Не відчуває болі, пригнічення, ослаблення… Взагалі тепер нічого не відчуває. Лише натхнення приходить до неї. Натхнення творити щось неземне, те що робить її впевненою у собі. Вона прекрасна. Кожен її рух чи подих викликає у нього слабість. Він не може її відпустити, а вона втікає кудись далеко, де не має звуку його мовчання, ритму його серця і погляду втомлених очей, які щодня так жалісно на неї дивляться. Вона не думає про це. Сидить і мовчки милується ним. Хоче почути красу його слів, та лише час від часу сумнівна посмішка з’являється на його обличчі. А вона, начебто, не звертає увагу. Намагається забути щасливі сонячні дні, де проводила з ним найщасливіші моменти свого безтурботного життя, зоряні вечори, де він розповідав їй про їхнє майбутнє. Дивиться на чисте голубе небо і летить думками туди, де заходить сонце і палають зорі. Вона просто втомлена від самотності та розчарування. Усе життя вона жила лише безнадійними розмовами, які ламали її тендітну та сповнену добротою душу. Там, всередині, вже нічого не залишилось. Лише крихти зламаного щастя, що поїдають останню надію. Надію на що? На те, що все ще буде добре? Ні… Надію на спокій, який зливатиметься у гармонії з її вічним мовчанням. Щодня переконуючи себе, що вона є сильна особистість, її дух дедалі слабшає. Втрачає ту захисну оболонку, через яку раніше не проходили ні сум, ні біль, ні розчарування.
Вже вечір, а він все ще сидить біля неї. Мовчання… Тихе, спокійне, сповнене загадкою мовчання. А час спливає… Куди? Чому він пролітає так швидко, не залишаючи жодного шансу щось змінити? Так, час неможливо зупинити, але можливо зупинити її. Вона йде від нього, не залишаючи ні сліду. А він мовчить. Не знає що сказати? Знає, просто боїться правди. Тої болючої, що проходить крізь його серце, забираючи із собою надію на виправдання. Вона втомлена…
Її очі так і благають його промовити хоча б слово. А він, зазираючи їй у душу, безнадійним поглядом просить її зупинитись. Вона не розуміє його. Їй навколо здається усе містичним та непідвладним для її розуміння. Вона сама наче загадка, що прилетіла до нього на крилах кохання, яке він не може подолати. Його серце і душа назавжди подаровані їй. Вона це знає і радіє, але не дає дізнатись йому про свої почуття. Невже, десь там глибоко у середині, залишилися ще якісь почуття? Вона хоче сказати йому, що приховано у цій загадці, та біль не може цього дозволити. Іноді існує щось могутніше за кохання. І вона страждає від цього.
Він взяв її за руку і притулив до себе. Вона, зітхнувши, піддалася цьому. Але не надовго. Лише на цю мить. Мить мовчання… Дивиться на прекрасне зоряне небо і думає, що буде потім. А він, скориставшись моментом, просто насолоджується красою її очей. Намагається залишити у свої пам’яті якомога більше спогадів про неї, про мить взаємності та нерішучості.
