А так інколи буває… прийшовши у світ, розумієш, що помилився планетою. Ні, розумієш, звичайно не відразу, але легше від цього не стає. Просто, коли інші святкують свої якісь ілюзорно вдавані перемоги, а ти стоїш осторонь і шукаєш у кімнаті п’ятий куток, щоб сховатися від цієї напівпрозорої, підступної гри – це, мабуть, ненормально. Ненормально жити у світі, де ти – ніхто. Бо щоб бути тут «кимось» треба майстерно грати на публіку і вдало міняти маски, які вже встигли прирости до обличчя. Я так не вмію. Вірніше, не хочу. Точніше, не бачу необхідності в цьому маскараді.
А так інколи буває… хочеться просто, щоб поруч хтось був. Не комп’ютер, не іграшка, а хтось живий, перед ким можна скинути все те дешеве лахміття, яке ховає душу і показати істинного себе; просто обійнявши, почути стукіт якогось надскладного, але необхідного механізму; просто не боятися показати очі, в яких маленькими скупченнями переплітаються наслідки втручання людей у твоє життя… Нажаль, я так і не навчилася брехати очима. Навіщо мені хтось? – Не знаю. Просто маю таку необхідність, яка останнім часом гостро про себе нагадує. Взагалі, щоб триматись на плаву, потрібно бути комусь необхідним. Хто б подав руку, якщо ти раптом не витримаєш підводної течії і почнеш тонути. Я тонула не раз. Я тону майже кожного дня. І не набридає ж комусь кожного разу витягувати мене з власноруч зробленого болота! Мабуть-таки, цікаво подивитись, що вийде з людини, яка помилилась планетою. Дивіться на здоров’я, якщо воно у вас, звісно, витримає.
А так інколи буває… хочеться плюнути на все і на останні копійки купити собі квиток на свою планету, де тебе сприймуть справжньою і будуть любити. А тут… тут навіть любити не вміють, все існує на товарно-грошових умовах. Тут навіть кохання продається. В мене немає можливості його придбати, бо воно віддається за гру… продуману, майстерну гру. Та й навіщо мені таке кохання, яке діє на правах аукціону?! Навіщо мені чиїсь очі, які спрямовані на пошук коротшої спідниці? Навіщо мені уста, які з дитинства привчені брехати? Навіщо мені руки, які надають перевагу грошам, замість щирих обіймів?
А так інколи буває… хочеш зробити якийсь прорив, кардинально змінити щось, а замість цього йдеш на кухню і заварюєш собі сьому чашку кави, бо не вистачає сили самотужки протистояти світові.
А так інколи буває…радієш дощу, бо він слугує виправданням, коли у тебе «на автоматі» питають: «Чому ти не в настрої?». Ні, це не питання, від тебе не чекають правдивої відповіді, це просто формальність. Таких формальностей безліч, але не в них справа, справа в людях, які цими формальностями живуть.
А так інколи буває… хочеться дати почитати ці безглузді рядки, здавалось би, близьким людям, але зупиняють питання: Навіщо? Навіщо воно їм? Навіщо воно мені? Навіщо я собі? – Ось в чому риторичність і парадоксальність життя…
