Темний екран. Неясний шурхіт радіоперешкод. Шурхіт ущільнюється в якісь незрозумілі чи то скрики, чи то схлипи. Зрідка спалахують іскри. Внизу екрана виникає бігучій рядок: "...А тепер до відома Мартіна, котрий витріщає очі на диво. То не диво, Доне, а елементарна матеріалізація мисленої інформації..." Олександр та Сергій Абрамови, "Рай без пам'яті"
Раптовий спалах. Знову пітьма. Потім виникають титри. На їхньому тлі екран світлішає. Неясні світлові плями складаються в незрозумілі, як до того - звуки, образи, крізь котрі проступає якась поверхня. Через нетривалий час стає зрозумілим, що це - поверхня Землі з орбітальної висоти. Над нею і хмарами майорять прозорі світлові утворення. Ось одне з них плавно, поступово пришвидшуючи швидкість, лине вниз. Земля наближається. Південна Європа... Чорне море... Україна... Стрічка Дніпра... Місто, що розкинулось на обох берегах Дніпра... Поле невеличкого приміського аеродрому... І раптом ми зриваємось вниз, прямо на це поле, вкрите літаками, рекламними плакатами та строкатою юрмою. У вуха вривається її галас, сміх та гучна музика.
* * *
Телекореспондент міської телекомпанії "Рандеву" Раїса Черевик з мікрофоном стоїть на тлі літака, до якого сідають парашутисти:
- Отже, сьогоднішнє авіашоу можна вважати неофіційним відкриттям гременецького молодіжного фестивалю "Астрофест", присвяченого Дню молоді. І хоча основні події розгорнуться за кілька діб, але парашутисти авіаклубу "А-Старт" за допомогою спонсору - продюсерської агенції "Астрогон" - вже сьогодні мають показати своє мистецтво гременчанам та гостям міста...
Біля літака Кристина Погосян цілується з директором "Астрогона" Данилом Кременчуком. Той відриває дівчину від себе, стурбовано дивиться їй в очі й запитує:
- Кри, може відставиш? Не подобаються мені оці твої витівки з вільним падінням.
- Це тому, Данько, що ти не можеш відрізнити вільного падіння від вільного польоту, - сміється дівчина.
- Ось, ось, - встряває в розмову друг Данила, керівник авіаклубу "А-Старт", Антон Нестерів, що підходить до них, - народжений повзати літати неспроможний. Навіть за всіх грошей, що надає бурхлива продюсерська діяльність. Якщо ми йому крил не приладнаємо, Кристино, так і перетвориться твій успішний директор "Астрогону" на неповороткий лантух.
- Але ж, з грошима лантух! - удавано обурено кидає Даня.
- Ні, ні, мені потрібні не лантухи, а яскраві повітряні кулі. Монгольф'єри, - характерним рухом розкуйовджує Кристина волосся Данила. - Ну, я пішла. До зустрічі на землі! А ти, Антоне, - звертається до Нестеріва, - розпочинай йому крила за розміром підшукувати. Орлині. - І біжить до літака.
- Ох, і дівчисько! - проводжає її поглядом Антон. - І для чого я вас познайомив? От, дурень! Ну, нічого, якщо літати-стрибати не навчишся, я її в тебе швидко відіб'ю.
- Ох, вже ці летючі метелики-одноденки! - в тон другові відповідає Кременчук. І раптом трохи похмурніє: - Слухай, там все нормально буде? Ну, не довіряю я цим парашутам. Ви хоч їх перевіряєте?
- Ображаєш! Кожний парашутист особисто їх перевіряє.
- Кристина як раз перевірить... Той випадок... А в повітрі нічого статись не може? Ну, напад хвороби якоїсь...
- Ображаєш! Медкомісія ж перед кожним стрибком.
- А...
- Ображаєш! Гроші рекламодавці тобі вже перерахували. По "Астрофесту" майже всі питання вирішені. Хто організує, той і зиск матиме. А організуємо ми...
Хлопці дивляться один на одного й сміються. До них разом з оператором підходе Раїса й звертається до Нестеріва:
- Антоне Денисовичу, чи не можна у вас, як у керівника авіаклубу, взяти невеличке інтерв'ю?..
Той оцінює її поглядом.
- Н-ну... Основний організатор у нас...
- З паном Кременчуком я вже розмовляла...
Антон вже просто їсть дівчину очима. Данило посміхається, непомітно показує другові великий палець і відходить убік, спостерігаючи за літаком з Кристиною, що вже здіймається в повітря. А навколо буяє свято. Весела музика, веселі обличчя, сонце, блакитне небо, жарти, сміх. Над найближчою посадкою куля повітряна висить. Літак робить коло над аеродромом. Рая закінчує інтерв'ю і жестом наказує операторові знімати парашутні стрибки. З літака з'являються парашутисти.
Кристина же, вже відкривши парашут, з вишини роздивляється чудовий краєвид. Раптом чується якийсь миттєвий звук, наче на великій швидкості щось промайнуло повз неї. Дівчина злякано роздивляється навколо. Звук повторюється з іншого боку. Кристина вже нажахана. Внизу різнобарвним килимом розляглась безтурботна земля. Раптом обличчя дівчини спотворюється, вона тремтить усім тілом, хапаючи повітря ротом. Намагається кричати й не може. По її рукам пробігає щось, схоже на блискавку. Вона смикається. Розпочинають плутатись стропи парашуту.
Данило внизу, приклавши, руку до лоба, намагається розрізнити серед парашутистів Кристину. Раптом обличчя його суворішає, галас навколо, здається, стишується: щось відбувається з одним з парашутистів. Вже й інші глядачі звертають увагу на те, що цей парашут розпочинає обертатись навколо своєї осі й пришвидшено падати на землю, вбік лісопосадки, що оточує аеродром.
Люди починають вказувати руками вбік падаючого парашута; оператор Раї, який ще до того вловив його в об'єктив, продовжує зйомку, вже біжачи вбік посадки. За ним розпочинають бігти й інші глядачі. З місця зривається Данило, якого обганяє Антон.
Парашут зникає за посадкою, в якій зникають і люди. Віти хльоскають обличчя Кременчука, але він вже виривається на відкритий простір. Вдалині вітер тягне по пшеничному полю купол парашута. Біля нього вже метушаться рятівники. Рая з оператором теж там. Назустріч Данилу біжить Антон, зупиняє його, хапаючи за плечі:
- Почекай, друже, почекай! Не треба тобі туди, не треба!.. Почекай...
* * *
Цвинтар зі свіжою могилою. Квіти. Фото Кристини. Схилившись над могильним горбочком, Данило з почорнілим обличчям поправляє стрічку вінка з написом: "Коханій від коханого". В його очах стоять сльози. Хтось кахикає позаду. Кременчук повільно випростовується й обертається. За декілька метрів тупцює на місці Антон. Обличчя Данила суворішає. Він напружується й дивиться просто в очі Нестеріва:
- Тобі не здається, що це - не твоє місце?
- Н-ну, - непевно протягує той, - я розумію, що мені зараз підготовкою до фестивалю керувати треба, а не тут... Гм... Адже тобі зараз не до того, я розумію, адже...
- Ні, ти не розумієш... Я тобі роз'ясню. Твоє місце не тут тому, що... А тому, що твоє місце біля параши. В буцегарні. Куди я тебе обов'язково запроторю, - вже кричить Кременчук.
- Даню, та скільки ж можна! Ну, в чому моя провина? В чому?! Перевірка показала, що парашут був в порядку. Медкомісію вона в той день пройшла і ніяких зауважень чи протипоказань не було. Медики й досі руками розводять... Раптова зупинка серця. Щодо досвіду.. Це ж не перший стрибок в Кристини був...
- Не смій вимовляти цього імені, не смій! - кидається Данило до Нестеріва й, схопивши за барки, щосили трусить його.
Антон перехоплює руки хлопця й намагається відштовхнути Кременчука від себе.
- За скільки ти купив ментів, за скільки? - кричить Данило. - Скільки коновалам відважив за розтин, скільки? Що, всіх купив, всіх? Але ж мене не купив, мене!!! І не купиш, сволото!
- Дурень! Ти на себе в люстро подивись! Та що ж ти робиш з собою, Данько! Лихо ж яке, але жити потрібно, жити. І Кристина так само б сказала! А ти...
- Я тобі кажу, не смій Кри згадувати! - і, зловчившись, Кременчук миттєвим ударом кидає Антона на землю поміж старих надгробків. Над одним з них статуя у вигляді янгола, склавши руки, дивиться на те, як з губ Нестеріва стікає цівка крови.
- Ах, ти... - не встаючи, розмазує той кров рукою по обличчю. - Слабак! Слини розпустив! Працювати треба, щоб все на місце встало, гроші заробляти до сьомого поту, щоб не до спогадів клятих було, а не...
- Я, на відміну від тебе на людях на заробляю, до смерті їх доводячи. Я радість їм намагаюсь дарувати. А такі, як ти... - І Данило здіймає було ногу, аби вдарити впалого Антона.
Але нога його раптом повільно опускається на землю, бо у вухах чується тихесенький звук радіоперешкод, а краєм ока Даня відчуває якийсь рух. Здіймає очі й вклякає: з-за статуї янгола виходить... Кристина. Обриси її постаті ледь розмиті, але це - вона. Дівчина сумно й дуже несхвально дивиться на Данила. Той заплющує очі й трусить головою. Звук радіоперешкод викочується з вух. А коли він знову дивиться в напрямку янгола, то ані там, а ніде в іншому місці нікого немає.
- Т-ти що... - трохи злякано шепоче Антон, спостерігаючи за ним. - Що з тобою?
Кременчук божевільним поглядом зиркає на колишнього друга, а потім, рвучко розвернувшись на місці, кидається до виходу з кладовища. Услід йому тужливо дивиться янгол.
* * *
В квартирі Кременчука суцільний безлад. Десь галасує "Def Leppard". Маленький телевізор, який стоїть на холодильнику в кухні показує бійку у Верховні Раді. Викривлені обличчя депутатів. Хлопець, не дивлячись на них, дістає з холодильник пляшку горілки й, похитуючись, суне коридором. Ледь не впавши, заходить до вітальні, яка завішена плакатами різноманітних музичних груп і захаращена музичною апаратурою, від чого більш нагадує студію звукозапису, ніж кімнату в звичайному будинку. Данило сідає за комп'ютер, вмикає перегляд слайдів. На них - він з Кристиною в найрізноманітніших місцях та найрізноманітніших позах.
Кременчук наливає горілки в склянку й пожадливо п'є. Крізь галасування "Def Leppard" пробивається щось, схоже на звук дверного дзвоника. Спочатку Данько не чує його, але потім прислухається. Вимикає музичний центр. В двері дійсно дзвонять. На кухні бубонить телевізор: "Зрада народу... Зрада виборців... Зрада.."
Чортихнувшись, хлопець йде в прихожу й дивиться у вічко дверей. За ним - викривлене обличчя Раїси Черевик. Данило морщить лоба, намагаючись згадати дівчину. Згадує.
- А цю якого біса принесло? - п'яно знизує плечима й відчиняє двері. - Ну?..
- Привіт, - відсовує дівчину Антон, який, виявляється, стояв збоку дверей. - Розмова є.
Намагаючись щось зрозуміти Кременчук переводить п'яні очі з дівчини на Нестеріва й назад. Потім до нього щось доходить. Він, гойднувшись, впирає вказівного пальця в груди Антона:
- Геть! Геть звідси!.. Я тобі вже роз'яснював, де твоє місце.
- Та почекай ти! В Раї, - киває Нестерів на дівчину, - є відеозапис стрибків. Там навколо парашута Кристини щось дивне коїться. Сам подивись. Може, зрозумієш, що ніхто в цьому лиху не винний...
- Геть! І цю купив?
- Пане Кременчук, - каже Рая, що до цього ледь бридливо дивилась на нього, - я не продаюсь. А запис вам дійсно варто подивитись. Задарма.
Данило мовчить, погойдуючись і про щось важко розмірковуючи. Врешті решт, махає рукою до Черевик:
- Заходь. А ти, - звертається до Антона, - йди під три чорти. І більше щоб я тебе взагалі не бачив.
- Я вас почекаю, - підкреслено виважено звертається Нестерів до дівчини, ігноруючи Кременчука. - Мені не подобається не адекватність декого з наших спільних знайомих...
А Данило вже з хряскотом зачиняє двері перед ним, пропустивши дівчину до квартири. Жестом пропонує їй йти до кімнати. Та намагається бути спокійною, всаджуючись перед комп'ютером і дістаючи з сумки компакт-диск.
- Ось, - передає його Данилові, - я на прохання Антона Денисовича оцифрувала відеозапис авіашоу. Можете продивитись на комп'ютері.
З легеньким шурхотом диск зникає в системному блоці. На моніторі виникають кадри авіаційного свята: літаки, люди, рекламні бренди. Потім розпочинаються парашутні стрибки. Об'єктив камери ловить один з парашутів. Спочатку все йде нормально. Потім навколо нього виникає рій якихось неясних плям. Вони кружляють над куполом парашута, а з землі, з-за лісопосадки, до них лине прозорий напівпомітний вихор. Поміж роєм та вихором опиняється парашут, що раптом розпочинає закручуватись навколо своєї осі. Далі йдуть кадри його падіння.
Риси обличчя Данила загострюються. Рая м'яким порухом зупиняє зображення і знову повертається до кружляння рою та виникнення вихору:
- Дивиться, цей... феномен чи що... коротше, це стало помітно лише на стрічці. Під час самої трагедії ніхто нічого не помітив. Начебто й не було нічого.
Пошкодження ж апаратури відпадають, ми перевіряли.
Данило дивиться на неї неочікувано тверезими очима:
- Раїса.. вибачте, як вас по батькові?
- Та нічого, можна просто Рая.
- Так от, просто Рая. Ви пам'ятаєте, як опісля катастрофи на Скнилівському літовищі, деякий час по Інтернету ходили записи падаючого літака з якимсь... Феноменом, ви сказали?.. З якимсь феноменом, що перетинав його курс. Мовляв, ніхто з нас не винуватий в трагедії. Це, мовляв, зелені чоловічки з НЛО наробили. Відмазатись спробували. Не вийшло. Чому ж гадаєте, що це може вийти у вас?
- Але...
- Ніяких "але"!.. Йдіть... Йдіть собі. І того адекватного, що за дверима вас чекає, заберіть.
Рая хоче щось сказати, але за секунду лише гірко махає рукою й простує до виходу. Хряскають двері. І лише потому Данило дає волю емоціям: він хапає пляшку й кидає її в коридор. Чується дзенькіт розбитого скла. Настає якась тривожна тиша. "Розбігтися зараз буде не оригінально", - раптом доноситься з кухні плямкаючий голос Президента. А потім в повітрі зростає якесь дивне дзижчання, що стає тонкішим, тонкішим і вже майже зникає, коли раптом з коридору вилітають залишки розбитої пляшки й гупаються об стінку. Данило нажахано сахається убік.
Чи то від його різкого поруху, чи то від чогось іншого, комп'ютер зненацька вмикає перегляд слайдів і на моніторі виникає велике, в увесь екран, усміхнене обличчя Кристини. Але Даня не звертає на це уваги, бо йому приходиться ухилятись від журналів, книжок, інших предметів, що розпочинають безладно літати по кімнаті. Вгорі лускаються лампи люстри. Данило вистрибує до коридору. На нього падає настінне дзеркало. На кухні з холодильника падає телевізор і іскри розбитого кінескопу змішуються з лискучими дзеркальними уламками.
В кімнаті, посеред цього розгардіяшу, нерухомо стоїть лише монітор комп'ютера, на екрані якого посмішка Кристини набуває чомусь якогось зловісного відтінку.
* * *
Данило сидить в кабінеті психіатра, напружено дивлячись у вікно. Лікар же, уважно дивлячись на нього, постукує кінчиком ручки по стільниці:
- Таким чином, Даниле Микитовичу, нічого страшного я не бачу. Нервова система у вас дійсно виснажена, але це не дивно опісля такого стресу. Відпочивати, відпочивати і ще раз відпочивати. Думати лише про гарне й приємне. Знаєте, це дивно, але така нематеріальна річ, як думки, дуже впливає на матерію нашого тіла.
- А така нематеріальна річ, як полтергейст?
- А ви самі вірите в нього?
Кременчук невпевнено знизує плечима.
- Отож. Наша пам'ять теж дивна річ. Іноді буває так: накоїмо щось, а потім самі й загади не можемо. Самі, підсвідомо, спогади блокуємо. Для власного блага.
- Тобто, Тимуре Олександровичу, ви таки вважаєте, що це я сам з розпачу й розгуби власну квартиру розбомбив?
Тепер вже лікар невпевнено знизує плечима:
- Знаєте, пане Кременчук, якщо ви насправді вважаєте, що стали свідком певного парапсихологічного феномена, то це - не до мене. Чи таки саме до мене?
- Та до кого ж, якщо не до вас?
- А до уфологів! Завелась, розумієте, така братва в нашому Гременці. Кажуть, зі столиці для чогось прибули. Якісь, подейкують, дослідження проводять. Ви уявляєте таке співставлення: уфологи і дослідження?!?
- Не дуже. А де вони їх проводять?
- А біс його знає! Квартиру ж знімають в будинку тещі моєї. По Хмельницького. До речі, будинок номер тринадцять. І квартира в уфологів така сама. Суцільна тобі містика!
* * *
Данило їде вулицями Гременця. За вікном „шкоди”, як на старій кіноплівці, тьмяно мерехтять епізоди з життя звичайного українського міста: яскраві бутики, жебраки біля них, лискучі іномарки, опухлі бомжі, на розі б'ються обкурені підлітки, їх боязливо обходять старенькі ветерани... І раптом - яскрава велика афіша: Молодіжний фестиваль "Астрофест" запрошує... Під афішею, не звертаючи ні на кого уваги, цілується закохана парочка. Не віддалік від неї молодесенький міліціонер допомагає сліпій жінці перейти дорогу. Далі - сквер, на лавках розмовляють, сміються, обмінюються конспектами, абітурієнти з недалекого учбового закладу. Навіть кольори навколо стають чіткішими та яскравішими. Знову – яскраві прапори з рекламою "Астрофеста".
Але машина вже звертає з центральних вулиць і кольори ізнов тьмяніють. Облуплені стіни будинків. Липу, що зростає біля однієї зі стандартних дев'ятиповерхівок, міцно обійняв п'яндалига. "Шкода" Кременчука зупиняється якнайдалі від нього. Данило виходить з автівки й бачить адресну табличку: вул. Б.Хмельницького, 13. Піднімає погляд вгору і звичайний будинок перетворюється на якусь похмуру споруду, що, загрозливо нависаючи над містом, гострим кутом ріже хмаровиння небес. У вухах чується шерех далеких радіоперешкод.
* * *
Вечоріє. Данило п'є чай з заїжджим уфологом у нього на кухні.
- Розумієте, - каже той, - вперше гіпотеза живих НЛО була запропонована в сорок шостому році американцем Джоном Бессором. Але тоді вона була відхилена... Слухайте, - зненацька перериває він самого себе, - а ви точно не з преси?
- Я вже двадцять разів вам про це казав.
- Але ж ви двадцять разів казали й про те, що маєте якісь відео, але й досі не показуєте їх.
- Я спочатку хочу трохи розібратися в предметі обговорення. Отже?..
- Ну-ну... Так от... В п'ятдесят п'ятому графиня Зоя Василько-Серецькі...
- Українка, чи що?
- М-м-м... Чесно кажучи, не знаю. Але, якщо судити по прізвищу... Втім, справа не в цьому. Ця графиня припустила, що верхні шари земної атмосфери населені, схожими на пухирі, істотами. Здатними, втім, змінювати свою форму. А потім італієць Бокконе впродовж трьох років фотографував небо над своєю лабораторією. І, нарешті, отримав фото дивовижних утворень, яких не було помітно простим оком і яких він назвав криттерами...
Світло раптом яскраво спалахує і гасне. В темряві, що настала, звідкись з кімнат чується приглушена лайка.
- Що там, Вікторе? – кричить уфолог.
- Та, Толіку, знов пробки вибило. Треба таки їх загрубити.
- Дивись, так загрубимо, що й будинок спалимо. Це на тривалий час?
- Та ні, хвилина діла.
- Що там таке? - запитує в темряві Данило.
- Та електромережа квартирна нашого обладнання не витягує.
- Що за обладнання?
- Слухайте, а ви точно не з преси?
- Тьху ти! - спересердя спльовує Данило і в цей час спалахує світло.
- Ну, гаразд, - знічено чухає потилицю Толік. - Так на чому я зупинився?
- На криттерах.
- Ага. Отже, Бокконе назвав ці атмосферні утворення криттерами, що перекладається, як "тварі". З назви зрозуміло, що їм надавалось певне право на певне розумове життя... - Світло розпочинає блимати. - Вікторе, - кричить Толік, - а не можна поки що роботи припинити, поки я з людиною поговорю?
- Так іоносфера зараз дуже добра, - чується здаля.
- Пане Данило, - хіба що не благає уфолог, - а, може, подивимось таки ваші відео? А то знову виб'є...
- Ну, гаразд, - опісля певних вагань каже Кременчук. - А у вас є фото цих самих криттерів? Цікаво було б подивитися.
Вони простують коридором до іншої кімнати, захаращеної якимсь обладнанням. Проходять мимо зачинених дверей до спальні, звідки чується ледве чутний тріск, що нагадує тріск електророзрядів. Під двері спальні, немов змії, заповзають декілька кабелів. Світло знову блимає. За дверима тихесенько лається Віктор. Анатолій хапає за лікоть Данилу, що було ледь стишив крок, і буквально затягує його до іншої кімнати з апаратурою.
Кременчук віддає уфологу компакт-диск Черевик і той лихоманково вмикає комп'ютер.
- А криттери? - нагадує Данило.
- Звісно, звісно, - знову метушиться Анатолій, дістає з-під стопки книг якісь папери й дає Кременчуку, а сам вже припадає до екрану монітору, на якому рій дивних утворень кружляє навколо купола парашута. - Чудово, чудово, - бурмоче він. - Ах, який документ, який документ, ціни йому немає! Надзвичайно чудово!
Кременчук в цей час перебирає ксерокопії чорно-білих фотографій, на яких якісь напівпрозорі монстри з іклистими пащами та кігтистими лапами розпласталися по нічному небу.
- На жаль, вони не схожі на наші збожеволілі цятки, - розчаровано бурмоче Данило. - Хіба що вихор отой...
В цей час світло знову гасне. В темряві, на екрані монітору, який працює завдяки блоку живлення, завмер той самий вихор, про який тільки-но згадав Кременчук.
* * *
Зображення вихору на екрані віддаляється й стає зрозумілим, що він завмер вже на екрані комп'ютеру Данила. В його квартирі вже панує чистота, та й сам хлопець ретельно поголений і зібраний. Він, стукочучи пальцями по боках клавіатури, уважно вивчає зображення. Потім припиняє ці машинальні рухи й проводить пальцем по верхівках дерев лісопосадки, з якої здіймається напівпомітне утворення. Про щось думає, потім рвучко встає і дістає з полиці якісь папери. Це - мапа міста.
Кременчук розгортає її, знаходить літовище, олівцем намагається найточніше визначити на ньому траєкторію польоту літака з парашутістами. Виходить доволі велике коло. На лінії лісопосадки йому теж приходиться відкладати доволі великий відтинок, що означає можливі точки приземлення Через коло й відтинок в напрямку міста, перетинаючи його, Данько прокладає широку смугу. Десь всередині її має знаходитись джерело вихору.
Задумливо дивлячись на смугу, Кременчук сідає на диван, бере телефон і набирає номер:
- Телестудія "Рандеву"?.. Вас турбує директор продюсерської агенції "Астрогон". Так, Кременчук. Чи не міг би я переговорити з одним вашим кореспондентом? Звуть Раїсою. Знімала... Знімала нещодавно трагедію на аеродромі "А-Старта". Черевик? Можливо. У відпустці?.. А номеру домашнього телефону не дасте? Ні?.. Жаль...
Данило відкидається на спинку дивану, про щось думає і, прийнявши рішення, знехотя набирає інший номер. Говорить, нервово ходячи по кімнаті:
- Привіт. З тобою я розмовляти не хочу. Я хочу розмовляти з Черевик. Дай мені її координати. Для чого, для чого... Для того!..
В приміщення офісу авіаклубу слухавку тримає Антон:
- Данько, скільки можна?.. Мені здається, що ти вже давно зрозумів, що я тут ні до чого. Це - прикра, дика випадковість. Ніхто з нас від цього не застрахований. Даниле, кожний стрибок кладе десь сотню в твою кишеню. Ми ж партнери!.. Так, і твої концерти та вистави кладуть. Так, більше кладуть. Але в мене - майже щоденно, а в тебе з розтяжкою в часі. Тож - на рівних.
Чується стишений і трохи викривлений перешкодами голос Кременчука:
- Ні, не на рівних. Ти змушуєш людей життям ризикувати, а я змушую їх цьому життю радіти. Різні в нас гроші, Антоне.
- Адреналін той самий, але - не предмет для суперечок. Просто в нас світовідчуття різне... Для чого таки тобі Рая? Що відзняти? Ще раз? З іншої точки? Щоб на перехресті напрямків джерело вихору визначити?
І знову квартира Кременчука. Той морщиться, говорячи в слухавку:
- Та я розумію, що це може бути якась випадковість. Якийсь одиничний феномен. Розумію я!.. Але, давай спробуємо! Гаразд, я розумію, що неввічливо без її згоди номер давати. Гаразд, сам з нею переговори. Я б і сам спробував відзняти. Але, звик на фахівців покладатися. Ну, витримки там усілякі, експозиції... Гаразд. Чекаю.
Данило крутить в руках слухавку, потім підходить до комп'ютера, відкриває вікно "Google", набирає "криттери" й ставить курсор на опцію "пошук".
* * *
Міст через Дніпро, з вишини якого відкривається панорама, осяяного вогнями, нічного міста. По мосту проїжджають поодинокі автомобілі. На пішохідній доріжці Рая ладнає професійну відеокамеру на штатив. Данило допомагає їй. Рухи його метушливі, а очі трохи божевільні. Антон курить, спершись на парапет і вдивляючись в смоляну даль нічного Дніпра, на якій деінде спалахують вогні бакенів.
- Гаразд, - врешті решт, обертається він до штатива, з якого Черевик вже розпочала зйомку міста, - пішов я до машини. Там почекаю. Мерзнути тут з вами мені зовсім не кортить. - Зиркає з-під лоба на Кременчука. - Здається, в декого одна маячня змінилася іншою. Раю, хоч ти не йди в нього на поводу! Цілий же день знімали, продивлялись - нічого. А нічні зйомки - це взагалі суцільне божевілля! Що на них побачити можна!
Раїса мовчить, схилившись до об'єктиву камери. Данило ж промовчати не може:
- Отож і лихо, що вдень ноги били, не зметикували, що Бокконе криттерів своїх вночі знімав, коли їх краще видно було.
- Криттери, криттери!.. Я ж кажу: була одна манія, стала інша. Ти мені краще скажи, маніяче, що ж тоді Раїса на літовищі зняла? Вдень, до речі.
- Не знаю... Не знаю я! Але ж ти сам бачив - зараз вдень над містом все спокійно. Спокійно все в Багдаді!!! - майже кричить Кременчук, але за мить з великим зусиллям знову бере себе в руки й похмуро продовжує: - Якщо й нічна зйомка нічого не покаже, то я відкину цю дурну версію загибелі Кристини. І знову повернусь до попередніх, - закінчує дещо погрозливо.
- Тьху, ти, дурень! - зло плює Нестерів в бік нічного Дніпра. - Ні, я піду, бо...
І осікається. Бо десь в парі кілометрів від них примарно спалахує щось таке, що нагадує повільну прозору блискавку.
- Ну, що манія? Манія??? - знервовано галасує Данило. - Раю, Раю, трохи лівіше давай, лівіше!..
- Та ти ж сам казав, що криттери твої кляті звичайним зором не видно! Що їх лише на плівці або відео побачити можна! Сам же казав! - кричить собі й Антон.
А блискавиця вдалині то спалахує блідо-фіолетово, то зникає, але явно суне до мосту. Настає напружена тиша. Навіть автомобілі припиняють їздити по мосту.
- Гроза йде, - нервово кидає Антон, - звичайна гроза. - І сам не вірить у це.
- На зварювання схоже, - кидає собі й Рая, відриваючись від об'єктиву. - На далеку зварювальну дугу. - Й повертається до Кременчука: - Чи на тварей твоїх схоже?
- Ні, - шепоче той, - ні, не дуже. - І раптом вишкіряється на дівчину: - Та ти знімай, знімай! Потім розбиратися будемо.
- Досить! - вже трохи приходить до тями опісля першого переляку Антон. - Досить, кажу! Це вже стає заразним. Ми всі тут зараз збожеволіємо, всі! - Новий спалах висвітлює його трохи викривлене обличчя. - Раїсо! - кричить Нестерів. - Раїсо, звертай своє причандалля, пішли звідси, пішли. Нам всім перепочити треба!
Але дівчина, трохи повагавшись, знову схиляється над об'єктивом. В повітрі чутно якесь слабеньке потріскування. Антон було кидається до дівчини, але Кременчук встає у нього на дорозі. Черговий, вже зовсім близький, спалах висвітлює розлючені обличчя хлопців. Стає зрозумілим, що якщо Нестерів зробить ще хоч крок, відбудеться бійка. Потріскування в повітрі підсилюється.
- Та йдіть ви до ста бісів, навіжені! - врешті решт, не витримує Антон. Рвучко розвертається і йде від них.
Данило проводжає його важким поглядом. А Рая вже знімає камеру зі штатива і, взявши її до рук, спрямовує просто в небо, яке стало якимсь скляним і мінливим. Ліхтарі на мосту тьмяніють, а на їхніх верхівках з'являється ледь помітне свічення. Рая опускає камеру на них, потім - ще нижче, у видошукачі з'являється спина Антона, що роздратованим і швидким кроком майже біжить від товаришів.
І раптом... Раптом на пішохідній доріжці, перед Нестерівим, виникає бліде світло, що стрімко наближається до нього. Воно чимось нагадує прозорий пінявий струмінь води. Хлопець нажахано зупиняється.
Кременчук кидається було до нього, але в цей час блакитні спалахи охоплюють постать Нестеріва і його тіло розпочинає тіпатись в цьому примарному полум'ї. А "водяне" світло продовжує бігти по мосту до Раї та Данила. В останню мить Кременчук інстинктивно хапає дівчину й щосили притискає її до металевої огорожі мосту. По його руках, що вчепились в парапет, пробігають іскри, обличчя його викривлюється, їх разом з Раєю дрібно-дрібно трусить - здається, навіть міст вібрує - але Данько не відпускає огорожі. А Нестеріва якась сила раптом здіймає у повітря й по широкій дузі кидає з мосту в чорний простір ночі.
- А-а-а-а-а!!! - чується нелюдський крик, який закінчується віддаленим сплеском. І настає тиша.
Здалеку чується наростаючий шум двигуна й на мості показуються фари чергового автомобіля. Це - бензовоз, з цистерни якого звисає ланцюжок заземлення. "Дзень-дзень", - подзенькує по асфальту ланцюжок. "Ан-ан", - трусяться губи в Раї, яку Кременчук так і не відпускає від огорожі, бо руки в нього зсудомились. "Дзень-дзень... тон-тон... дзень-дзень... ан-тон... ан-тон..."
Бензовоз минає Кременчука й Черевик, які з кабіни водія нагадують закохану парочку, що обіймається на мосту. Антон проводжає машину поглядом, який зненацька зупиняється на ланцюжку заземлення, що волочиться асфальтом. З-під нього іноді висікаються іскри. Дзень-дзень...
- Пусти, пусти мене! - раптом починає пручатись Рая з явним наміром стрибнути слідом за Нестерівом.
- Стояти, стояти, дурепо! - хрипить Кременчук, втримуючи її. - Тридцять метрів висоти. Ніч. Чим ти йому допоможеш? Хто тебе рятувати потім буде?..
- Боягуз!.. - вирвавши одну руку, Рая закінчує цей порух дзвінким ляпасом.
Кременчук обома руками хапає її за плечі, щосили смикає і невідомо, чим це має закінчитись, але в цей час в його кишені дзвонить мобільник. Хлопець і дівчина кам'яніють і трохи злякано дивляться одне на одного. Потім Данило нарешті відпускає Раю і метушливими руками дістає телефон:
- Так, так... Антоха!?!.. Антоха, чортяка!.. Доплив? Де? Біля машини. Мокрий весь? Зараз, зараз, біжимо...
Він вимикає мобільник і знову ледь збожеволілим поглядом дивиться на дівчину.
- Що? - видихає та.
- Жив... Жив, Антоха. Випірнув. Дістався до берега. Зараз нас біля машини чекає. Мокрий-мокрісінький. Біжимо, біжимо, Раю!..
Дівчина закидає камеру, яку так і не випустила, на плече, і вони щодуху біжать по мосту. Позаду них завмер забутий штатив, по якому на асфальт сповзає, зникаючи, якийсь сріблястий серпанок.
* * *
Квартира Нестеріва. Кременчук обережно зачиняє двері до спальні, в якій койка горбатиться тілом людини, з головою огорнутою ковдрою.
- Ну, що спить? - запитує Рая Данилу, що навшпиньках заходить до кімнати.
- Ледве вклав. Увесь наїжачений і... І наелектризований, чи що. Аж матерія тріскотіла, коли його вкривав.
- Нехай поспить. Не кожного дня людині з мосту доводиться падати. Одяг його повісив сушитися?
- Повісив, повісив... Що тут у тебе?
- Сам подивись, - відсовується Рая від відеомагнітофона, на якому видно краєвид нічного міста з блискавицями, що спалахують над ним.
Данило було уважно дивиться, але через нетривалий час зітхає:
- Не те... Зовсім не те.
Дістає з кофру ксерокопії фотографій Бокконе й засмучено перебирає їх. Рая дивиться на них через його плече й раптом напружується:
- Почекай, почекай!.. А ну, відмотай на початок стрічки.
Зображення на екрані швидко йде заднім ходом і раптом...
- От, от... Зупини!
Обидва схиляються майже впритул до екрану. На ньому зовсім з іншого боку від першого спалаху, у протилежному кутку зображення, ледве можна розібрати якусь прозору хвилясту лінію. Вихор? Хлопець з дівчиною розгублено перезираються й Рая розпочинає уповільнений перегляд стрічки з цього кадру. При наявності доброї фантазії у грі світла та тіней можна уявити якогось монстра, котрого хвиляста лінія штовхає над містом по нічному небу.
За їхньої спиною чується непевний шурхіт, який закінчується стишеним звуком, схожим на звук дверей, що зачиняються. Зображення на екрані розпочинає ледь тремтіти, а у вухах тихесенько нуртують радіоперешкоди. Рая було обертається, але її торсає Данило:
- Дивись, дивись... Знаєш на що це схоже, знаєш?
Раїса знову повертається до екрану, зображення на якому заспокоюється, а звук радіоперешкод зникає.
- Це схоже на тіло, яке у воді пливе! - майже кричить між тим Кременчук. - А спалахи, корі ми зняли - це хвилі, яке це тіло збурює при русі! Лише хвилі! Ми не те знімали, Раю, не те!.. Давай, на початок перемотуй, на те місце, де ота лінія з'являється!
А сам вже витягає з кофру знайому мапу міста зі смугою, викресленою ним від початку літовища "А-Старту". Рая ж зупиняє стрічку на тому місці, де з'являється хвилясте утворення. На щастя, видошукач не відтяв району міста, з котрого воно виникає. Дівчина з хлопцем визначають місце на мосту, з якого велась зйомка, і з нього проводять пряму лінію в напрямку появи можливого вихору. Ця лінія перетинає смугу, накреслену Данилом раніше. Хлопець олівцем окреслює район можливого джерела дивного випромінювання, схиляється над мапою, читаючи назви вулиць і раптом рвучко випростовується: на позначці будинку біля гостряка олівця можна прочитати "13". І поряд назва вулиці: "Богдана Хмельницького".
- Ч-чорт!!! Уфологи!.. Швидко туди, Раю, швидко туди!
- Та не швиди ти! Ще ж темно надворі. Може, ранку дочекаємось?
- Який ранок, який такий ранок?! У них там якесь обладнання, розумієш? Вони саме зараз мають там працювати!
- А Антон?
Кременчук, який вже біжить по коридору, рвучко гальмує і обережно зазирає до спальні. В ній стоїть якась пронизлива тиша. Антон під ковдрою не ворухнеться.
- Спить, - повідомляє Данило, повертаючись до Раї. - Нехай спить. Ми його зачинимо, щоб не турбувати. Ключі он - на тумбочці, а самі... Швидше, Раю, швидше! Та камеру, камеру візьми!
* * *
Біля темної дев'ятиповерхівки рвучко зупиняється "шкода" Кременчука. Гаснуть фари. Біля під'їздів тьмяно виблискують ліхтарі. В будинку деінде горить світло у вікнах чи то любителів працювати вночі, чи то тих, кому треба збиратись на ранню роботу. Хряскають дверцята й Данило з Раїсою виходять з машини. У Черевик в руках відеокамера.
- Он їхня квартира, - вказує Данько Раї на вікно дев'ятого поверху, якесь мерехтливе й моторошне-блакитне на тлі теплого жовтого світла небагатьох інших освітлених вікон. - Працюють.
- Працюють, працюють, - передражнює хлопця дівчина. - От й молодці! Не те що деякі, хто по вулицях звечора до досвітку швендяє.
- Ми теж працюємо, знімай.
- Знімай, знімай, - не заспокоюється дівчина, здіймаючи, втім, камеру, - а як нічого тут немає? Що тоді?
Кременчук не відповідає їй, нетерпляче тупцюючи на місці. За хвилину він торсає дівчину за плече:
- Ну, досить, досить. Давай подивимось.
Вони схиляються до переглядового екранчика камери. І вражено перезиркуються. На ньому видно спіраль світлового вихору, що здіймається просто з вікна дев'ятого поверху. Вихор лине вгору й зникає в якийсь волохатій масі, що нависла як над цим, так і над прилеглими будинками. Складається враження, що маса безгучно й загрозливо ворушить чисельними кілометровими мацаками.
- Так! Йєс! - лихоманкове шепоче Кременчук. - Зловились, експериментатори! Ментів з прокуратурою поки що не викликатимемо, я з ними сам зараз розберусь!
І кидається до дверей під'їзду, не дивлячись на застережні скрики дівчини. Їй не залишається нічого іншого, як кинутись за ним слідом. Але раптом повітря наче зітхає сплеском радіоперешкод і все навколо занурюється в цілковиту темряву: згасають як ліхтарі біля під'їздів, так і не часті освітлені вікна. Рая налітає на спину Данила, що рвучко зупинився на всьому бігу:
- Що це?
- А біс його знає! Електрику, здається, по всьому будинку вибило. Але... Але ти знімай, знімай небо, Раю!
Дівчина знову скидає камеру до гори, а за хвилину вони з Кременчуком знову розглядають екранчик, що слабко світиться в темряві. На ньому видно, що вихор зник, а маса втратила однорідність, розпавшись на міріади іскор, які, втім, все ще зберігають ї форму.
- Ну, що, - звертається Кременчук до Раї, - якісь докази ще потрібні? - Та лише руками розводить. - Не знаю, як ті криттери, але якимсь небезпечним випромінюванням тут явно хтось бавиться. І ці хтось за визначенням - тварі!
З цими словами Данило пірнає в темряву неосвітленого під'їзду. Рая - за ним. Оскільки ліфт не працює, вони, перечіпаючись і важко дихаючи, сунуть нагору в суцільній темряві. Зненацька Кременчук стишує біг, до чогось прислухаючись. Дівчина знову наштовхується на його спину і хоче вилаятись, але хлопець рвучко обертається й сичить:
- Тихо! Ані руш!
Згори чується важке човгання декількох пар ніг. Його супроводжує якесь слабке потріскування. По стінках маршового переходу розпочинає стрибати натяк на тьмяне світло. Данило було хоче героїчно продовжити шлях нагору, але Раїса інстинктивно хапає його за рукав й тягне зі сходового майданчику на поверх. Вчасно. В невірному промені ліхтарика їм видно, як по сходах механічною ходою спускаються троє чоловіків. Двійко передніх тягнуть щось схоже на торпеду, або велику підзорну трубу. Третій, який присвічує їм іззаду ліхтариком, увесь обплутаний клуб'ям якихсь зміюк. І лише за хвилину Данило з Раєю розуміють, що це - кабелі, накинуті на його плечі.
Облич чоловіків не видно, але по постаті Кременчук взнає в одному з передніх уфолога Толіка з тринадцятої квартири. Задній теж здається йому чимось знайомим. Але не він прикував до себе увагу хлопця, а ноги дивовижної процесії: в темряві видно, як за кожним кроком з їхніх підошов сипляться іскри. Це моторошно. А в уяві Данила чомусь постає ланцюжок заземлення бензовоза на мосту: дзень-дзень... дзень-дзень..
В цей час від необережного руху замикаючого чоловіка промінь ліхтарика на мить висвітлює його обличчя. Рая, що так і тримає Данилу за рукав, здригається всім тілом: це - Нестерів. Вона хоче щось сказати, але Данило затискає рукою їй рота, спостерігаючи за тим, як чоловіки занурюються в темряву сходів.
- Пусти, пусти, - сичить дівчина, пручаючись в лабетах хлопця, - там же Антон, Антон!.. І як він раніше нас сюди зміг дістатися!?
- Мене більш цікавить інше питання, - шепоче Данило, - як він зрозумів, що прийти треба саме сюди? І ще... Розумієш, в квартири Антона такі двері, що якщо зачинити їх на всі оберти ключа, то їх неможливо відчинити навіть зсередини. А ключі в нас... А ми лишили його сплячим...
Рая знетямленими очима дивиться на хлопця. В під'їзді вже панує тиша. Данило потроху відпускає дівчину і киває вниз. Найобережнішим чином вони спускаються сходами. Визирають надвір... А потім викочуються з під'їзду: ніде нікого не видно. Над похмурим будинком розпочинає точитися свинцевий досвіток.
* * *
Рука Кременчука рвучким порухом скидає ковдру зі сплячого Антона і... І виявляється, що під ковдрою нікого немає. Там лежить згорнутий матрац.
- Ч-чорт! - лається хлопець і обертається до Раї, що стривожено завмерла за ним. - Кинули нас, наче лохів останніх! І коли ж він встиг!?..
- Мабуть, коли ми відео продивлялись, - похмуро відповідає дівчина. - Що тепер робити будемо? І як ми їх загубили?! Де тепер шукати? Це все через тебе: треба було відразу за ними бігти, а не...
- Спокійно. Все буде гаразд. А для початку давай кави вип'ємо, бо в мене вже в голові просто жуки гудуть, - якось жалісно каже Данило.
Раїса простує до кухні, Данило - слідом, і в цей час в нього дзвенить мобільник.
- Слухаю, Тарасе. Ні, хлопці, розпочинайте без мене. Нестерів?.. Ні, мабуть, його сьогодні теж не буде. Тарасе, я цілком покладаюсь на тебе. Ти же план знаєш, сто разів його відпрацьовували і зі мною, і з Антоном. Виконуйте тепер. У вас вийде. Мер?.. А що, мер? Зустріньте його хлібом-соллю, нехай Ксанка його почоломкає, йому відразу памороки заб'є... Все у вас вийде. Я певен... Я спробую на відкриття вирватись, але... Гаразд, гаразд... - засмучено суне мобільника до кишені.
- Що там? - запитує Рая, готуючи каву.
- Фестиваль молодіжний, - відповідає Данило, вмикаючи телевізор, - майже рік готували, а тепер... - він гірко махає рукою.
По телевізору йде ранковий випуск місцевих новин.
- Сьогодні матиме місце офіційне відкриття молодіжного свята "Астрофест", підготовленого до Дня молоді за сприяння місцевої влади, - каже молоденька дикторша. - Місто прикрасилось в його передчутті, варто лише пройтись вулицями Гременця, аби відчути його святковий настрій...
Йде відеоряд центральних районів міста, вклечаних рекламами "Астрофеста". Зграйки молодих людей весело вимахують його прапорцями, обличчя їхні розмальовані офіційними кольорами свята, за ними з балконів ласкаво спостерігають більш старші гременчани, якась дівчина з маршрутки шле цілунок знімальній групі. Загалом, явно відчувається атмосфера веселощів і добра.
- Ну, ось, - зовсім вже засмучено зітхає Кременчук. - Дочекались свята...
- А, може, підеш хоча б на відкриття, - скоса зиркає на нього Рая. - Чого тут сидіти. Все одне не знаємо, що зараз робити. Проконтролюєш все, і - назад.
- А що?.. Рая, ти знаєш, я швидко. Буквально пообідь повернуся. Я швидко, - схоплюється зі стільця Кременчук.
На екрані телевізора з‘являється заставка: "Кримінальна хроніка".
- На жаль, - каже дикторша, - не все так гарно в Гременці, як це показувалось у попередніх сюжетах. Сьогодні вночі група хуліганів захопила електропідстанцію в одному з міських мікрорайонів, повністю знеструмивши його. Хулігани й досі утримують приміщення, не дивлячись на умовляння сил правопорядку, стягнутих до місця пригоди. Знеструмленими залишаються вулиці Перемоги, Гоголя, Хмельницького...
З рук Раї на підлогу уповільнено падає чашка. Дзень... Перед очима Данила знову встає ланцюжок бензовоза. Потім - іскри на його власних руках притиснутих до металевої огорожі мосту, потім - іскри з-під підошов чоловіків в нічному під'їзді. Він ошелешеними очима дивиться на Раю, а за тим кидається до прихожої, де в Нестеріва влаштована підвісна комірчина для старих речей.
- Данько, - кричить йому вслід Рая, - Данько, ти зрозумів!? Ти все зрозумів?..
- Зрозумів, зрозумів, а як же, - лихоманково шепоче Данило, з гуркотом вивертаючи на підлогу якісь викрутки, бовти, цвяхи, пластини та інше металевий реманент.
- Ти що робиш?!? - вилітає до нього Раїса.
Але Кременчук не чує її, стягуючи з ноги черевика, хапаючи молоток і пробиваючи із зовні каблук цвяхом. Рая нажахано дивиться на нього. А Данило вже загибає кінець цвяха всередині черевика, накладає на нього якусь металеву пластину, скидає шкарпетку і натягує черевика з пластиною на босу ногу. І лише тут зустрічається поглядом з Раїсою.
- Тьху ти! Та не збожеволів я, не збожеволів! Скидай кросівки, я тебе, подруго, зараз заземляти буду. Бо невідомо, чим сьогоднішнє наше свято скінчитись має.
* * *
Кременчук на скаженій швидкості жене машину вулицями міста.
- Звісно, це поки що робочі гіпотези, - звертається він до Раї, яка сидить поряд. - Але сама посуди... На мосту з нами нічого не трапилось тому, що ми за метал огорожі ухопились. Заземлились, тобто. Антон цього не зробив. Що з ним сталось? Що з ним ще потім сталося, під час падіння? Як він виплив? Що з уфологами, нарешті, сталось? Адже, нормальні люди були начебто. А потім... Ходять, наче роботи...
- Данько, я не встигаю за твоїми думками, - жалісно бурмоче вкрай розгублена Рая.
- А воно тобі поки що й не потрібно. Ти краще згадуй, де та підстанція клята.
- Он там у двори звертай... Але, все ж таки, до чого тут криттери твої?
- Не знаю. Це в уфологів запитувати треба. Що вони тут робили і що наробили експериментами своїми.
"Шкода" влітає у двір і вищить гальмами: за декілька метрів від неї міліцейське очеплення. Збоку - декілька патрульних машин. За очепленням - приземкувата споруда підстанції з наглухо зачиненими дверима. До машини Кременчука підходить міліціонер. Козиряє:
- Вибачте, тут зупинятись не можна. Прошу вас проїхати трохи далі.
Данило кидає задумливий погляд на Раю і, неочікуване навіть для самого себе, гарикає:
- Знімальна група телекомпанії "Рандеву". Хто тут у вас старший?
Міліціонер козиряє:
- Вибачте, тут зупинятись не можна. Прошу вас проїхати трохи далі.
Кременчук занепокоєно дивиться на нього і раптом звертає увагу на якусь закам'янілість обличчя міліціонера.
- Добре, добре, - метушливо заводить двигун.
Міліціонер якось механічно розвертається й іде до очеплення. Коли він опиняється в тіні дерев, то...
- Це мені здалося чи ні? - рвучко повертається Данило до Раї.
- Ні, - напружено відповідає та, - не здалося. Іскрить, мов старе магнето. - І раптом схлипує: - Данько, мені страшно!
Видно, що з-під підошов міліціонера й дійсно розсипаються, напівпомітні в денному світлі, іскри. Рая вткнулася обличчям в плече Данила, шукаючи в нього захисту. Він ласкаво гладить її волосся, спостерігаючи за правоохоронцями. Ось той, що підходив до них, обертається до машини. Данько заспокійливо махає йому рукою: зараз, мовляв, поїду. А сам каже невідомо до кого:
- Вони тут не для того зібрались, щоб "хуліганів" викурювати, а для того, щоб їх охороняти. Щось там відбувається, всередині...
Хлопець м'яко відштовхує від себе дівчину:
- А, ну, вийди з машини.
- Для чого?
- Вийди, кажу. І камеру візьми. Я машину трохи далі віджену, а ти поки познімай це збіговисько.
Кременчук говорить спокійно, але по його напруженому обличчю видно, що він щось замислив. На жаль, Рая цього не помічає. А Данило, тільки-но вона виходить з машини, трохи сумно підморгує їй і, не зачиняючи дверцят, зненацька зриває "шкоду" з місця. Просто на очеплення. При наближенні автівки люди розбігаються, Раїса щось кричить позаду, а попереду - металеві двері підстанції. В останню мить Данило вистрибує з машини, а вона, вибухаючи, б'ється в двері. Крізь полум'я видно, як вони вивалюються всередину, туди ж кидається й Кременчук. З усіх боків до підстанції трохи механічною ходою біжать міліціонери.
Всередині підстанції Данило перестрибує через одного з впалих уфологів, але другий кидається на нього. Хлопця всього обсипає снопом іскор і серед них зав'язується бійка. На мить йому кидається в очі те, що стрілки усіх приладів знаходяться на нулях. А на допомогу уфологу вже приходять двійко міліціонерів. Данило вдало захищається, не дивлячись на те, що іноді крізь нього проходять якісь блискавки: заземлення працює. Серед трансформаторів Нестерів від'єднує дроти від апарату, схожого на торпеду.
- Анто-о-он!!! - намагається прорватися до нього Кременчук, але той наче не чує його, роблячи свою справу із розміреністю механізму.
На допомогу Нестеріву приходить уфолог Толік зі скляними очима. Вдвох вони витягують "торпеду" з палаючої підстанції. Кременчук проривається за ними. Але на виході його збивають з ніг. Двійко іскристих нападників здіймають над ним якісь ломи, а в самого Данила, що намагається не відривати заземлених підошов від землі, знов влучає блискавка. Йому непереливки, але в цей час крізь блискавку на міліціонерів вихором налітає Рая. Кременчук схоплюється на рівні й відзначає, що битися дівчина може.
А Нестерів з Віктором в цей час з "торпедою" на руках швидкою ходою пересуваються до одного з декількох міліцейських "уазиків", що скупчились у дворі. Данько з Раєю теж біжать до нього, але по них відкривають стрілянину вже зі звичайної зброї. Тож їм приходиться сховатись за однією з машин і з безсилою люттю спостерігати за тим, як "торпеда" завантажується в "уазик". Потім Антон всідається за кермо й машина рушає з місця.
Розлючений Кременчук вдаряє по дверцятах патрульної машини, за яким вони сховались від обстрілу і ті зненацька відчиняються. Хлопець перезиркуються з Раєю і вони вдвох швидко ковзають в кабіну: друге авто зривається з місця навздогін за першим, не дивлячись на те, що зчиняєьться шалена стрілянина.
Міліціонер з кам'яним обличчям, що першим зустрів тут "шкоду" Кременчука проводжає "уазики" скляними очима і говорить просто у простір "електронним" голосом:
- Всім патрулям! Озброєні злочинці угнали патрульну машину номер тридцять два сорок вісім і переслідують на ній іншу машину, яка намагається вивезти з-під обстрілу свідків злочину. Першу машину пропускати, номер тридцять два сорок вісім затримувати усіма можливим способами. Повторюю...
* * *
Йде гонитва вулицями міста: мелькотять будинки, обличчя, реклами та прапори "Астрофеста", зойкають сирени, вищать гальма. Через деякий час обидва автомобіля вириваються за межі міста.
- Куди їх несе?! - кричить Данило. - Не розумію!
- Скажи краще, куди нас несе? Для чого ми в цю бійку встряли? Повідомили б відповідні служби та й по тому.
- Які служби!!! Ти ж бачила що вони з цими службами роблять!
- Хто "вони"?
- Та криттери ж, мабуть.
- Ніде ніколи нічого не робили, а в Україні розійшлися. Так, чи що? Дурниці!
- Ніколи ніде з ними дурнуваті українські уфологи з якоюсь дурнуватою українською апаратурою не перетинались. Може, вона дратує тварей, а, може, навпаки...
Данило раптом замовкає, кидаючи миттєвий погляд на Раю. Очі в нього знов божевільні. Попереду на обрії видні шпилі високовольтної підстанції, до якої тягнуться високовольтної лінії.
- От що їм потрібно! - кричить Кременчук. - Енергія! Як найпотужніша енергія! Пам'ятаєш, як на відео твар ота волохата з Хмельницького почала на жеврини розпадатися, як світла в домі не стало? Пам'ятаєш? Отже, в квартирі у них пробки вибивало, потім загрубили, але низьковольтна підстанція не потягнула, тож вони тепер... А потім...
- Що потім!? - від жаху очі дівчини розчахуються у напів-обличчя.
- От зараз догонимо й взнаємо, що потім, - до межі натискує на газ Кременчук.
Але гранично розігнатися йому не вдається, бо з обох боків перехрестя, до якого вони наближаються, на полотно дороги виїжджають дві велетенські фури, перекриваючи йому шлях. Данило щосили тисне на гальма. "Уазик" заносить на узбіччя, а з-за фур виринають міліцейські машини з сиренами та мигалками.
- Приїхали! - щосили б'ється Данило грудьми об кермо.
* * *
Міська площа, вкрита різнобарвним святковим натовпом. До сцени з брендом "Астрофесту" та рекламами спонсорів, по утвореному проходу простують молоді люди в карнавальних костюмах, що зображують інопланетян з усіх мислимих та немислимих фантазій. "Інопланетяни" вишукуються перед сценою, сміються, вітають людей, що зібралися на площі. На сцену виходять ведучі, хлопець та дівчина, разом з мером міста. Ведучі вдягнуті в джинси та вишиванки. Площа зустрічає їх вітальним ревищем.
- Тихо, тихо! - здіймає руку ведучій. - Галактика вітає Гременець!.. Гременець зустрічає Галактику!!! Перша на планеті зустріч цивілізацій відбувається в рамках молодіжного фестивалю "Астрофест"!.. Вітаємо наших гостей, вітаємо мера міста, котрий...
В цей час звук зникає. Ведучій розлючено дивиться на лаштунки, за якими техніки пробують щось робити, а потім шепоче напарниці:
- Ксанко, мегафони!
Дівчино, вимушено посміхаючись, майже бігом простує за лаштунки, звідки повертається з мегафонами. Поряд з нею йде, якась жінка, що підходить до мера й щось шепоче йому на вухо. Обличчя в того стає стурбованим.
- Але темні сили Всесвіту не дрімають! - в цей час каже ведучій в мегафон, пробуючи обіграти ситуацію. - Хоча їм не зупинити ані гременчан, ані їхніх космічних друзів. - Площа схвально відгукується. - Покажемо їм це! Покажемо разом. Лас-ка-во про-си-мо, Га-лак-ти-ко, Лас-ка-во про-си-мо, Га-лак-ти-ко!..
Площа розпочинає скандувати слідом за ним. Мер разом з жінкою, що підійшла до нього, зникають зі лаштунками. Там він бере поданий йому мобільник. Чується чийсь захеканий викривлений голос:
- Миколо Івановичу, аварія на підстанції в Китоврасах. Пів-міста знеструмлено. Бригади ремонтників вже виїхали. Але туди ще й міліцію треба, бо якісь довбони з персоналу нікого до підстанції не підпускають. Район вже підтягується, але просять нашої допомоги, бо один з хуліганів і так вже втік. Не втримали...
* * *
Поле біля підстанції в Китоврасах, до якої вже стягуються сили МНС та міліції. Вдалині - лісопосадки. На узбіччі дороги, просто на землі, біля міліцейського автомобіля сидять досить пом'яті Данило й Рая. Біля них - охорона. В їхньому напрямку простують два високих міліцейських чина.
- Як же ви отого дивака не втримали? - запитує один.
- Та в нас тут народу ще мало було, а він вийшов з підстанції, і до посадки попрямував. Ну, хлопці - кричати. Так він по них - блискавкою якоюсь. Добре, персонал з підстанції вискочив, потягли їх до себе. Але потім...
- Нічого не розумію, Степаничу, в місті на Хмельницького хлопці з Грюківського райвідділу збунтувались. Нікого до підстанції не підпускають і розмовляти не хочуть. Тепер - тут. Втікач з блискавкою. Та ще ото двійко навіжених...
- Та вже ж, - підтакує Степанич, - давно я такої фантастики не чув. НЛО, уфологи... Чоловічки зелені... Як вони там ляпали?.. Криттери, чи що?
- Кретини, - відгукується другий, зупиняючись біля Кременчука з Черевик і важким поглядом дивлячись на них. - Але, досить, мабуть. Треба їх поки що до міста відвезти, щоб під ногами не плутались. Слухай, Дейко... - звертається було до одного з охоронців, але його перериває дзвінок мобільника, якого він тримає в руках. - Так, слухаю... Що-о-о?!? - обличчя його витягується. - Так... так... єсть!.. обов'язково... слухаюсь!
Повільно опускає трубку мобільника, напружено думаючи про щось.
- Що там таке? - не витримує другий міліцейський чин. Данило з Раєю теж стривожено дивляться на нього.
- Повний абзац, Степаничу. Нью-Йорк, розумієш. Одинадцяте вересня. Якесь мурло підняло в повітря літак нашого авіаклубу й вимагає за півгодини усю електрику Гременецької ГЕС спрямувати на місто через Китовраси. Інакше, мовляв, протаранить греблю, терорист хрінов!..
Данило рвучко схоплюється на рівні:
- Прізвище відомо його?
Міліціонер похмуро дивиться на хлопця, але відповідає:
- Нестерівим, кажуть, назвався. Навіть керівником авіаклубу отого. Фахівець, мовляв, щоб знали.
Тепер вже на рівні схоплюється й Рая. Міліціонери уважно вивчають їх:
- Що, знайомий?
- Та це ж ми за ним, за ним гналися, - кричить Данило, - а ви нас зупинили. От тепер і отримуйте! Ви нас маєте відпустити, ви нас маєте на літовище доставити! Тут поряд.
- Що знову, наздоганяти станете? - примружується міліціонер.
- А хоча б!
- Без вас все зроблять, як треба. Ач, які спритні відшукались!
- Та не встигнете ви нічого зробити, не встигнете. Недарма він лише півгодини вам дав. Його треба в повітрі зупиняти. Інакше... Ви уявляєте, що з Гременцем станеться, якщо греблю прорве? Та й не лише з ним.
Міліціонери нерішуче перезиркуються поміж собою.
- Та просто підстрахуйтеся ви, - продовжує тиснути Данило, - просто підстрахуйтеся! Ви ж нічим не ризикуєте, а якщо зупинимо Нестеріва власними силами, то ви ще й нагороди отримаєте. Разом зі званнями новими.
Степанич чухає потилицю. Старший чин жує губами й, врешті решт, приймає рішення:
- Дейко, за кермо. Степанич, залишаєшся за старшого. А я з цими шибайголовами, дійсно, до літовища проскочу. Про всяк випадок. Може, й дійсно, щось зробити зможемо.
* * *
Данько з Раїсою трусяться на задньому сидінні міліцейської машини.
- Раю, - звертається хлопець до дівчини, - дуже прошу, як аеродрому дістанемось, не ліз нікуди. Далі я сам...
Дівчина дивиться у вікно і відповідає, не повертаючи голови:
- Ти вже раз робив сам. На Хмельницького... - і нарешті повертається до нього: - Дурню, ти літаком керувати вмієш?
Тепер вже Данило відвертається до вікна.
- А я виросла на аеродромах. В мене батько в авіації служив. Таким ось чином...
- Раю!..
- Заткнись!.. Мене інше турбує. - В голосі та очах дівчини раптом з'являються сльози. Данько бере руками її обличчя й повертає його до себе. - Розумієш... Що ми можемо зробити?.. Чи комусь довести?.. Сили ж космічні! Подивись на мене. Подивись на себе. На них подивись, - киває на міліціонерів, що трусяться на передньому сидіння. - Хіба ж ми можемо з космосом на рівних боротися!?
- А чого я на когось дивитися маю? - серйозно, дуже серйозно запитує Кременчук.
- Нехай космос на мене, врешті решт, подивиться. Може зрозуміє, що я не менше за нього навкруги бачу.
* * *
В кабіні пілота Рая заводить двигун літака. Повертається до Данила, що стоїть в неї за спиною, підморгує й згідливе киває головою. Той відповідає їй такими ж жестами й виходить до салону, в котрому, зі зброєю напоготові, сидить Дейко. Підходить до дверей, схиляється над ними й кричить до міліціонера:
- Агов, служивий, допоможи!
Коли ж той підходить до нього, рвучко відчиняє дверцята й виштовхує охоронця з салону. Водночас літак розпочинає розбіг. До впалого міліціонера звідкись біжить "чин", але він вже підхоплюється, кричачи, біжить за літаком, потім обидва стріляють йому вслід, але той вже відривається від землі.
Внизу - панорама околиць Гременця, Дніпро, плавні, в далині - видно Гременецьку ГЕС, до якої летить літак Антона. За її греблею – гладінь Гременецького водосховища. Данило вмощується у крісло другого пілоту, киваючи вперед:
- Зв'язатися з ним не можна?
- Пробувала, не відповідає. А залишилось всього п'ятнадцять хвилин.
- Ну, тоді - вперед. А там - за обставинами.
Літак вгвинчується в синяву небес. З набережної Гременця за ним спостерігають усміхнені учасники "Астрофесту". Радісно махають йому руками й прапорцями, думаючи, що це - елемент свята.
- Борт сім нуль п'ять, борт сім нуль п'ять.. - бубонить в мікрофон Рая. Потім повертається до Кременчука: - Мовчить.
Данило напружено дивиться на літак, до якого вони летять навперейми й розмірковує:
- Отже, за ідеєю, все відбувалось так. Над Гременцем літали криттери. Уфологи якимись своїми експериментами розбурхали їх. Харчі електронні дали, чи що. Тим сподобалось. І, набравши силу та зрозумівши, що тут ще підживитись можна, людей вирішили використати. В якості своєрідних кінцівок для певних дій. Зворотній зв'язок. Паразитування. Ах, гаддя інопланетне! Здається, все логічно...
- Ні, не логічно. Чому тоді... Чому тоді вони відразу ж Кристину не використали?
- Н-ну... Розбилась же Крис.. Кристина. Як її можна було... - і раптом Данило затинається, з жахом дивлячись на свої черевики.
Рая скоса простежує його погляд і здригається:
- Ч-чорт!!!
- Отож!.. Ми ж не заземлені зараз. Як Антон. Як... Кристина. Що вони зараз з нами зроблять?.. Що???
В цей час обидва літальні апарати з ревищем ледве розминаються в повітрі, чується отой швидкий звук, що свого часу налякав Кристину, і, наче у відповідь на запитання Кременчука, їхній літак розпочинає вібрувати, по металевих частинах біжать якісь розряди, обличчя Данила й Раї викривлюються, а сам апарат стрімко втрачає висоту. Навколо буяє блакитне полум'я. Звук радіоперешкод, що виник разом з полум'ям, змішується з тваринним виттям: це кричить екіпаж літака.
Втім, відбувається ще щось. У мертвотно-синьому вогні спалахують помаранчеві іскри, яких нажахано оминають електророзряди. Іскри закручуються вихрами, ущільнюються, тьмяніють і перетворюються на дві примарні руки, що, обіймаючи іззаду Раю, хапаються за штурвал, опущений нею, і щосили тягнуть його на себе. Літак, майже ковзнувши по річковій гладіні, знову розпочинає набирати висоту.
Глядачі на набережній заходяться від захвату. Данило з Раїсою, ще з викривленими обличчями й скляними очима, обертаються назад і... І бачать Кристину, що намагається вирівняти літак. Вигляд в неї якийсь примарний, але це - вона.
- Кри!.. - смикається до неї Данило.
Але дівчина не звертає на нього уваги, пильно вивчаючи обличчя Раїси.
- Гарна, - тихо вимовляє, врешті решт, і раптом кричить на неї: - Чого витріщилась!? Літаком хто керувати буде? Я, чи що?
Знову з'являються блакитні розряди, які, втім, швидко зникають, помаранчевими іскрами відлітаючи від Кристини. Але це повторюється знову й знову... Рая хапається за кермо, не дивлячись на увесь свій переляк.
- П'ять хвилин залишилось, п'ять хвилин, - кричить Кристина. - Я їх не втримаю, не втримаю! Що робити будемо, що?..
- А н-нічого й не треба робити, - раптом, ледь затинаючись, каже Данило. - Вони блефують. Якщо вони зруйнують греблю, то в них взагалі не стане ніякого джерела підживлення. Це - блеф. Ал-ле, Кристино, Кристя, Кри, яким чином...
- Який блеф, яке підживлення, яке таке підживлення!!! Їм начхати, електрика це буде, чи негативна психічна енергетика. Остання навіть краще, адже... Стоп! - раптом вдивляється вона в обличчя Данила. - Ти що, думаєш, що вони звідкись там прилетіли й...
Вкрай розгублений Данько знизує плечима:
- Ну, не на Землі ж такі істоти водяться...
- Дурню, саме на Землі!.. І... І, які такі істоти?.. Втім, може, ти й правий, зараз - саме істоти. Якісь ідіоти зробили накачку - ну, знаєш, як в лазері - писхоенергетичної хмари, що бовтається над кожним великим скупченням людей і...
- Але ти ж - не хмара...
- Я частка її, її хвороба, яка не дозволяє їй остаточно перетворитись на монстра. Але в мене не вистачає сил, не вистачає!..
Рая з обличчям, що раптом осунулось, закладає крутий віраж і мчить просто на літак Антона. На гременецькій набережній глядачі просто в захваті від демонстрації повітряного бою. Якийсь сивочолий дідусь, що спостерігає за ним у бінокль, повертається до своєї бабуні:
- Ех, молодці!.. Точно, як я в сорок четвертому!
А з кабіни видно, як вже літак Нестеріва закладає крутий віраж і ледве розминається з апаратом Черевик. По фюзеляжах обох літаків пробігають язики прозорого полум'я. Тільки у Антона - суцільне блакитне, а в Раїси - з помаранчевими вкрапленнями.
- Не втримаю-ю-ю! - кричить Кристина, примарне тіло якої гойдається, вигинається, а часом взагалі зникає.
- Та що ти робиш! - кричить Данько до Раї. - Ти ж нам угробиш!
- А як його зупинити? - кричить та у відповідь. - Три хвилини лишилось! Тільки тараном, тараном тільки!
- Так там же Антон!!!
- А там, - киває дівчина в бік, - Гременець. - І до не можна стискує губи, знову кладучи літак на зустрічний курс.
Набережна реве від захоплення. Й раптом нагорі щось змінюється. З якогось ниття, що тягнеться з низу, від захоплених облич, навколо літака Черевик неначе з'являються помаранчеві кокони, що притушують блакитне полум'я. Але літак Нестеріва в цей час виривається вперед і суне просто на греблю. Більше того, від нього відривається великий блакитний згусток, що з характерним швидким звуком щосили б'ється в помаранчевий, опісля чого двигун літака Раїси раптом змовкає, а сам літак крениться набік і розпочинає некероване падіння. Кременчука й Черевик просто викидає до салону.
- Парашути!!! - кричить Кристина, що знову з'являється невідь звідки. - Швидко до парашутів!
- А ти, ти?! - кричить Данило.
- В мене ще справи тут є. І.. І я, все ж таки, вже не людина, а лише частка. Але, знаєш, добре таки відчувати себе такою от часткою. Часткою радості, часткою любові. Часткою космосу. - І звертається до Раї, яка вже натягує ранець парашута на Кременчука: - Ти бережи його, подруго. Дуже бережи...
А потім обережно-обережно цілує Данила, розкуйовджує йому волосся за своєю звичкою і зникає, наче миттєво зірвавшись з місця. А помаранчеве полум'я раптом залишає літак, що падає й огортає літак Нестеріва, гасячи блакитний вогонь та змушуючи апарат по широкій дузі відвертати від греблі ГЕС.
Данило спостерігає за цим з парашута. Потім бачить, як за греблею, у водосховище, падає їхній літак і смикає за кільце. Вгорі розкривається купол, а під Кременчуком в синюватому серпанку наче линуть кудись разом з ним біле місто, теплокольорові околиці Гременця, сонячні обшири України.
Хлопець приземлюється на пшеничне поле й вітер тягне його разом з куполом парашута по ньому. Рая, що приземлилась перед тим, біжить до хлопця й допомагає йому погасити тканину.
- Раю, Раю, - в захваті кричить Данило, - я тепер зрозумів Кристину, зрозумів, що воно таке - вільний політ!.. Я навчився літати, Раю!
І, сміючись крізь сльози, раптом обіймає дівчину. Та сміється разом з ним, а потім дуже знайомим порухом розкуйовджує йому волосся. Данило, здригаючись від цього доторку, розширеними очима вдивляючись в Раїне обличчя. А усмішка на ньому стає зненацька дуже нагадувати усмішку Кристини. Очі ж дівчини стають все ближчими, ближчими і в них відображується білохмарне небо, що поступово тьмяніє, тьмяніє, вкриваючись далекими мерехтливими зірками...
