У камері СІЗО сидить побитий чоловік і стогне. Він у брудних спортивних штанях і порваній майці з плямами крові і слідами чобіт. Сидить на підлозі, бо всі полиці в камері зайняті. Тремтить і стогне.
- Та закрий рота! І так хєрово, а воно ще стогне! – кричать з нар. Чоловік замовкає. Впирається спиною у стіну, ховає обличчя в долонях і колінах. – Жінку замочив, тепер стогне. – каже за кілька хвилин той самий голос.
- Я не вбивав! – кричить чоловік, піднімає голову, у нього розбите обличчя.
- Це ти слідчому будеш розповідати!
Чоловік кривиться, плаче, ховає обличчя. Тиша в камері.
Капітан міліції у формі, трохи збуджений, підходить до жінки, яка роздивляється якісь документи. У капітана пластир на носі і синці під обома очима, що не заважає йому бути веселим.
- Привєтік, Свєтуль! Як жизнь молода?
- Та нічо. – дівчина зітхає і продовжує меланхолійно гортати папери.
- А треба, щоб регулярно! – капітан так гучно регоче власному жарту, що дівчина аж дивиться на нього. Дивується синцям.
- Де це тебе так? – дівчина киває на синці.
- Та мудозвона одного допитував. – капітан так і витанцьовує перед дівчиною. - Ну там трохи допомагав йому зізнання написати, всі кулаки збив. А це сурло узяло і боднуло мене лобешником своїм! Кончалижник! Сука! Тепер піди за нанесення тілесних середньої важкості співробітнику при виконанні! Вже забігали от нього, бабки пропонують. А я їм кажу, що думати треба було, що робити! Бодаться вирішив! Мудак, бля!
Капітан у захваті аж спльовує.
- Ти не плюйся тут, а то шеф побачить, фістулу вставить. – каже дівчина.
- Та не бійся, я розітру. – капітан тре черевиком слину. - Так шо, може сходимо кудись, а Свєтуль? Там, кажуть на Воскресенській новий заклад відкрився. «Фонті» зветься. А? Кажуть, хороший заклад. Вип’ємо, потанцюємо!
- Та не знаю. – якось непевно каже колежанка.
- І що там знати? Пішли!
- А коли?
- Увечері сьогодні, а Свєтуль?
Капітан заглядає за бар’єр, де сидить дівчина і перебирає ногами. Дівчина зітхає.
- Та я сьогодні зайнята.
- І шо такоє? Якійсь ухажор? – капітан стає напруженим. – Познайом, я розберуся!
- Та ні! У племінника день народження. Треба піти, бо якось незручно і… Ой, мене звуть.
Дівчина уходить, капітан дивиться їй у слід, поводить язиком.
- Я тебе все одно виїбу! Виїбу! Свєтуля! Свєта – три рубля і раздєта! Нікуди не дінешся!
Капітан, як на голках від збудження. Виходить на поріг райвідділу покурити. Спльовує, крутить головою, мабуть думаю про дівчину, що вже подумки з нею не робить. Тільки робить першу затяжку, як йому кажуть:
- Бєлов, тебе шеф викликає. – каже черговий, який вийшов зі своєї буди за ґратами.
- А що таке?
- Сказав, щоб терміново.
- Ага, іду.
Капітан кидає недопалок в урну і поспішає на третій поверх до свого начальника. Перед дверима в кабінет поправляє мундир і волосся, підтягує краватку. Заходить до приймальні. Там сидить секретарка. Дивиться на нього, посміхається. Капітан ледь стримується, бо ж розуміє, що секретарка сміється з його синців. З тих синців всі сміються. Керівництво наказало у формі до міста не виходити, бо ж капітан міліції, а з фінгалами, наче бомж. Тепер у формі ходить тільки по райвідділу.
Капітан аж кулаки стискує, щоб не сказати чогось злого секретарці.
- Викликали? – киває на двері до шефа.
- Проходь, герой. – вона коханка керівника райвідділу і може собі дозволити жартувати хоч з кого. Ось і тепер посміхається, наче це був вдалий жарт. Відкриває подвійні двері, заходить до кабінету.
- Василю Петровичу, дозвольте.
- Заходь, Бєлов. – каже керівник райвідділу, дебелий дядько років під п’ятдесят, з погонами підполковника. Відривається від паперів, дивиться на підлеглого. Регоче. - Ну в тебе і рожа, Бєлов! Капець!
- Та да. – мнеться капітан. – Вдарив, сучонок.
- Ага, вдарив. – киває головою начальник. - Значить так, Бєлов, справу по цьому факту будемо закривати.
Капітан здивовано дивиться на керівника.
- Як закривати? Він же співробітника міліції, при виконанні!
- Так закривати. У цього мудака впливові знайомі у Києві знайшлися. Обіцяють привезти кілька груп з центральних телеканалів, щоб вияснити чому у затриманого зламане ребро і вибито шість зубів.
- Чотири! Я ж сам з підлоги прибирав!
- Вони кажуть, що шість.
- Та у нього карієс, вони самі повипадали!
- Бєлов! Закриваємо справу. Зрозумів?
- Але…
- Немає такого слова «але», Бєлов, немає! чуєш? – підвищує тон керівник і строго дивиться на капітана, який ще щось хотів сказати. Не сказав, закивав головою.
- Так точно.
- О, молодець, так слово є! Справу закриваємо. А ти візьми з підвалу і допитай Коритько.
- Це того мудака, що жінку зарізав?
- Ага, його. Нам потрібно, щоб зізнання було.
- Та буде! У нього кров на руках, свідки чули, як вони з жінкою лаялися, на ножі відбитки! Куди йому діватися?
- Ну давай, Бєлов, давай, працюй. – керівник нахиляє голову до паперів, капітан задкує до дверей, виходить. Йде по коридору, заходить у туалет. Дивиться під дверці кабіни, там пусто, підходить до вікна і ледь чутно шепоче.
- Підор! Скільки ж він узяв за закриття справи! А зі мною навіть не поділився! Ну мудак! Уйобок! Це ж мої гроші! Мої! Дві тисячі баксів! Я б до Туреччини з’їздив! Козел! Падла! Коли він нажереться!
У туалет заходять. Капітан поспішає до раковини, миє руки, потім виходить. Каже черговому, щоб привели затриманого Коритько.
Побитого, який і є Коритько, забирають з камери, ведуть у кімнату для допитів. Там тільки стіл і два стільця. Чоловіка всаджують на одному. Він морщиться, крутить головою, йому погано. На столі перед ним ручка і аркуш паперу. Коритько кривиться.
- Мені погано. – тихенько шепоче невідомо до кого. - Мені погано. Що відбувається? Мені погано. Вуха. Вуха болять!
Він тримає себе за вуха і киває головою, наче контужений.
- Що відбувається? Я нічого не робив! Нічого! Вуха! – він шепоче, кривиться, крутить головою, стогне. Схожий на божевільного.
Він далі так дивно поводиться, а потім зненацька застигає, наче про щось здогадався. Бере ручку і пише на папері: «Допоможіть мені. Благаю! Воно в голові. Заберіть його! Вуха! Не можу! Допоможіть!», Коритько сіпається, наче через нього пропускають струм. Ручка починає вимальовувати на аркуші щось незрозуміле. Коритько застигає з виряченими очима і починає методично закреслювати те, що написав. Спочатку зверху-вниз, потім горизонтально. Замальовує так, що вже нічого не прочитаєш. В нього божевільний, сфокусований на порожнечі погляд.
В кімнату до Коритько заходить капітан. Дивиться і кривиться.
- Ну, чого сидимо, чого чекаємо?
Коритько трохи перелякано дивиться на слідчого.
- А що робити?
- Ну ти дебіл! Зізнання писати, а не аркуші псувати! – капітан сідає навпроти. – Давай, давай, бери ручку і пиши на новому аркуші зізнання!
- Яке зізнання?
- Як і чому вбив свою жінку. – капітан заглядає теку, яку приніс з собою. – Громадянку Коритько Олену Миколаївну.
Коритько зовсім вже перелякано дивиться на капітана. Крутить головою.
- Я не вбивав.
Слідчий піднімає погляд від теки. Зображує на обличчі велике здивування.
- Що?
- Я не вбивав. – Коритько крутить головою. – Не вбивав! – переходить на крик.
Капітан витримує паузу під час якої граю м’язами на шиї і обличчі.
- Слухай, скажи, ти їбанутий чи йобнутий?
- Що? – дивується питанню Коритько.
- Хуй з’їв нашо! У тебе на руках сліди крові, на ножі твої відбитки, сусіди чули, як ви з жінкою лаялися, а потім вона кричала. Далі бачили, як ти вийшов із квартири і пішов, хитаючись наче п’яний…
- Я не п’ю!
- Знаю, в крові алкоголю не знайдено! То ти був у стані афекту. Тепер ось напиши про це все!
- Я не вбивав. – знову крутить головою Коритько.
- Блять! – дратується капітан. – Хулі тобі запиратися? Всі докази проти тебе, все одно посадять! Так пиши зізнання, допомагай слідству, демонструй каяття, може суддя збавить кілька років! Пиши, пиши! – підсуває до Коритько чистий аркуш.
- Я не вбивав! Товариш слідчий, я не вбивав!
Капітан дивиться кудись в бік. Потім різко б’є натренованим ударом правою в щелепу. Коритько падає зі стільця, капітан нависає над ним.
- Мудило, ти чого мені мозки їбеш, а? Ти думаєш, що самий розумний? Пиши зізнання, якщо не хочеш піти в тюрму інвалідом! Ти чуєш?
Коритько лежить на підлозі, прикрив голову руками.
- Я не вбивав! Не вбивав!
- Рот закрив! Заїбав! – Капітан кілька разів б’є Коритько ногою, потім садить його на стілець. – Значить так, сучонок, узяв ручку і пишеш зізнання, інакше я тут тебе так ізуродую, що рідна мати не впізнає. Ти зрозумів? Пиши, суко!
- Я не вбивав! Не вбивав! – Коритько обхопив голову руками і крутить нею. Кривиться, плаче.
- Бля, ну ти і мудило! Ну чого ти впираєшся? Та всі ж докази проти тебе! Я ж тебе наскрізь бачу, козел! Манда інтелігентна! Що, жінка не давала? А? Чи роги наставляла? І ти вирішив помститися! Так? Так! Підарок! Що, у тебе не стояло? Чи просто слабак ти? А баби слабаків не люблять! Баби люблять сильних! Баби люблять, щоб мужик був з яйцями! Ось як я! Мене баби люблять, лягають під мене тільки так! Я тут трахаю одну. Вона від чоловіка пішла, бо той слабак! А я - мужик! І баби це відчувають! Охуїтельно відчувають! Тому і ходять до таких, як я! Бо я багато не думаю, не пиздю, я справу роблю! Чуєш, інтелігєнтік задрипаний. І я вмію себе так поставити, що баба у мене, як шовкова! Не пискне! Як я сказав, так все і буде! Ось такий я! А ти – мудак. Що, терпів, терпів, а потім не витримав? Тільки нафіга ножем? Мило в носок і їм вже пиздить! Баб пиздить треба, щоб пам’ятали, хто головний! А ти, дурень, такий розумаха, а простих речей не знав! Пиши давай зізнання.
- Я не вбивав. Щось відбувається! В мене вуха болять! – кривиться і плаче Коритько.
- Вуха в тебе болять! – перекривляє його капітан. – А чого це вони болять? Що, може ти підарок, може тебе у вуха дружки твої трахають, а?
Капітан навис над Коритько і трясе перед його обличчям кулаком.
- Ага, точно підарок! А жінка дізналася і хотіла всім розповісти! Так? Ага? Підарок? Ану кажи! За це ти її вбив?
- Я не вбивав!
- Ах ти ж мудак! – капітан б’є Коритько, валить на підлогу, далі гамселить кулаками і ногами, коли дзвонить мобільник. Капітан витирає руки, дивиться на екран телефону. – Значить так, поки я поговорю, щоб встав і почав писати. А то я тебе урою! Ти чуєш, мурло! Тут тебе і урою! Вперед ногами звідси винесуть! Пиши, рахітос!
Капітан виходить. Коритько залишається на підлозі.
- Я не вбивав! Не вбивав! Я не вбивав! – шепоче і плаче, навіть не намагається підвестися. Зненацька застигає, потім його наче пробиває судома. Він підхоплюється і стає посеред кімнати. В нього божевільні очі. Він починає маршувати, розмахуючи руками. Із його вуха з’являється щось, схоже на маленьку ляльку. Якщо придивитися, то видно, що то вирізаний з дерева кролик, з вухами зі шкіри. Зненацька на дерев’яному обличчі кролика розпливається посмішка. Коритько починає дрібно крутити головою і говорити слова істоти, яка так і стирчить у нього з вуха. Він говорить і маршує, карбує крок.
- Я – Великий Кролик! Ніхто не може стояти у мене на заваді! Я всемогутній! Я підкорю увесь світ! Я влізу в голову до кожного! І всі будуть підкорятися мені! Всі будуть моїми рабами! Тремти, людство! Я – Великий Кролик! Запам’ятайте ім’я свого володаря! Я йду! Я буду в голові у кожного! Сядь і пиши!
Коритько так само крутить головою, сідає за стіл і пише великими літерами на весь аркуш: «Всім пиздець! Я йду!!!», а потім малює вуха, схожі на кролячі. Потім припиняє крутити головою, важко дихає, наче тільки-но прийшов до тями. Перелякано оглядається, він не розуміє, що відбувається.
У коридорі капітан балакає по телефону.
- Добре, Оксано, чекатиму. Одягни оту спідницю. Добре? І щоб нічого під нею. Еге ж? Та твій рогоносець нічого не запідозрить! А як і запідозрить, я розберуся. Він слабак, я йому хавальник швиденько закрию! Я не нервую, я спокійний, я просто дуже тебе хочу. Ладно, приходь.
Ховає телефон в кишеню, задоволено посміхається.
- На хєра мені та Свєтуля? І без неї все нормально!
Повертається до камери.
- Ну, що написав? – дивиться на аркуш. Бачить напис і малюнок. Миттєво вибухає. – Ах ти ж мудило! – б’є Коритько. – Ти мені ще погрожувати будеш! Гівнюк! Та я тебе знищу!
Гамселить кулаком. Коритько прикриває голову і плаче.
- Не бийте. Мені погано! Ай! Я не знаю, що відбувається! Ай! Вуха болять! Ай! Не бийте! Ай! Мені погано!
- Немає такого слова «мені погано»! Чуєш! Немає! Є слово «Я зізнаюся»! Я зізнаюся!
- Це два слова! – стогне Коритько і від цього капітан зовсім дуріє.
- Ах ти підор, ти мене вчити будеш! – б’є Коритько з усієї сили, потім хапає один зі стільців і розбиває об затриманого, який вже знепритомнів. – Ах ти ж хуєсос!
Капітан бігає по камері, потім сідає на стілець, що залишився, чекає, поки Коритько прийде до тями. За кілька хвилин той починає стогнати.
- Ну що, мудило, будеш зізнання писати?
- Мені погано. – стогне Коритько, чим дратує слідчого.
- Погано тобі? Ах ти ж потвора! Погано тобі? Та ти не знаєш, що таке погано! Я зараз тобі зроблю погано, я зараз тобі бошку об стіл розхуячу, тоді ти знатимеш, що таке погано! А ну пиши зізнання, мудило!
Капітан хватає голову Коритько з волосся і тягне до столу, наче дійсно збирається бити.
- Я напишу! Напишу! Напишу! – хрипить Коритько.
- Ну так би і раніше! Мудак! Давай, пиши!
Капітан всаджує затриманого на свій стілець, Коритько бере ручку.
- А як починати?
- Що, не писав ще зізнання? – сміється капітан. – Пиши, я, такий-то, такий-то по суті питанню зазначаю наступне.
Коритько дивиться на капітана. Той спочатку задоволено посміхається, потім дивується.
- Що?
- Оце тут писати?
- Ось тут. – капітан підходить і вказує пальцем де саме.
Зненацька Коритько кидається на слідчого і хапає його за горло двома руками. Валить на підлогу, де тільки і сила узялася. Душить. Слідчий лупить його в живіт і у боки, але Коритько наче нічого не відчуває. Душить і душить. Капітан хапається за його руки, щоб звільнити горло, але не може розірвати залізне коло. Намагається схопите повітря широко розкритим ротом. Коритько душе. Потім з його рота у рот Капітана падає Внутрішній Кролик. Капітан смикається, намагається виплюнути звіра, але не може. Коли у нього змінюється погляд і він робить кролячий рух носом. Коритько робить такий самий і відпускає шию. Сідає на підлогу поруч. Капітан важко дихає. Очі в нього стають нормальними.
- Якого хера? – коли його пронизує судома. Він тремтить, потім підхоплюється. Коритько теж. Удвох починають маршувати на місці з божевільними поглядами.
- Слава Внутрішньому Кролику! – кричать обоє і трясуть головами. – Слава Великому Кролику! Слава Великому Кролику! Слава Великому Кролику!
Потім їх попускає. Капітан ошелешено сідає за стіл. Дивиться у підлогу. Коритько теж сідає. Мовчать.
- Ладно, пиши. – каже слідчий і виходить. Піднімається сходами з підвалу на третій поверх, підходить до кабінету шефа. Береться за ручку дверей і не наважується відкрити. Кривиться. Наче не розуміє, що тут робить. Потім таки заходить. – Мені до шефа. – каже секретарці. – Терміново.
Вона тисне на кнопки.
- До вас Бєлов, каже, що терміново. Ага. – вона киває головою. – Заходь. – дивиться зневажливо, навіть не стримує посмішки, сміється з його синців. Сука!
Капітан заходить. В кабінеті шефа лякається, навіщо він туди прийшов.
- Що таке, Бєлов?
- Товариш підполковник. Тут така справа… - замовкає.
- Яка справа? – шеф дивиться на слідчого з презирством і невдоволенням.
Капітан підходить до столу керівника. А потім плигає через стіл, валить шефа на підлогу і починає душити. Той хапає його за руки, намагається прибрати з горла, але Бєлов міцний, душить. А потім з його роту у розкритий рот підполковника падає Внутрішній Кролик. Підполковник кахкає, хоче виплюнути істоту, але йому не вдається. Бєлов душить його, коли шеф робить рух носом. І Бєлов відпускає. Допомагає піднятися. Удвох починають маршувати і кричати.
- Слава Великому Кролику! Слава Великому Кролику! Слава Великому Кролику!
Так крокують на місці кілька хвилин, потім зупиняються. Стоять. Здивовано дивляться, один на одного.
- Я піду, товаришу підполковнику? – питає капітан.
- Ага, іди.
Капітан виходить з кабінету, секретарка здивовано на нього дивиться.
- Все нормально?
- Так. – киває капітан. Вже виходить, коли чує, що підполковник викликає до себе секретарку.
Йде по коридору, бачить Свєтулю, що сидить в своєму кабінеті. Капітан заходить.
- Ну що, Свєтуль? – не чекає відповіді і починає душити. Дівчина навіть крикнути не встигає. Капітан душить, потім з його роту у рот Свєтулі падає Внутрішній Кролик. Кілька секунд і вона сіпає носом. Відпускає її. Потім крокують на місці і повторюють:
- Слава Великому Кролику! Слава Великому Кролику! Слава Великому Кролику!
У цей момент в кабінет заходить інший міліціонер. Сержант. Здивовано дивиться на них.
- Що це ви робите?
Капітан та Свєтуля хижо дивляться на нього, а потім кидаються. Свєтуля хапає за ноги, капітан за шию. Валять і душать. Внутрішній Кролик потрапляє і до сержанта. Ось він сіпнув носом, крокують вже утрьох.
- Слава Великому Кролику! Слава Великому Кролику! Слава Великому Кролику!
За кілька днів капітан йде центральною вулицею міста. Вихідний, погода гарна, публіка прогулюється. Капітан вдивляється до перехожих. І кожен, кожен!, сіпає носом у відповідь на сіпання капітана. Потім, наче щось трапляється, весь натовп починає тремтіти, крутити головами, зупиняється, крокує на місці і місто накриває скажений крик:
- Слава Великому Кролику! Слава Великому Кролику! Слава Великому Кролику!
Десятки, сотні, тисячі людей! Вся вулиця кричить! Все місто кричить! І хоча у небі ані хмарки, зненацька на місто насувається величезна тінь. Тінь двох кролячих вух.
