Зима... зима - час, коли дехто складає для своєї королеви слово вічність. Для декого, різниця з іншим часом полягає лише у виді за вікном. Хтось же зовсім ненароком наштовхнеться на думку, мовляв, холодно, і все тут. Для таких всі особливості зводяться тільки до цифр на термометрі.Знавав я і любителів незатійливої зимової сплячки, не в буквальному сенсі, звісно ж, але людці цього гатунку проявляють якусь небачену у інші періоди трухлість і в"ялість.
Живуть на світі й такі диваки, для яких зима - час чудових декорацій для вигадливих іграшок: сніжки, качання у снігу - залежно від уяви список може значно розширюватись. Санки, лижі, борди, ковзани (в гіршому випадку - власні сідниці, чим не екстремальний засіб контакту із слизькими просторами, які дарує нам ця чудова пора). Холод. Холод!? А хіба влітку не буває холодно?
Панове, а може ви й не знали ніколи справжньої зими?
А може й не знав її я. Однак завжди був її вірним прихильником і співцем. Принаймі дуже хотілося у це вірити.Так і зараз, із глибокого дитинства найясніше чомусь мені пригадуються саме зимові дні. Вони давали мені нові можливості. Наприклад, я здійснював свої перші архітектурні звершення ліплячи істот із морквяними носиками і сніговим тілом. Я годинами ламав собі голову, хто той загадковий митець, що каверзно, але так майстерно використовує наші шибки для своїх шедеврів, таких монотонних, грайливих, нетривких.
Що стосується мого ставлення до білосніжної пані, то вона й зазаз наштовхує мене на єретичні роздуми. І гадається мені, що колись, у прадавні часи, яких можливо й не бачила людина, на світі панувала перманентна, постійна зима. Хоча світ тоді й так був прекрасним і мальовничим, але вона була владаркою казки, феєрії чистоти й первозданності. Білосніжний колір світу, із якого все розпочалось, належав їй і вона розуміла, що для написання хорошої картини, потрібний чистий, нічим не позначений простір. І можливо це лише фантазії, але мої зимові оказії, ніколи не полишали благоговійного ставлення до цієї пори, коли ввесь вселенський хаос, ховається під кучугурами снігу, цього неперевершеного генія маскування. Полюбляв вигадувавати історії про краї, де людина не бачила снігу, і як вона вперше, будучи свідком опускання янгольських проявів на землю, була зворушена і падала навколішки перед цим великим дивом.
І не дивно, що пекло змальовують гарячим; і не правда, що зима це лише холод, для гарячих сердець все по іншому; і не треба складати слово вічність, коли ти прагнеш затишку тільки для одного дня; й не можна шукати снігової королеви серед людей. Бо ж ми всі живемо у її час, що триває, зазвичай, не більше чверті року. Зрештою, є іще одне із її творінь - лід, хто не дивився на себе у це зимове дзеркало.
Я навчився однієї хорошої речі, я вже давно не складаю слово "завжди". Усе плинне, я кожного року чекаю приходу зими. А коли вона закінчується, я пишу їй листа, пишу, бо знаю, що вона його не читатиме. Пишу на кризі, якої от-от торкнеться посмішкою весняне сонце. Пишу, що чекатиму. Пишу слово вічність, яке танучи намагається повідати мені, що я помилився. Зима. Чи дає вона право на помилки? Можливо інколи, ми просто пишемо не те слово. Шкода, що деякі слова, коли цього так хочеться, неможливо притрусити снігом.
