоду... Насолоду перемоги, перемоги над нічим... Приємно торкатися страждання, проводити рукою по мертвій плоті, дивитися на невиліковні рани, котрі виїдають дірки у людських душах... Вони кричать, благають на допомогу, хапаються за свої надії, котрі ніколи не стануть реальністю...
Це приносить щастя, коли над тобою жорстоко поглузували, загнали в темний куток безвихідності, коли ти перестав надіятися навіть на себе...
...Серце довго боролося, намагалося битися якомога сильніше, щоб не охолонути... Але ненависть до всього живого перетворила його на скло, холодний і мертвий шматок, нагадуючий серце лише формою...
Бездушні діточки підбігли і обрізали останню ниточку надії...
Воно летить на землю...
Останній політ...
...Раптом...
...Удар...
...Шматочки скла розлітаються у різні боки...
Єдина думка: „Треба зібрати все до купи! Може ще вдасться врятуватися?!”. Збираєш гостре, мов лезо скло, руки перетворюються на криваве місиво... Кладеш його у шовковий мішечок, котрий одразу стає червоним від крові... Можливо це і було б спасінням, можливо ти і повернув його на законне місце... Але кожного разу, коли хтось захоче проникнути в твоє серце, він замість кохання буде натикатися на купу кривавих уламків, наповнених болем і ненавистю...
...Навіщо ви зробили це зі мною?..
...Я ж просто хотіла кохати...
