Вишні відцвітали, і блідо-рудуваті пелюстки густо вкривали землю. Західне сонце кидало на садок свій довгий і так само рудий погляд. Із-за причілка хати тягнуло сирістю – земля од зими ще не одігрілася.
Іти б оце до хати, та що там робити? Нудно, бо в телевізорі лампа перегоріла й нема чим замінити, а од бабиних Ірининих розмов болить голова.
На вулиці мені веселіше, бо видно, що довкола діється. Потойбік річки, за селом, йде будівництво, і нашу сільську тишу збудили трактори, машини, людський гомін. Відтоді, як в наших краях знайшли нікелеву руду, - розпочали будувати місто, завод, залізницю протягли. Одразу стала до ладу лікарня, хлібозавод, школа... Ми з хлопцями раділи, що вже не будемо місити грязюку до Липовенького (там десятирічка), проте, не так сталося, як гадалося...
Лише кілька днів походив у десятий та й захворів. Однолітки вже он і школу закінчили, в технікумах та інститутах навчаються, а я все лікарню нову обживаю. Хвороба кісток. Хожу на милицях, і покращення, як видно, не очікується. Лікарі кажуть, що коли не пройде запалення, доведеться робити операцію. Та коли б на неї можна мати надію! Я вже набачився всього. Буває, зроблять операцію – а воно гниє далі. І тоді знову ще одну – видовбують чистять кістку, а на третій раз то вже й довбати нічого – кістка перегниває і ламаєтся. Тоді вже ногу чи руку однімають, або від зараження крові людина помирає. Од цього не втечеш, яка в кого доля...
Холод таки сьогодні дошкуляє, і я перетягую стільчика під хату, де менше продуває.
Сумно. Та вже скоро батьки від корівника повернуться, люди з роботи йтимуть – повеселішає. В селі зараз повно квартирантів, бо будинки для приїжджих не встигають будувати.
На гілках вишень вже подекуди з’являються несміливі зелененькі листочки. Воно й пора...
Сусідка бур’ян торішній запалила – дим очі виїдає. Баба Ірина, мабуть вгледіла із хати й собі почала садок порати – вигрібає сухі цурпалки та торішнє листя, може, весна без дощу буде, то треба громадити швидше, щоб вологу затримати.
На вулиці мотоцикл важкий прогуркотів та зупинився біля нашого обійстя. Мотоцикліст через садок попрошкував до нужника, другий притав до бесіди з бабою Іриною, а її хлібом не годуй, дай лише поговорити.
- Внучок у нас хворий, вже другий рік на милицях, - сокотіла моя бабця, наче її питано. Кому потрібне чуже горе, що вона там усім ото розказує?
Однак урвалось бабі на співрозмовника, бо й другий до
нужника спішить – видно, пива в будівничому буфеті обпилися. Баба Ірина на розгублюється і вже першому про мене розповідає:
- Мабуть, не буде пуття з дитиноньки. Бо коли кістки погниють, то хіба їх заміниш?..
Другий повагом йде од нужника і, вибираючи доріжку,
підходить до мене:
- Пивом почастувати? – ящик у колясці лежить, щоб зайвий раз до буфету не їздити, - посівна ж починається...
Я відмовляюся, бо не люблю гіркого пива, і так гірко. Вино я
інколи пив у лікарні, коли комусь приносили, а пива не люблю.
- У мене, коли я в армії служив, теж була кістка на нозі загнилася, навіть комісувати хотіли. Та добре, що військлікар путній попався – зробив операцію, частину струхлої кістки вирубав й усе пройшло. Бач і зараз – тьху-тьху! Мені тоді не так страшно було калікою стати, як армію не дослужити. “До негодящих з упередженням у селі ставилися. Та й не пішла б за мене та, котру хотів. Тепер вдома два казарлюги ростуть...
- Е, не буде, чоловіче, толку. Про-о-о- а – в – в- в хлопець... - вітер доносить із-за повітки бабин Ірини голос.
- Не переживай, брате, бо ще молодий, - поплескує мене по
плечі незнайомий проїжджий. – Ще і хворобу збореш, і дівчат портити будеш.. На будівництво їх он цілий барак нагнали.
Щасливий батько підбив підстриженого чуба, та й заспішив до дороги.
... Дівчата. Моя Валюша як до сільськогосподарської академії вступила, то ні слуху, ні духу од неї, тільки листівки на свята присилає. У школі вірші їй писав, цілувалися в долині... Кому потрібен каліка? Он їх стільки довкруг здорових бігає... У лікарні був закохався у медсетру, а згодом довідався, що вона заміжня, і перервав з нею стосунки, а сестричка однаково заходила в своє чергування до його палати, приносила цукерки і плакала, витираючи нафарбованні тушшю очі білосніжною ватою...
Потім виписали з лікарні, мовляв, удома покращає...
У двір Микола з Іваном сунуть – у розхристаних сорочках – бач, солдати, з сумками спортивними через плече.
Микола високий довгообразий, трохи вайлуватий, проте добряк. З вигляду він напавнаш – напівчужинець. Очі продовгуваті, з прорізями. Жовта шкіра, без притаманної нам червонощокості. То Дзюндзі (так їх по-вуличному дражнили) їздили на підняття цілини до Казахстану, а вже потім Дзюндзиха в сільському фельдшерському пункті народила казашеня. Дзюндзя казав, що Миколка пішов у прадідівське коріння. Односельці у вічі наче погоджувалися із ним, а поза очі сміялися з того “коріння”.
Микола, видно доброту од матері перейняв – подільчивим був і школі, і на вулиці, й мав я надійного товариша. Коли я, купаючись у ставку, ногу на склі розпанахав, він кілометрів п’ять на собі мене пер.
Зараз він стоїть посеред двору й кидає на мою каліч скісний боязкий погляд, видно, жаль йому мене, адже ми утрьох у армію збиралися, на призивну комісію разом їздили. А воно, бач, доля по-іншому розпорядилася. Хлопці поступили до СПТУ – стали трактористами, бо про інше вони не мріяли, тепер на армійських танках гасатимуть.
Я непогано вчився, думав стати радіоінженером. Так швидко пролетіли дні – школа, канікули. Потім усі однокласники розлетілися хто куди, а я залишився, мов чорногуз із зів’ялими крильми.
Іван Миколі на противагу – опецькуватий, а коли щось бреше, то червоніє. Їх четверо в Ладимирки, хоча чоловіків у неї перебувало щось сім чи вісім, а прізвище діти носили Ладимирове – після війни з ранами додому повернувся, довго чах, та й помер якось з похмілля.
Старшенькі діти розлетілися за комсомольськими путівками на різні будови і не навідувались до Ладимирки. Писали листи, і Ладимирки ходила до криниці і всім багато разів голосно читала зі своїми довгими коментарями.
Іван був найменшим – мамин любимчик – ні вчитися не хотів, ні матері по господарству не допомагав. Як не з м’ячем по вулиці бігав, то з вудкою біля ставка просиджував.
Якось пішли ми до лісу по вудлища, та вже й нарізали тієї ліщини і пили біля джерела воду, я раптом виявив пропажу: не стало блискучого складного ножика – батькового. Жах... Я добре пам’ятав, де його поклав. Ми тоді усю жалку кропиву з Миколою виколінкували і не знайшли. Іван нам не допомагав – потяг оберемок вудлищ додому:живіт йому, бачте,заболів . З ним таке часто траплялося, як тільки не вивчив вірша або у школі контрольна, тоді одразу біг за хату, закладав два пальці в рот і блював, бо він же “хворий”. Лягав у ліжко і не йшов до школи.
Опісля отой ніж у Івана знайшли, він поцупив...
Залягла аж задовга пауза, і ніхто не наважувався її перервати. Іван врешті видобув з дна сумки пляшку вина:
- На прощання, друже, - напрочуд уроче вимовив Іван, як і його мати, завжди любив підкреслювати свою значимість.
- Кидай, Борисе, ті милиці – і до нас у танкісти. Радистом будеш... – сумно посміхнувся Микола.
Я радіо од діда успадкував. Він колись працював на колгоспному радіовузлі механіком, і сам наряди по радіо читав. Діда грімом убило – там же біля радіо. Я й досі пам’ятаю його грізний, немов у Левітана голос (він, мабуть під нього і підлаштовувався), хоча сам дід Денис добрим був, горілки не пив, а в динамику щовечора чулося:
“ Увага, увага!
Говорить колгоспний радіовузол. Послухайте наряд на завтра. Наряд по першій бригаді: везти молоко на станцію – такому-то, вийти до січкарні – таким-то...”
Дисципліна тоді була – од Сталіна залишилася. Зараз і будівля радіовузла, де дід працював, повалилася, а радіо вже з району транслюють.
Я ж біля діда увесь час крутився, і він навчив мене розумітися на схемах, радіодеталях – їх залишилася вдома ціла комора. Робив радіопередатчики й навіть в ефір виходив. За середні хвилі приїжджали з війсккомату, лаяли, апаратуру забирали, і я знову паяв. Згодом вже законно на коротких хвилях вів передачі з багатьма радіолюбителями світу – мова “морзянки” скрізь однакова. Пошта приносила яскраві листівки з іноземними марками. Тепер, коли немає здоров’я, нічого не миле.
Пили вино нахильці, заїдаючи цукерками. Я лише для годиться пригубив, пити не хотілося.
Микола усе щось поривався мені сказати і, як видно, не знаходячи слів, діставав із сумки шоколадні цукерки та набивав ними кишені моєї куртки.
Іван усе канючив:
- Ходімо, Миколо.Бо вдома вже люди збираються. Проводи ж...
У Миколи сльоза викотилась, збрижилося азіатське чоло.
Прощальні слова, здавалося, повисли в прохолодному весняному повітрі.
- Швидше б ота операція, - промовив до себе вголос. – Тоді врешті одужаю, в місто вчитися поїду...
З вишень осипались останні пелюстки, натомість вже
мерзли на вітрі малесенькі кульчики майбутніх плодів. А скільки їх ще облетить, не достигнувши!..
- Ой, пропав мій онук, про-о-о-о-пав... – долинає із-за повітки бабин Іринин голос.
Тато з мамою з роботи повертаються.
