У давні часи було собі маленьке село. Маленьке село біля великого лісу, який годував місцевих у голодні роки, рятував під час нападів, але іноді забирав собі жертву серед мисливців чи збирачів грибів. У селі жив коваль з дружиною і кількома дітьми. Його старша донька була гарна, дуже гарна, надзвичайно гарна, казали, що вона своєю вродою могла засліпити чоловіка, зробити божевільним і навіженим. Ще усі казали, що вона не залишиться в селі, що її обов'язково викрадуть і продадуть багатому женихові, бо хіба ж може така красуня стати жінкою простого хлібороба чи лісоруба? Усі казали ковалю, щоб він узяв доньку за густе темне волосся та відвів на ярмарок, де продав бородатим купцям, в яких багато золота. Таку красуню можна продати за добру ціну: грошей вистачить на коня та корову, на нові чоботи і кожух, а ще й жінці на подарунок. Чи це не краще, ніж чекати поки її вкрадуть, не заплативши ані копійки?
Але коваль лише зиркав своїми грізними очима та хапався за здоровезного ножа, який завжди носив з собою. Він був впевнений, що захистить доньку і ніхто не зможе відібрати у нього це сонечко з очима, глибокими, наче океан, який, як кажуть, є десь на краю землі і простягається аж до самого неба.
Коваль був людиною дебелою та зухвалою, тому хоч у багатьох текли слинки за його дочкою, але йти до коваля, щоб вкрасти дівчину, мало хто наважувався. Коли ж знаходилися такі, кому врода дівчини паморочила розсуд, то вранці знаходили їх біля ковалевого двору з перерізаними горлянками, а іноді й видряпаними очима. Останнє свідчило, що бідолаха побачив доньку коваля і розлючений батько вирвав очі, наче хотів сховати свою дитину від усіх. Так спливали дні, а ковалева донька ставала усе гарніше, ставала справжньою квіткою тих дощових місць, де багато хто не витримував мряки і робив своєму життю край.
Якось коваль порався у кузні, йому захотілося холодної води зі струмочка, який дзюрчав неподалік. Коваль покликав доньку і наказав принести води. Дівчина пішла і не повернулася. Вже через півгодини коваль побіг до струмка. Чоловік низько пригинався до землі, його широкі ніздрі гучно втягували повітря, наче у собаки, який біжить по сліду. В довгих руках коваля блищав ніж, якій він колись зробив із залізного каменя, що впав з неба. Коваль махав тим ножем, обіцяючи знайти і вбити нахабника, що напав на його доньку. Та не знайшов і не вбив. Цілий день коваль бігав лісом, але донька його зникла так, наче її ніколи і не було. Слід її закінчувався біля струмка, а далі вона наче злетіла і щезла десь у хмарках. Жодних слідів. Наче вона була і просто перестала бути.
Люди казали: "Як під землю провалилася". Коваль хапав лопату і рив землю на тому місці, де закінчувалися сліди доньки, але нічого не знайшов окрім величезних коренів старого дуба, якій ріс біля струмка. Увечері коваль завив від горя, зрозумівши, що вже не знайде доньки. Люди сиділи по своїх хатах, і деякі посміхалися, що казали ж - треба продавати, а цей коваль такий пихатий, думав, що збереже свою доньку. Та хіба ж таку красуню збережеш! Люди плямкали губами, згадуючи ту дівчину, яка була справжнім дивом у тих краях.
Пройшло кілька років, про дівчину вже почали забувати, хіба що іноді, довгими зимовими вечорами, коли треба про щось говорити, згадували її загадкове зникнення. Але як сніг сходив, то люди ставали до плугу і тут вже було не до балачок аж до самої осені. Та ось одного дня над селом гриміла велика буря. Цілий місяць землю жарило сонце, люди благали про дощ, щоб врятувати врожай. Ось дощ і прийшов, але він не міг просто так віддати воду, від тряс дерева, кидався градом та блискавками. Люди сиділи по хатах і благали Бога про порятунок. Буря вирувала і вирувала, дощ лив стіною, від якої вдень ставало темно, наче вночі.
Як ось у двері ковалевої хати постукали. Він пішов відчиняти, посивілий та кригосердний, після втрати доньки. Спитав хто, та почув мовчання. І плач. Коваль був сміливим чоловіком, то відчинив двері, тримаючи в руках ніж. І серед дощу та спалахів блискавок побачив рідну доньку, яку вже давно поховав у своїх несамовитих думках. Дівчина стояла і плакала. Коваль доторкнувся до неї, бо подумав, що це привид, якому лише і личить ходити по такій погоді. Але цей привид мав тіло, тепле та тремтяче тіло, дуже схоже на його доньку. Коваль узяв дівчину за руку і завів до хати. Посадив біля печі, дав ковдру і теплого молока, вигнав з кімнати усіх домашніх.
То ніхто не знав, про що коваль розмовляв з донькою. Але усі чули, як він заскавчав, наче поранений звір. Потім розтрощив стіл об стіну, ледь не розваливши хату. Потім схопив сокиру, найбільшу із тих, які в нього були, найгострішу, найубивчу, яку усі звали Смерть, схопив її і побіг до лісу. Ніхто не пішов за ним, бо дощ лився рікою, у якій швидкими рибами мерехтіли блискавки, наче вогняні доньки батька грому.
Коваль повернувся за кілька годин, мокрий та скривавлений. Казали, що він зрубав дуба, який ріс біля струмка. Не тільки зрубав, а й пошматував на частини. Старого та міцного дуба. Бо це він вкрав його доньку. Володар лісу помітив красуню і схотів мати її. Коли вона прийшла до струмка, то дуб схопив її своїми гілками і сховав у своєму великому стовбурі. Володар лісу почекав, поки коваль завиє від відчаю, а потім прийшов і ліг з красунею. Кохав її, а весь ліс тривожно тремтів гілками. Володар лісу приходив до дівчини аж до самої зими, коли він заснув, як засинає і весь ліс. А навесні дівчина народила невеличкий дубовий оцупок - сина Володаря лісу. Той відніс дитину на галявину, сховану у гущавині і тицьнув у землю, щоб забути назавжди. Володар лісу був не дуже добрим батьком.
Дівчина не кохала його, вона плакала і тужила за родиною, але не могла звільнитися з нетрів старого дуба. Так і жила, приймаючи Володаря лісу та народжуючи йому оцупків. Аж поки під час бурі блискавка не влучила у дуб, який спалахнув однією з гілок. Від болю дерево забуло про все, розтулило свої деренові щелепи і дівчина змогла втекти. Вона бігла по дощу додому, падала у багнюку, бо ноги її відзвичаїлися від ходи та були слабкі, як у новонародженого оленятка.
Та вдома їй були не раді. Батько, коли повернувся зі страти дуба, вказав їй на маленьку комору, де стояли скрині з борошном та крупами. Там вона і оселилася, виходячи з комори тільки вночі. Батько вважав, що вона винна в тому, що її вкрали, батько вважав її соромом для родини, а тому волів, щоб ніхто не знав, що вона повернулася. Вона зникла - і її не було. Вона зробилася тінню, якої лякалися навіть рідні брати та сестри. Днями сиділа у коморі і пряла. Через кілька місяців народила ще одного оцупка, якого батько схопив і кинув до пічки, так заскреготівши зубами, що це почули навіть у сусідніх селах.
Потім, коли він вже вмер, брати вигнали сестру з хати, і вона пішла світом, постаріла, з жовтуватою шкірою, що роками не бачила сонячного світла. Яка була долі тієї бідолашної жінки далі - невідомо.
