**
О, латаття бабиного літа, що кружляє довкола! Ось Осінь тобі каже:” Дивись, це драття ниток Аріадни, і тепер з лабіринту часу і життя тобі не повернутись назад!” Не поринути у дитинство і юність, все тепер не можливо; ниття Аріадни, нищівно порване, але чого ж так поряд з сумом солодко в душі? Напевне, це твоя пам’ять... Скільки ти накопив за своє життя, стільки ти й матимеш... Вона твоя остання оборона від самотності...
Хочеться жити пам’яттю, бо там ви, друзі мої, кого життя розкидало по теренам країни! Такі ж молоді, веселі і сповнені надій! Тоді ще можна бути зухвалим, впертим, бо попереду не життя, а вічність! А тепер?
Навряд чи за ці роки хтось згадав мене хоч раз, друзі мої. Та це не обов’язок ваш і для того, аби мати в цьому потребу, потрібно мати досі душу наполовину наповненою склянкою. А це не так просто і не всім до вподоби. Життя заставляє гнути горба і не завжди є бажання задерти голову і подивитись на зірки.
Я пам’ятаю вас, я повертаю вас, чи ваші астральні тіла, до себе, в пам’ять молодості. Я хочу повернути вам молодість, я хочу вберегти вас від всіх помилок, яких ви наробили за своє життя досі, я хочу вас застерегти від небезпек. І роблю це не від власних гордощів чи хвалькуватості, просто так потрібно вчиняти. Тоді з серця ллється світло запашною оливою... Життєдайною оливою. Так як в храмі при хрещенні новонародженого помазують єлеєм, так і тепер своїм словом я готовий помазати вас і відзначити перед всіма довкола! Коли пройде час і на Страшному Суді вас будуть питати про справи ваші, зішліться на мене! Я прийду. Я буду свідчити за вас, хай би там що! Я ваш свідок. Але не вибирайте собі стежок, де на ґрунті сліди ратиць свинячих...
Осене, осене... То золоте все довкола, то трухляве... Все таке непостійне, невгаданне, примарливе... Твої квіти самі запашні, самі яскраві, самі пишні... Чого ми не взяли тоді до думки, що це ти пишеш великими літерами нам, щоб ми поспішали жити в насолоду, щоб ми були мов ті квіти, і зі всіх сил віддавали довколишнім свою красу, привабливість, свою неповторність!
Казки моєї бабці, мамині руки, татів голос.... Все сплітаєш, осене, ти в свої букети трав польових... Все воно на серці. І я тішу себе тим, що не розгубив такі дарунки, що знав як з ними вчинити.
Янголи ходять садами та парками і крилами струшують листя з дерев, воно кружляє, воно танцює у вихорі крил, крутиться за янголами невидимими. І хто тільки знає цю таємницю, то може визначити де зараз в цю мить таїться небесне створіння. Я можу показати це вам...
Осене. осене... Хто заплітає в довгі коси хмари над Львовом? Хто несміло стукає тихо дощем у наші будинки? Стукотись краплями по бляшаним підвіконням і відстукує абеткою Морзе якісь послання з далеких самотніх кораблів у сірому морі у відьмацькому штормі!?
А тут так спокійно і тихо... А, може, цей хтось стукає по клавішам старої друкарської машинки і виринають на білому папері дивні слова та думки, глибокі, чисті, правдиві. Між ними виникають неймовірно красиві та візерункові сув’язі. Інколи красиві мов візерунки на райських воротах, інколи мов павутиння, інколи мов плетиво коріння старих дерев у Чорному Лісі... І все-все карбується в пам’яті твоїй! І в той же час залишаючись таким карбованим на тверді, воно струменить, перетікає. З світла в тінь, з тіні на світло, з вчора у сьогодні, з завтра у вчора...
І ти, Осене, повна передчуттів, спогадів, знаків, вигадок і віщих снів. Нічого в тебе немає до кінця, бо ти вічна; нічого немає незворушного, ти вся проходиш крізь серце, ти живеш в ньому, ти будиш його вранці і співаєш колискові йому на ніч, та читаєш молитви вдень... Якось само собою слова твоєї розмови стають рядками поезій; ти говориш мимохідь в ритм якійсь тихій мелодії, яку чуєш десь здалека і все намагаєшся чи підспівати їй, чи то підібрати слова до неї.
Друзі мої, я буду вичікувати вас в старих кав’ярнях, які ще збереглись з тих днів юності, коли ми заходили сюди. Я буду інколи стояти просто на вулиці та вичитуватиму газету чи книгу, і як будете проходити повз, намагайтесь не пропустити мене. Може, вам потрібна порада саме для вас? Може, життя не було таким щирим, щоб можна потім було написати з нього роман та заробити на пристойну старість? Все могло статись, буває і трапляється ще страшніше. Але як не забули імена одне одного, окликніться. Приходить час і вже наостогиджує слухати тільки відлуння власного голосу, хочеться, щоб хтось відгукнувся на твій поклик, і не з зірок, а поряд... Знайомий, рідний голос.
Осене, осене... ти інколи вчиняєш з нами як Понтій Пілат, спочатку ніби намагаєшся захистити, а потім умиваєш руки ... І відступаєш. Але чатуючі на нас безсилі насправді. Що смерть наша їм принесе? Тільки постійний страх нашого раптового воскресіння.
Я сиджу та спостерігаю за навколишніми перехожими: ось на площі коло Костелу Єзуїтів з’явилась юрба молодих туристів, підлітків, чомусь всі з них одягнені мов суміш панків з байкерами, рвані джинси з масою залізних причандаль, заклепок, ланцюжків, рюкзаки за спинами, бандани, якісь несамовиті (тільки так: несамовиті, навіть коли комусь може здатись це слово тут не до змісту) браслети, кільця, обручки неймовірних типів та розмірів. Взуття тільки щось на кшталт армійських черевиків з великими, рифленими підошвами, на шнурівках. Весь смак тут об’єднується словом: недоречно. Але вони стоять купкою посеред площі та озираються довкола. хтось жваво жестикулюючи, хтось просто дивиться довкола, не зважаючи на свій грізний вигляд, наївними справжніми дитячими очима.
Серед них такий же гід, він намагається їм щось розповісти, ліниво махаючи руками в той чи інший бік, видно вказуючи напрям, де знаходиться предмет його розповіді, на обличчя він досить втомлений. За ними стоїть світло-сіро-чорна споруда Єзуїтського костелу, таємниче замкнена на підвісні замки. І мене раптом смішить думка, що це германці Алларіха, що раптом увірвались у Вічне Місто і тепер не знають як грабувати досягнуте. Вони увірвались після довготривалої облоги та запеклого штурму у святиню, але що тепер з нею робити? Вони тупцюють на місці, озираючись довкола і починають відчувати, що насправді потрапили у пастку. І коли гід закінчує свою розповідь та вабить їх за собою, вони з полегшенням вирушають за ним.
І кочівники і варвари вирішили за краще як можна швидше покинути це місце, бо воно надто швидко і безжально цивілізувало їх. Це не було для них небезпечне, але ще невідоме, а, відповідно, і лякало їх як нас лякає темний незнайомий ліс. Їх лати ржавіли та розвалювались прямо на них, а з під них проступала їх тонка, біла, позбавлена довгий час сонця шкіра, з проступаючи ми крізь неї синіми тріщинами жил і вен. Тонкий брезент для жевріючого життя...
Осене, осене... Ти знаєш, яким болем озивається в моєму серці кожен твій прихід! Я не відмовляюсь і не втікаю від тебе, але ... за біль не каються. Не буду цього робити і я. Я буду вдячний тобі, коли твої перші дні будуть тихі, м’які, сповнені смутку, бо вони давно вже лежать на моїй пам’яті „яко печать”. Не чіпай мій покинутий рай, як не хочеш збудити ненависть до себе. Не ятри рани, що ледь затяглись бридкими рубцями!
Осене, я торкаюсь холодного заліза твоєї кованої брами, з дивними візерунками, і рушаю її; зі скрипом, властивим тертю поржавілих залізних частин, вона відчиняється. Посеред залізного візерунку брами позапліталось тонке стебелля осінніх квітів, подекуди вже засохле...
А наді мною по небу пливуть сірі важкі хмари, що ось-ось стануть кам’яними брилами і впадуть на землю. А впавши, розколються на шматки і всередині того небесного каміння ми побачимо скелети закам’янілих древніх птиць і, може, навіть ангелів-невдах... що падали з неба, побиті Метатроном, чи втікали від потопу і надто пізно зірвались з землі, їх крила намокли та обважніли, а в густих хмарах вони замерзли та пір’я їх крил ставали скам’янілою роговицею, що не мала сил тримати їх ... І думаю, ми не будемо в захопленні, побачивши їх сліди, бо наповнить страхом серця наші їх вигляд! Бо створені вони були не так як ми, по подобі Божій, хоч і Богом. Вони були створені на острах наш...
Осене... ми будемо ступати з тобою по пожухлому опалому листю. Може, навіть і босоніж, чути як воно хрускає і ламається, жовте, червоне, брунатне... Ми будемо йти з відчуттям апостолів, що переходять море босоніж по хвилям. А, може, навіть мов по небу... ми будемо розмовляти тихо і неквапливо, як крокуватимемо. Може, навіть, Бог приєднається до нашої розмови... Ми напевне, не пізнаємо Його мов апостоли, йдучи в Еммаус. Але це навіть і добре: ми не будемо намагатись сподобатись Йому неправдивими словами. А насправді нам хочеться з Ним поговорити, відверто і про все... Але я тепер молю Його, щоб коли ми зустрілись, я б хотів розповісти про своїх близьких і рідних, хотів би Йому похвалитись своїми друзями, своїми рідними! Бо хто ж розповість про них, як не я? Хто скаже істинну правду про них? Я спробую, Господи. Тільки послухай.... Все одно я скочусь до того, що буду випрошувати в Тебе різні блага та проситиму про милосердя, та попри те, дай мені сили говорити й про своїх рідних і близьких, дай впевнити Тебе, що їх серця чисті та затишні... Їх серця не оминає любов.
Ми підійдемо до під’їзду в старому будинку з важкими дерев’яними дверима, що причеплені зверху старою пружиною до стіни, аби не було протягів. Відчинимо їх, а, може, й просто окликнемо когось за іменем, аби виходив на вулицю. Осене, осене...час тихого спілкування, час мудрості. Не показної, не пихатої та агресивної, час мудрості як добра.
Вітер пише рунами чорнилом з тіней хмар, пише і переписує, він в пошуку, він намагається скласти вірша. Але промені сонця постійно відволікають його... І писане переписується, зникає, стає незрозумілим... А ми не встигаємо прочитати написане і в нас назавжди залишиться відчуття того, що ми пропустили щось важливе, щось, що могло змінити наше життя на краще, що була, була! та дорога до світлого сьогодення і майбуття і ми її бачили та пройшли повз неї. І ти, осене, будеш дивитись нам у вічі цим теплим, оксамитовим сонцем крізь поріділе червоно-золоте листя дерев і нагадуватимеш про наші втрати. Ти милостива, ти не копирсатимешся в серці і не вишкорублюватимеш звідти те, що ми старанно та вперто намагаємось приховати від себе самих. Ми не зможемо при тобі видати колись написані, надряпані щиро імена і слова зізнання просто тріщинами...
Мій друг курить на балконі. Неквапом, але вже без насолоди самою цигаркою. І для себе він зробив висновок з побаченого: Донкіхоти, що так завзято бились з вітровими млинами, тепер, по проминанні десятка літ, працюють на тих млинах млинарями. І нічого, годують сім’ї, підіймають на ноги дітей, кохають жінок та огороджують ті млини парканами від нових донкіхотів. Він стоїть і курить, і все роздумує над цим в котрий вже раз. Здавалось, чого б думати над цим? Але колись він знайшов старі обладунки одного з донкіхотів ( вони так і лежать досі в його підвалі) та їх одіти він досі так і не наважився, навіть на маскарад на Новий рік. Йому чомусь не хочеться, щоб ці обладунки знайшли його діти. В крайньому разі, поки вони діти. Його все ж дратівливо цікавить: ті обладунки ржавіють? Але піти подивитись, страх бере. А раптом не витримає і приміряє того панцера на себе?
Чим холодніше, тим сонце тулиться до землі все ближче і ближче... Бо не тільки від сонця тепло на ньому. І не таке вже небо тепле, щоб воно здіймалось обрієм все вище і вище. На зиму так всі роблять, навіть звірі дикі з лісів непролазних перебираються ближче до людей, бо будь-яке серце, навіть дикої тварини, боїться голоду і самотності...
Осене, осене! Тривай як мога довше, будь теплою та ніжною! Не поспішай, дай листю покружляти в тихі дні, дай сонячному промінню разом з бабиним літом сплутуватись в стеблах сухої трави, дай деревам заснути на зиму тихо-тихо... Дай душам налаштуватись та зазвучати мов скрипки Страдіварі чи Ґварнері, звуками глибокими, плинними, щемливими, мелодіями любові та близькості...
Нехай холодні дощі прийдуть пізніше пізнішого і триватимуть не довго. Бо вони розпачливі та сумні понад міру, вони безнадійні. Що плакати, коли не будеш відчувати полегшення?
Осене, дай помружитись від твого м’якого сонця і не звертати уваги, що промінчики зморщок коло очей - це вже від віку. Хай їх приховують наші посмішки на обличчях. Ми будемо посміхатись всім довкола і таки когось заразимо власною посмішкою, власною радістю...
