Шануй отця своєго і матір свою, -
добре тобі буде і довго житимеш на землі.
(5-та заповідь Божа)
Єлька лежала на тапчані, вкрившись старою ковдрою та ще й кухвайкою зверху. А воно однаково тіпало, морозило. За маленькою, вмазаною в глину шибкою шумів дощ - як почалося звечора, так оце й досі. Вода капала зі стелі, лунко видзвонюючи в алюмінієву миску та невеличку діжечку, що їх Єлька завбачливо підставила. Отой дзвін боляче відбивався в скронях, і голова наморочилася. Єльці здавалося, що вона от-от зомліє. Вода вже піднялася до країв миски, і на долівці брякла калюжа. Єлька сьогодні чомусь мирилася з цим, хоча таки шкребло на душі, і вона заспокоювала себе: нехай ще трішки, вона тоді встане та й вихлюпне дощову воду надвір, під горіх, - щоб ріс краще... Нікудишній був горіх, ще колишній хазяїн, як спродував хату, радив викорчувати, бо дерево взимку вимерзло. А воно, бач, навесні пагони пустив. То Єлька обрізала всохлі гілки, і пагони пішли в ріст, тепер хоч є де в холодочку посидіти. А то геть пустка була...
Єлька мала добру хату в Никодимівці, з покійним чоловіком збудували. А тоді, яку Чорнобилі атомна станція зірвалася, всім сільчанам наказали їхати (спасибі, грошей дали), щоб у іншому місці житло купити чи будуватися, хто при здоров'ї. Вона до дочки найменшої - Оленки. Та каже: нащо вам, мамо, хата - тільки-но квартиру отримала, ще й фарба не висохла, дві кімнати, просторо, живіть собі. Чи ж я вам їсти не зварю, чи не виперу? Ви ж нас виняньчили, мамо...
Раз уже так повелося, то віддала дочці гроші за хату на меблі в нову квартиру. А вони, мамочко, ще дорожчі за хату - оті серванти, крісла, дзиглики-миглики...
І гарно їй там зажилося - уперше в житті - та невдовзі хазяїн об'явився, перший доччин чоловік. Десь никав по світу - і одружувався, і в допрі сидів, а дочка, добра душа, прийняла. Треба ж і її, Оленку, зрозуміти: ще не така й стара, щоб самотою вікувати. Проте не склалося в них знову життя: пиятики, бійки. Терпіла-терпіла, а тоді за вузлика - та до другої дочки. А вона й сама в гостях у свекрухи, каже: як отримаєм квартиру -заберемо. Вона тоді до старшенького - вже на пенсії, але живе добре, має свій будинок на два поверхи, машину. Та син відрубав без церемоній: кому гроші віддали, той нехай і доглядає. Що їй із Степана дивуватися - він і змалку таким був...
Батько з фронту повернувся скалічений, рани гнояться, хату треба ставити, руки потрібні, а Степанко на Донбас гайнув, гроші заробляти, то хоч би копійку яку вислав. Навіть листа жодного не написав...
До меншого сина, що в Норильську служив, Єлька не наважилася їхати; каже, там морози - п'ятдесят градусів. Вона ж бо і влітку у валянцях ходить, бо ноги мерзнуть.
Отож знову до меншої дочки: або в приют здай, або живою в землю клади... Оленка по сусідах - напозичалася грошей, купили хату - такий собі глиняний хлівець (правда, неподалік од центру міста, хазяїн там квартирантів тримав). Отож ті квартиранти стали платити відтоді Єльці - борги слід було повертати. Отут би й відпочити їй від шуму, гамору, бо, мамочко! - квартиранти тирликають на акордеонах, балалайках, сопілках - у муз- училищі вчаться. До полудня ще якось тихо, а опісля - тікай хоч світ за очі. Та як обійдешся без квартирантів, коли дах - мов решето, протікає, ще стеля завалиться...
Голівонька ж наморочиться, лікарка приходила оце додому дільнична, то каже: у вас, бабусю, давлєніє високе - написала рецепта. А пішла до аптеки і раз, і вдруге: немає таких ліків, бабо, бо вони за кордоном випускаються, та не закуповують їх через нестачу валюти. По радіо лаються на сесіях, а життя щодень гіршає. А воно якби були оті ліки, може, й не боліла б голівонька. Ще якби тиша. Як жила в своїй хаті, то воно й добре було. Правда, ноги інколи боліли, коли на грядках товклася. А яка там тиша, у своїй хаті! Миша горищем прошмигне - і то чути. А тут машини вже з досвітку дирчать, бензином смердить, і все городське магазинне несмачне - молоко як вода, ковбаса наче ватяна і не пахне...
А зі стелі дуже голосно капає, ніби в самісіньке тім'я. Устати б та воду винести, на долівці вже ціле озеро. Треба б... Оце тільки хай переболить, чи, може, дівчата з училища повернуться. Лідуся, найліпша серед них, і зайде, і привітається, про здоров'я спитає, пильнує, щоб не тирликали довго та спати вкладалися, а ті дівулі іржуть до півночі, дверима грюкають, та все однієї: коли хату вкриєш, бабо? За що гроші платити - за сирість?
А воно таки й правда, конче треба дах перекрити, бо й грошей було назбирала, он шифер у стосиках третій рік лежить, дерева на крокви напитала - дорогувато правда, а Галина дочку заміж оддавала: позичте, мамо, повернемо. То й досі повертає. Це була знову назбирала, в усьому собі відмовляла, то вже друга дочка прибігла ще вдосвіта: рятуйте, мамо, проторгувалася, під суд оддадуть, дайте. Віддала - дитина ж рідна, жалко...
Пополудні авто на подвір'ї димом насмерділо - Степан приїхав: дайте три сотні, машину ремонтувати треба, не вистачає...
Ой Боже мій, де ж у неї ті гроші? Відказала так, а він аж кров'ю налився: Світлані на курорт удвічі більше відвалили, а для мене шкодуєте!..
У Єльки аж серце тьохнуло: на який курорт?
Степан хряснув дверцятами машини: на такий! Покинула чоловіка з дітьми, а сама з бахуром якимсь на море повіялась.
Ото з учора від тієї звістки злягла Єлька.
...Сонце світило так яскраво, що сліпило очі. І вони від того дуже боліли. Пеком пекли. Єлька хутко звелася з тапчана, підхопила з долівки миску - колись у колгоспі на свято подарували як кращій ланковій. Робили ж тоді тяжко, від світанку до смерку, а гони, мамочко, такі, що кінця не видно. Поспішаєш дополоти, щоб води затхлої з діжки випити, не за-дохнутися. На трудодень по жменьці зерна платили, а в президіях сиділа... Миску дали...
Горіх розрісся на славу, подвір'я таке маленьке - плюнути ніде, і грядки ніякої, посадила ото любистку рядочок, пахне, село рідне нагадує. Дбайливо полила і квіти, й горіх, вже хотіла йти в хату, та з несподіванки отетеріла. Божечку! Діти її за новим свіжоструганим столом сидять: Оленка, Світлана, Василько. Зі своїми сім'ями сидять, полуднають, карафка на столі. У Єльки сльози - мов горох додолу, дух спирає - мамочко, серце тріпотить. Ми, кажуть, хату вам перекрили. Василько (меншенький її, військовий) виділив гроші. Та тільки де у нього ті гроші взялися? Як приїжджав минулого року, то й на дорогу не вистачало, позичала у сусідів...
Але хатина гарно перекрита, дерево живицею пахне- дихати нічим. Спасибі діточкам, догодили старій, не протікатиме вже... Стривай, що воно там плюскотить у миску, невже дах тече? У тім'я дзвін довбає. Боляче...
Лідуся вибігла на подвір'я й несамовито заголосила, аж моторошно стало. Сусіда порався біля машини, звів погляд: чого це вона? Може, баба Єлька померла, що дівча так злякалося? Щось не видно було її зранку.
