Чи можу я і чи маю силу, чи маю моральне право сподіватись іншого кінцевого пункту дороги поневірянь…
Темно-сірі, велетенські монстри захопили небо в полон, викрали сонце, висипали на землю попіл сірої отрути. В кімнаті стає темно. Холодно. Страшно. Мерщій під ковдру. Сховатись від потвор, що вже причаїлися в темних закутках. Вони вже близько. Ось вже простягають сої волохаті руки до мене. Мамо!!! Зараз вона прийде. Врятує мене!
Мамо де ти!? Рятівний дзвінок в двері… Ура! Мамочка…Знов забула ключі... Чимдуж до дверей… Мама!! Мама!!! Мама….
- Петрова! Сколько раз мне повторять, вы что не слышите? Вам пора на процедуры! Почему все должны вас ждать?
Треба йти. ТРЕБА. Ненавиджу це слово, все своє нетривале життя тікала від нього світ заочі, навіть якщо позаду залишалось моє щастя. І от зараз, на фінішній прямій, воно все ж таки наздогнало мене. Необхідно визнати - цю гонку я програла. Хоча програла я значно більше ніж наважуюсь визнати.
І навіщо ці процедури? З таким самим успіхом можна було б виписати мені вітамін А. Ефект аналогічний – імітація допомоги і чисте сумління, - для лікарів та заспокоєння, відчуття виконаного обов’язку перед власним організмом, - для мене. Ось так воно завжди в житті: якщо не вистачає клепки встановити свої власні правила гри, доводиться грати за чужими. Але є ще одна причина чому я досі тут. Мій лікар. І єдина людина, що досі вірить в моє одужання. Надія Іванівна. Або просто, Надія.
- Кстати ваша соседка, Маша, решила остаться дома с родными. Хотя лично я не разделяю ее решения. Ей нужен постоянный уход, наблюдение врача. Тем более, что мы создаем для больных все условия…Грех жаловаться. Но, впрочем, это их дело...
Ой, вы знаете там привезли такую шикарную косметику, одной известной французкой фирмы. Вы тут пока полежите, а я сбегаю посмотрю. Я мигом!
Значить не довго вже Маші залишилось. Напевно їй дійсно краще провести останні дні з рідними. Для неї життя то дорога додому. Для мене життя то вокзал. Змінювались міста, країни та й вокзали були різними: від шкіряних диванів до облізлих дерев’яних лавок. Але всюди, де б я не була, метушня довкола, валізи, випадкові знайомства, очікування чергового потягу, створювали відчуття калейдоскопу подій, ніби життя бурлить навколо тебе невгамовною стихією і ти живеш в ейфоричному передчутті нових обріїв. Ну от і зараз, на моєму можливо останньому вокзалі із шпалерами кольору вицвівших маків, весь час змінюються «попутчики». Одне лише прикро - зали для очікувань тут не передбачено…
- Петрова, познакомтесь, ваша новая соседка по палате, Ирина.
Ирина. Я відразу впізнала її. Вчилися на одному факультеті. Довге біле волосся, червона сукня, сріблясті босоніжки, сигарета і незмінний переможний погляд. Тепер лише залишки червоного лаку на нігтях нагадують про ту жінку. З першого погляду зрозуміло, що вона прийшла сюди не для лікування. Вона прийшла, бо більше нікуди йти, бо ніхто вже не чекає під вікном з букетом троянд. Дольче віта в стилі Фелліні, як то і мало бути за сценарієм, скінчилось тотальним розчаруванням. Не глянувши в мій бік, вона мовчки важкою кам’яною брилою опустилась на ліжко, скрутилась калачиком немов безпорадне, налякане немовля, яке нікому обійняти, заспокоїти, сказати, що все буде добре і сльози покотились по її щокам. Я не бачила її сліз, але їх концентрація в повітрі задушливої палати була на стільки великою, що на губах відчувались краплинки солі.
Цілих 12 годин досконалої, рафінованої тиші. Cпочатку, здавалось, не витримаю тягаря власних думок, так багато їх назбиралось. Bони довго вишикувались в черзі, переступаючи з ноги на ногу, в очікуванні моєї уваги, та я весь час ховалась від них за велетенськими кам’яними дверима шуму, галасу, метушні, а от зараз мені нікуди втікати і вони ринули мені назустріч. Зрештою, я перестала налаштовуватись на чужі радіохвилі, глушачи тим самим свої. Я почала слухати тишу, яка спочатку дратувала мене своєю пустою беззмістовністю, та з часом я зрозуміла, що в ній одній вміщаються всі звуки планети. І я почула себе.
Три десятиліття. 30 років запитую себе, - як би склалось моє життя, як би в той доленосний вечір я не поспішила відчинити двері або як би мама не так поспішала додому, затрималась на пів годинки на роботі?... Але ключ повернувся, а мама прийшла як раз тоді, коли той виродок збирався тікати з поліетиленовим пакетом награбованого…
Так, в одну мить, я залишилась одна. Одна в цілому світі. Сирота. Дивно, але цього разу я навіть не плачу, напевно передчуваю близьку зустріч… з тобою...мамо…
- Доброе утро девочки! Как спалось? Как самочувствие? , - залунав її ангельський голос, обірвавши неквапний хід моїх роздумів.
Надія Іванівна. Мимоволі посміхаюсь, щось тепле, світле розтікається по тілу як тільки вона входить до палати. Ніби сам Господь назвав цю жінку з мереживом зморщок під очима, Надією… Раптом вона сідає на край мого ліжка, ніби відчуваючи на собі той біль сумнівів, що розтинає мене на тонесенькі смужки, кладе свою долоню мені на чоло, так як то колись давно робила мама, посміхається так лагідно, що аж стискається серце і дивлячись просто мені в душу промовляє: «Операція сьогодні».
Довгий вузький коридор – тунель , синя фарба на стінах, боязкі проблиски сонця крізь пожовклі штори, які навряд чи претендують на роль рятівного світла в кінці тунелю і пошарпаний від постійного човгання свинцево - важких ніг лінолеум, безнадія, відчай, розпач і самотність назавжди інфікували ці стіни. Відчуваю себе в’язнем, якого засуджено до смертної кари без права на апеляцію.
Останні хвилини перед анестезією. Безжальні ліхтарі випікають очі, брязкіт інструментів, від якого от-от луснуть перетинки. Холодно. Страшно. І я одна. Зовсім одна.
- Надія Іванівна. Покличте Надію Іванівну. Будь-ласка…
Пізно. Свідомість покидає мене. Я занурююсь в густий туман безодні.
Темно сірі велетенські монстри захопили небо в полон, викрали сонце, висипали на землю попіл сірої отрути. В кімнаті стає темно. Холодно. Страшно. Мерщій під ковдру. Сховатись від потвор, що вже причаїлися в темних закутках. Вони вже близько. Ось вже простягають сої волохаті руки до мене. Мамо. Зараз вона прийде. Врятує мене. Мамо де ти?
- Все буде добре. Я тут. З тобою. Ти житимеш! – десь здалеку долетіло ехом…
