Я не пам’ятаю точно з якого моменту почалася моя кар’єра янгола-охоронця…На запит «який саме добрий вчинок я зробила першим?» моя пам'ять не бажає дати відповідь. Та я точно знаю коли моє власне життя змінилося…
- Прикольний аксесуар! – розглядала я тільки-но вручені білі пухнасті крила. – І як ними користуватися?
- На. – протягнув Ангел тоненьку книжечку. – В інструкції все написано.
- А німб дадуть?
- Ні.
- А зарплату платитимуть?
- Ні.
- А пільги?
- Ні.
- Трудова книжка?
-Ні.
- Стаж роботи?
-Ні!
- А…Чому ви вже людей на службу берете?
- А ти наче не в цій епосі живеш!!! – зіронізував Янгол. І, гірко зітхнувши, пояснив: - Нестача кадрів!!!
- Ясно. І хто ж мій підзахисний?
- Скоро ти сама все зрозумієш.
- А якщо я відмовлюся?
- Ти не зрозуміла: у тебе немає права відмовитися, та й іншого виходу теж немає!
Це розпорядження згори і не тобі його оскаржувати.
- Ну, добре-добре. Дякую хоч попередили! Попрацюю поки янголом…
- Інструкцію обов’язково прочитай. І крила в шафу повісь, щоб ненароком не пошкодити… - Ангел був аж надто спокійним. Побажав мені успіхів і тихо, без пафосного зникнення чи розчинення в повітрі, попрямував до дверей.
- Стій! - зупинила його я. - А може за кожен випадок, коли я рятуватиму свого підзахисного, мені даватимуть хоч цукерку?
Ангел сумно посміхнувся:
- Стільки солодкого ти не з’їси!
І почалися трудові будні… Я ніколи і подумати не могла як важко живеться янголам…
Мій підзахисний був людиною незвичною: при всіх його чеснотах Богдан якимось дивним чином таки вплипав в різні неприємні історії, чи то навпаки – вони липли до нього. Він був розумним, добрим та дотепним, тому таку як я ніколи не помічав.
Міф №1 Ангели аж надто відрізняються від звичайних людей. Крилатих посланців легко вичислити. Людей, ніби магнітом, притягує до цих світлих істот їх внутрішнє сяйво. Вони не можуть залишитися непомітними.
Нічого подібного! Крила, люб’язно видані мені на початку моєї діяльності для того, щоб бути непомітною, я одягала досить рідко. Більшість свого часу я проводила поруч з Богданом просто так, без будь-якого прикриття, та він мене все-одно не помічав…
Ні, звичайно, ми були знайомі, звичайно, інколи спілкувалися, але… ми обоє прекрасно розуміли: в його житті для мене місця не виділено, і часу для мене немає…
Цікаво, який наївний оптиміст вигадав, що внутрішня краса та світло душі приваблюють людей так само, як метеликів ввімкнена лампочка? Може воно і так…Проте автор забув уточнити: метелики летять на світло лише вночі, вдень вони його не помічають…
Люди як метелики…Тягнуться до світла тільки тоді, коли їх життя заполоняє морок проблем та біди, коли у них все добре – їм байдуже до твоєї світлої душі…
Я допомагала йому як могла… Тихо, без пафосу та непотрібних слів, щоб Богдан і не здогадувався чиїми молитвами він живе…
Звичайно, як і будь-яка праця, моя теж хотіла воздатись по заслугам. Хотілось, щоб він знав як важко оберігати його, хотілось, щоб він оцінив мої старання… Та, на жаль, моя професія – вкрай непопулярна. На ній не заробиш, не здобудеш слави і визнання, не похвастаєш своїм соціальним статусом… Така робота брудна та важка. Прикриваючи крильми свого підзахисного, ти приймаєш на себе весь той бруд, який був призначений йому, а потім…потім довго-довго намагаєшся відмити своє тіло, здаєш крила в хімчистку, і ще певний час злякано стискаєш кулачки, згадуючи, як тебе обляпало чужою бідою…
Інструкція п.1. Ангели відчувають свого підопічного. Вони не можуть жити, коли йому тяжко. Вони рятують його, навіть проти власної волі.
Я бунтувала! Я не хотіла так жити!!!
Чому саме я?
Чому саме я повинна прикривати спину (і те, що нижче її) того, кому абсолютно начхати і на мене, і на мої старання?
Чому я, істота по своїй суті егоїстична, повинна думати і переживати за когось більше, ніж за себе?
Та, на жаль, умови, які диктувало небо, важко було заперечити…
Небесний суд – єдиний, на рішення якого неможливо подати апеляцію. І його остаточний вердикт – бути твоїм янголом, я оскаржити не могла…
Я відчувала коли тобі погано…
Розуміла: крім мене тебе ніхто не врятує і тихо виконувала свою роботу.
Інструкція п.7. Ангели не п'ють, не курять і не матюкаються.
Я ненавиділа Богдана. Ненавиділа за те, що він спокійно собі живе без мене та моїх інтересів, за те, що я в його житті – ніхто, і вся моя робота ніколи не буде оцінена ним по заслугам.
Ненавиділа за те, що мене від нього не відпускають! Що я повинна витягувати його з халеп, яких було забагато! Навіть для мене.
«От за що мені таке щастя? – лютувала я. – Чому я повинна стежити за тим, щоб йому нормально жилося? Яка мені з того користь? Хай його оберігають його друзі, його дівчата, рідні, врешті решт! Ні, треба було все звалити на мої плечі! На плечі дівчини, для якої в його житті ніколи не буде місця! Все! З мене досить! Оголошую забастовку!»
Забастовка закінчувалась як тільки він потрапляв в біду. Тоді я, придумуючи 97 нових лайливих слів і змушуючи себе, згідно інструкції, їх не оприлюднювати, знову поспішала на допомогу.
Міф №2 «Янголи не відчувають самотності».
Богдан спав. Як завжди на пузі. Ще й хропів. Правда тихенько. Про те, які він бачить сни, знала лише я. Хоча, користі від цієї інформації було мало.
В такі рідкісні хвилини спокою я б мала відчувати радість від можливості нарешті зайнятись своїми справами, та крім самотності в душі не було нічого.
Поки він спав, я, звісивши ноги на підвіконні, там, де за склом правила свій бал хурделиця, писала вірші. Невдалі, негарні, але свої:
Я - той лапатий білий сніг,
Що вам дарує віру в чудо.
Я гріх твій. Я твій оберіг.
Так зараз є. Так мабуть буде.
Я тихо падаю до ніг,
Щоб віднайшов ти свою казку.
Я твої сльози. Я - твій сміх.
І невідомості розв"язка.
Я захист твій. Я твій тотем.
Я та,яку ти невпізнаєш.
Я укриваю від проблем,
Хоч ти про це іще не знаєш.
Байдужістю душі твоєю
Я створена із твоїх зрад.
Для тебе - в рівні я з землею,
А я в тобі не бачу вад.
Твій холод серця відчуваю.
Хай буде так. Ти ні на мить
не полюби мене - Розтаю!
Тоді тебе хто захистить?
Чомусь на очі наверталися сльози, своєю появою спростовуючи міф№3: Янголи не плачуть…
Захотілося бути чиєюсь. Захотілось підтримки і захисту.
Німа тиша спростовувала будь-яку надію на мрію…
Я тихесенько лягла біля свого підопічного.
Богдан прокинувся.
Обвів очима безлюдну, на його думку, кімнату, і прошепотів: «Ну, привіт тобі, самотність!».
Я дивилась як він знову засинає. Як спокій змінює тривогу та сум.
«Ти не самотній. – тихо примовляла я, торкаючись подушечками пальців його щоки. – У тебе є я… А хто є у мене?»
- Я вже не витримую! – міряла я кроками кімнату. – З такими темпами я скоро посивію! В мене вже ліве око тіпати починає!
- Що все так погано? – зі співчуттям подивилася на мене моя подруга – фея по професії.
- Ну як тобі сказати… Я відчуваю себе розрекламованим дезодорантом.
- Яким?
- Тим, що захищає 24 години на добу, 7 днів на тиждень!!!
- І що думаєш робити?
- Незнаю! Я писала заяви в небесну канцелярію, але відповіді поки що не отримала.
- Ой, милочка… Робота в нас така, що й золотою ложкою черпати огидно. – Фея закурила. Слід сказати, що сигарета вдало підкреслювала її образ: колготи-сіточка, коротка спідниця та шкіряний топ.
- Хм… Вибач, не хочу критикувати, але виглядаєш ти як…
- Повія? Знаю! У нас з нею однакові професії. І вона, і я виконуємо чужі бажання…Тільки їй за це хоч гроші платять!
- Добре, що тебе ніхто не бачить! Триндець би був дитячим казочкам!
- Та ну їх, цих людей! Дістали вже зі своїми проханнями! «Я хочу поїхати на бал», « Я хочу взаємного кохання!», «Хочу миру у всьому світі!»… Хоч би хтось колись спитав чого хочу я! Та мої бажання ніхто не виконує!
- Нічого! Вийдемо на пенсію – нап’ємося!
- В зюзю!
- В глину!
- В дрова!
- В…- раптове хвилювання, що за секунду стисло серце, сповістило, що Богдан знову влип в якусь халепу. – Ну все, мені вже час! До зустрічі!
- Бувай…
Міф№4 «Янголи не вміють кохати»
Це лиш міф…Всього-на-всього міф…
Я вже не пам’ятаю скільки часу я працюю його янголом-охоронцем…
Не пам’ятаю від стількох бід я його врятувала…
Не думаю про те, що було б з ним, якби не було мене…
Я просто живу.
Мені самотньо. Ніхто не гладить мене по голові, коли мені сумно. Ніхто не оберігає від бід, від яких оберігаю я…
Янголи-охоронці працюють цілодобово. Без перекурів та перерв на рекламу. Без «спасибі» за їх роботу та похвали. І тих, хто захищає людей, ніхто не захистить… Ніхто не врятує, не пригорне до себе і не переконає в тому, що все буде добре.
Вони зустрічають свої проблеми самі. Самі їх і вирішують.
Ангели-охоронці завжди стоять у вас за спиною, тому ви ніколи не побачите, що їх крила – обпалені…
