Я вже так часто став посилатися на ці свої агрегатні тези в усних розмовах, що пора вже, нарешті, й записати їх для годиться. Бо, як сказала мені одна приємна співрозмовниця, приватні балачки, то і є лише приватні балачки. А мусить бути офіційна заява, або текст. Маніфест.
Але просто так взяти й сформулювати – то не наш метод. А поговорити? Тож почну здалля.
Про те, що сприйняття тексту сильно залежить від того, яким чином його записано, я став здогадуватися ще класі в шостому, коли забудькуватий аспірант Дітер забув у нас вдома свою друкарську машинку і надруковану на ній дисертацію. До цього ми з двома однокласниками могли по черзі писати свою спровоковану підлітковим переглядом „Соляриса” фантастичну повість лише у загальному зошиті в клітинку. І на справжню книжку наша писанина щось не дуже тягнула попри всі ілюстрації фломайстрами й карколомний сюжет. Аж тут машинка „Еріка”... І нічого, що друкувати довелося на зворотному боці аркушів вже затвердженої науковим керівником дисертації аспіранта Дітера. І нічого, що довелось потім ще й виховальну роботу батьківським паском серед себе перетерпіти. Основна закономірність нами була помічена: в друкованому вигляді будь-який текст виглядає куди як достойніше, навіть попри втрату ілюстрацій. І читається геть інакше.
Зараз я б це сформулював таким чином. Завдяки забудькуватості аспіранта Дітера, наша перша книжечка із забутою вже назвою перейшла із стану рукопису в стан машинопису. І це було прекрасно, як перетворення гусіні на метелика.
Отож, агрегатні стани книжок існували завжди. Це як у води – ось тобі пара, ось тобі крапля, ось тобі крига. І переходить та вода з одного стану в інший не коли заманеться, а за певного збігу обставин: температури, солоності, тиску тощо. Наприклад, Гомерові книжки століттями існували в усному стані (тобто були предтечами сучасних аудіокнижок), перш ніж якийсь вже класичний, а не легендарний, грек занотував їх своїм алфабетом на папірусному сувої і склав зберігатися в Александрійській вівліотиці. До речі, на пісні Гомерів епос поділив саме цей бібліотекар за кількістю сувоїв. До цього можна було починати декламувати де хочеш і закінчувати де заманеться. Отож носії інформації вже тоді справляли вплив на структуру творів. Втім, може саме за це Александрійську бібліотеку й спалили араби. Вони були прихильниками аудіокнижки, яку 5 раз на день слухали з усіх мінаретів.
Але повернімося до часів, що передували інформаційній навалі сьогодення. Окрім рукописного й машинописного станів тоді існували ще журнальний, івласне книжковий, з якими, начебто, все має бути ясно, якби не було так заплутано. Ось купив колись книжечку Павла Загребельного „Південний комфорт”, яку перед тим прочитав у якомусь товстому часописі, і виявив, що найцікавіших сторінок, які так сподобались у журнальному варіанті, в книжковому чомусь нема. Випарувалися.
А деякі сучасні класики, скажімо Василь Стус чи Іван Дзюба – взагалі існували тільки в машинописі, так званому самвидаві. Їх спеціальним чином друкували, давали читати втаємниченим друзям та стукачам, а потім за технологією закопували на городі в спеціальних контейнерах.
Крім того, через вічний радянський дефіцит, багато текстів, що вже втілилися у книжковому агрегатному стані, несподівано потрапляли знову у машинописи, або – у фотокопії, фільмокопії, відерені тексти (від копіра ЕРА), роздруківку ЕОМ тощо. А деякі вірші знову старанно переписувалися від руки в дівочі альбоми, знову повертаючись до рукописного стану. Невже це не нагадує вам кругообігу води в природі?
Майже всіх Стругацьких я свого часу читав з таких екзотичних копій. При цьому підозрюю, що завдяки всенародній любові операторів ЕОМ, саме їхні тексти вперше були набрані одиницями й нулями і стали електронними. Сталося це не пізніше початку 80-х років 20 століття, бо у 70-ті Стругацьких ще не забороняли і вільно друкували в товстих часописах „Знання – сила” та „Ангара”.
Опустимо 90-ті, щоб не збільшувати обсягів цієї нотатки понадмірно, бо описати інформаційну революцію тих років адекватно можна лише в романі на 832 сторінки, але одним з наслідків тієї інформаційної революції є те, що юзері перестали читати тексти, більші за 5 тисяч слів, тож такий роман буде романом для писання, а не романом для читання – класичним мережевим жанром, започаткованим саме тоді тартуським професором Романом Лейбовим, який не заперечує, що його гіпертекстовий багатоавторський РОМАН прочитало лише двоє - він сам та його верстальник.
Варто назвати лише головний наслідок тієї інфолюції, те, за що боролися сотні безіменних контрафактних сканувальників і оцифровувальників „Соладата Чонкіна” Войновича чи „Механічного апельсина” Берджеса – усі варті уваги книжки доелектронної доби вже оцифровано й викладено на бібліотечних сайтах. А якщо чогось не виклали, значить воно було не варте уваги пересіного пірата.
Більш того, більшість сучасних книжок конденсуються з ефіру одразу в електронному стані. Звичайно, є ще автори, які практикують рукопис, може хтось ще й гусячим пером досі вірші пише, але більшість впевнено перейшла на коп’ютерну клавіатуру.
Тобто, послідовність втілень книжки, характерна для закінчення Гутенбергової ери (рукопис – машинопис – паперове видання – різноманітні копії – оцифровка), докорінно змінилася.
Книга одразу виникає в електронному вигляді, і якщо потрапляння до електронної бібліотеки Мошкова вважати вінцем її книжкової еволюції, може пропустити усі проміжні етапи, пов’язані з цензурою, скнарами-видавцями, привередами-книготорговцями, загребущими букіністами тощо. Але також – і з читачами (й гонорарами).
В бурхливі 90-ті та в веселі нульові роки літераторами було написано стільки зворушливих маніфестів, про те, що не буде нічого, окрім інтернету, ніякої літератури – сама Сєтєратура, що зараз сумлінному досліднику залишається лише розібратися, чому нічого з анонсованих чудес не сталося. Тобто сталося, але те, що порносайти доведуть до банкрутства усі друковані порножурнали, мережеві ЗМІ повільно, але впевнено, добиватимуть щоденні газети, МП3 сайти – виробництво дисків музичними лейблами, а торенти – телебачення, у сферу тих літературних маніфестів чомусь не входило. Їх цікавило лише майбутнє літератури і книжок. А книжка в своїй паперовій іпостасі, попри розгул інтернет-технологій, НМСД, почувається досить впевнено. Принаймні, краще порножурналів. І цьому є досить просте пояснення.
Оті редакції товстих часописів і видавництв доелектронної доби, попри всі цензурні утиски і таке інше, виконували дуже важливу роль, яку інтернет так і не знайшов чим замінити: вони утримували поза полем зору пересічного читача дев’ятий вал графоманії. Вони були фільтром, який ретельно відбирав для читання лише придатне для читання. І з цією своєю функцією успішно справлявся, попри всі можливі втрати, коли відфільтровувалося щось вартісне, але незвичне чи ідеологічно невідповідне. Коли інтернет відкрив усі шлюзи, виявилося, що письменників у нас стільки, що на них просто не вистачає читачів, і усі спроби знайти в цьому розливаному морі літер якусь перлину значно ускладнилися, а не спростилися.
Власне, першими це зрозуміли самі літератори. Більшість маніфестантів пізніх 90-х, які пророкували велике майбуття електронів, стали поважними паперовими авторами за першої ж нагоди, і дехто навіть входить до першого ряду літераторів отієї вже, здавалось би, відспіваної у маніфестах паперової літератури.
Зараз ланцюжок перетворень книжки, її переходи між агрегатними станами, виглядає приблизно так:
Електронний рукопис – ХТМЛ-версія на сайті – публікація в паперовому часописі – паперова книжка – електронна версія (платна чи безкоштовна).
При цьому деякі вредні видавці, налякані отією легкістю міжстанового переходу книжок, стали включати в авторські угоди пункт про те, що усі попередні втілення книжки, окрім надрукованої в типографії, повинні бути знищені. Чи принаймні прибрані із загального доступу. Чого вартий лише пріснопам’ятний хрестовий похід „Кальварії” проти інтернет-бібліотек зі згаданими вже „Механічними апельсинами” в асортименті. Невредні таких пунктів досі не включають лише тому, що вважають мережу „тісним колом обмежених людей”, збіговиськом сисадмінів, вебдизайнерів та програмерів, яких все одно не примусиш читати інакше, ніж з екрану.
Помиляються і ті, й інші. Але цьому сподіваюся присвятити вже наступних 50 Кб свого натхненного друкованого слова.
