Звичайно, коли в селі приліплять комусь прізвисько, то, вважай, назавжди. Нікуди від нього вже не дінешся, ні штанами, ні спідницею не прикриєш, горілкою злі язики не замочиш, і буде вуличне ім’я на вустах односельців навіть тоді, коли той, хтось ним наречений, і спочинок свій знайде. А прізвиська такі неприємні бувають, що деякі вголос у культурній компанії й не вимовиш. Любка одна лише на селі була, яка не соромилася свого прізвиська. Навпаки, як і кожен артист, завжди дбала, щоб зірка її не згасала, та якомога яскравіше горіла .
З дитинства так велося, що жоден концерт без Любчиної участі не обходився: співала в школі, в клубі, на вигоні, в ярку, де корову пасла, — скрізь свої репетиції проводила. Сказати, що вона співала краще за півчих у церкві чи за полільниць у ланці, ― не можна. Співала, як і всі на селі співають, кому корова на вухо ратицею не наступила.
Якби ще така справна й до роботи була, то од женихів, мабуть, відбою не було. А Любка ж віника в руки зайвий раз не візьме, свині щириці на городі не нарве — лише перед дзеркалом, як дзига, крутиться та голос розспівує. Їсти ніколи не забувала, та аби щось добреньке, але батьки її забаганкам не перечили: плаття нові справляли, босоніжки модні. Гроші в них водилися – Полька ланковою в колгоспі, Олесь — тесля на всі руки: кому двері, вікна витеше, кому — дах перекриє. Спали й бачили Любку артисткою. Відали, що артистам також і платять непогано. Бо це ж вам не художня самодіяльність.
— Зараз навіть щоб хоч тваринником у колгоспі стати, треба гарно вчитися, — любила повторювати їхня вчителька Галина Володимирівна, а Любці ті рекомендації як віхтем під носом. бо не могла дівчина ні задачки роз’язувати, ні писати грамотно. Батько до директора школи підсокирювався, і той гарні оцінки Любі ставив. А дівчина невдовзі й зовсім школу занехаяла: йде з усіма до ярка, пересидить там якийсь час і додому повертається. Треба було восьмий клас закінчувати, а вона — ніяк, у школу заходила тільки тоді, як батько за руку одведе. Коли за селом водосховище побудували й на другий берег треба було на човні діставатися, Любка і зовсім заняття кинула. Школярі стануть потойбіч озера табунчиком та й гукають:
— Лю-ба! Люб-а-а-а-а-а! — відлуння од води голосно так віддається. Дівча сусідське (за жменю цукерок) кричало їм у відповідь, що Любу до лікарні одвезли. Діти вже до екзаменів готуються, “артистка” ж біля води цілими днями смажиться.
Директора тоді нового прислали. Той незароблених оцінок не ставив.
— Й без їхньої школи обійдешся, — заспокоював батько. ― Я тобі атестат у районі куплю, вже й домовився. Співи — це не задачки рішати.
Любка й на лице не дуже гарною вдалася — як звичайні людські діти — мазката, ніс кирпатий, губи тонкі. Тільки й того, що молода, хоч, коли, правда, підфарбується трохи, як до магазину чи в клуб на танці йде, воно й нічого. І все співала.
Якось у село цирк приїхав – днів зо три в будинку для приїжджих ночували. Любка ж до них ходила розпитувати, як артисткою стати, і одному там в око впала, та й поїхала з тим цирком, а з першим снігом з’явилася вже не сама — із женихом. Фотографії й афіші показувала, де вона там клоуна якогось грала та фокуси показувала. Весілля гучне відгуляли та згодом з’ясувалося, що жених той не не тільки одній дурепі голову своїм цирком замакітрив — аліменти кільком платив.
Уже як повернулася в село — не співала, ходила худа, змарніла, зате всі її тепер тільки Любкою-артисткою називали. Не довго молодиця й сумувала та Климка собі заарканила, коли той з армії повернувся. Не дала йому й оком роззирнутися. А він ще й несміливий, телепкуватий. Мати, бачачи, що вони в них у кухні ночують, казала на людях: “Нехай вона мені й такого байстрюка принесе (показувала, як рибак, руками), однаково не дозволю Климкові на курві женитися.” Але коли в “артистки” живіт чіткі контури окреслив, сіли на віз та й поїхали до Олесевого обійстя.
Молодятам одразу і хату гарну купили, й господарством забезпечили, а Любку і в поле не бери, й вдома не залишай. Ото пелюшок обвахлених накидає в корито, а вони й грають там брагою. Телевізор тільки дивиться — і все. Дитятко їхнє за такого догляду зачахло та й померло.
Климко теж роботою себе не переобтяжував, спершу на молоковозі їздив, а потім права в нього одібрали, то робив у колгоспі де прийдеться — аби день до вечора. Їсти їм матері приносили, вже готове, наварене. Климкова мати свого сина годувала, Любина — свою дочку. Свати завжди сердилися одні на інших.
Невдовзі Олесь упав з даху, щось всередині поодбивав собі та й повезли його з музикою на цвинтар. Зі “спонсором” молодятам урвалося, а самі вони не могли в колодочки вибитися, нічого коло хати не тримали — ні свині, ні корови, а жити гарно хотілося, як по телевізору показують. І Люба згадала, що її артистичний талант дурно пропадає. Та чи міг й він взагалі без глядача успішно розвиватися?
Якось зібралося в будинку культури всеньке село — на збори загальні — хто на вулиці стоїть, курить, хто язиком чеше, аж бачать, Любка йде під руку зі своїм благовірним — у хустку закутана, голова перев’язана, з палицею, що вище неї. Всі тут і язики проковтнули, розмірковуючи, що ж воно трапилося? Питання висіло відкритим до того часу, доки на зборах почали “різне” розглядати. Любка раптом немічно звелася на палиці:
— Дороге правління! У зв’язку з тяжким станом мого здоров’я, яке погіршується з кожним днем, прошу виділити мені путівку на курорт. — Казала це із таким стогоном, з таким передихом, як у театрі. Проте колгоспники “мило” належним чином не сприйняли, і всенький зал зомлів од сміху. Ті, що у президії сиділи, хоч воду мінеральну біля себе мали, а глядачам доводилось надвір вискакувати…
—Які будуть пропозиції? — запитав головуючий, коли публіка трохи вгамувалася.
— Хай на ферму йде робити!..
— Точно!
— Або під церкву з протягнутою рукою…
— Тут не цирк, щоб артистку з себе корчити…
— А що вже колгосп такий бідний, що й таланти підтримати не годен? — озвався з місця колишній голова сільради Степан Гнатович (через своє правдолюбство крісла свого позбувся, але люди його в селі шанували).
— Підтримати, бо тих артистів бубликом до нас не заманиш, — ще хтось “розумний” крикнув, так, аби лише хмизу у вогонь підкинути.
Головуючий розгубився, а новий керівник, який лише виконував обов’язки і на сьогоднішніх зборах його тільки-но мали вибрати, піднявся й щось зашепотів тому на вухо.
— Ну, що до путівки, то всі вже роздані, а гроші на курсовку, щоб таким чином підтримати сільські таланти, є пропозиція виділити. Хто за?
Проголосували одностайно і знову довго сміялися — самі з себе.
Звичайно, ні на який курорт Любка не поїхала, бо тоді Климко мабуть на розлучення подав би, але шубки гарні собі в місті купили, і до сільмагу частіше стали бігати. Відтоді авторитет Любчиного таланту зріс: і на весілля, й на похорони її в розпорядники стали кликати. А вже як її до столу запрошують, то й Климка поруч саджають, чоловік же законний.
“Прем’єри” свої Любка видавала регулярно, і вони у селі ще довго потім обговорювались.
Якось вона віддала задарма своє сіно на скіс Каленисі - однаково пропадає, бо немає кого годувати. Сіна там того, як кіт наплакав, ще й рогіз, а та дурна каже: я молоком віддам, аби нікому винною не бути. Любка і внадилась до Каленихи із трилітровою банкою щоденно ходити. Місяць через город прошкує, другий... Климку, каже, дуже локшина у молоці смакує. Каленисі незручно якось відмовити, а Любка совісті не має, ходить та й ходить. То вже сусідка, дивлячись на це кіно, не втерпіла, й “обробила” “артистку” на всі заставки.
У Любки вдома не було роботи, то за паралізованою сусідкою доглядала. А коли та вмерла, вони з Климком нажитися на чужому захотіли — речі до себе заходилися носити, щоб родичам не дісталися. Дощ тоді лляв мов із відра, а вони аж гузна рвали, та все перли. Сусіди з боку все оте бачили. Цирк! Опісля все назад односити довелося, ще й просити сусідчиних родичів, щоб у міліцію не заявляли.
Як колгоспи розпустили, Любка в новім амплуа— бізнесменша! По людях бігала та товар на реалізацію брала: цибулю, помідори, яблука, груші. Зразу потроху, а потім машину наймала й до Одеси вивозила. Так накрутила, що й досі людям гроші винна! Та “мерседес” купила, бо Любка саме таку машину хотіла. Ото до церкви у святковий день чи на весілля їдуть, вона одягнеться, як Пугачова, і на Климка губатого смокінг накине ― ну, гад, як за кордоном показують! У будні понадівають на себе все латане-перелатане (де й знайшли таке?!) і, мов бомжі, ходять сільськими вулицями, придивляються, на чому можна гешефт зробити. Та кому хочеться двічі на граблі наступати? Ніхто вже з Любкою справу не хоче мати. А вони, ледацюги, хоча б картоплину на своїм на городі посадили, все бур’янами позаростало…
Думали собі дитину з дитбудинку взяти, бо свої в них чомусь більше не получалися, вже їздили дивитися . І Люба знову співати почала. Для цього купили в місті таке “карооке” — це коли співаєш, а тобі музика естрадна підіграє, та ще й слова тієї пісні на екрані виписані. Інтересно! Люба інколи в клуб те начиння підвозила і за гривню до мікрофона співунів допускала. Охочих повно було, навіть із сусідніх сіл приїжджали. Але все то копійки, більшого хотілося. Невдовзі вони знайшли, що шукали. Хотіли щось там у місті купити, чи продати, але їх там “кинули”. Голомозі приїхали в село і все дочиста у них забрали — “мерседес”, хату, і навіть “карооке” на Одесу поїхало.
Це якби хтось інший, то вже й руки б на себе наклав, а Любці ― як з гуски вода. Перейшли до матері в хату — і не думають своєю працею жити. Десь їздять, нишпорять — “жигулі” якісь старі придбали. Любка знову співає, але вже не вдома. Хтось її у місті бачив. Стояла у людному переході й співала, та ще такої журливої, аж серце стискалося… Артистка! Співчутлива публіка кидала їй мідяки.
