У нашому житті немає повітря.
За моєї пам’яті повітря ніколи не було. Одразу після того, як діти народжуються, їх розміщують у спеціальних камерах. Далі на кожного з них чекає Пристрій. Він цінується у нашому суспільстві найвище, адже він дає надію на життя. Завдяки ньому кожен з нас отримує кисень. Втрата чи раптова поломка Пристрою означає одне – кінець існування. Ми повинні бути підключеними до нього увесь час. Центральна система Пристрою закріплюється на поясі, до обличчя тягнеться маленька трубочка, з’єднана з маскою.
Мені дуже подобається Тая. Вона дивовижна дівчина. Від неї можна чекати чого завгодно. Учора, наприклад, вона розмалювала свою маску яскравим кольором індиго, а сьогодні я бачив, що вона начепила на неї волосся. Склалось враження, що на обличчі росте волосся. Та це ж неможливо. От Тая! Під маскою знаходиться тільки чиста шкіра, і все. Фантазерка! Але за це вона мені ще більше подобається.
Дві ноги, дві руки, очі, ніс, жовта маска. Я звичайний хлопчина і мене звати Антераз. Під час ініціації мені випала саме жовта маска. Батько дуже зрадів, бо в нього була така ж сама. Він був упевненим, що його маска допомогла у швидкому кар’єрному зростанні. Тому, скориставшись своїми зв’язками, він домовився про моє навчання в Повітряному Університеті.
У нашому житті немає повітря.
Бабуся якось розповіла мені, що раніше люди жили без Пристрою. Тоді він не був їм потрібний. У цій дивній розповіді бабусі люди торкались один одного, не боячись, що можуть зачепити маску і вона від’єднається від Пристрою; а ще люди торкались один одного губами, це називалось поцілунком (якось дико це звучить, бо я жодного разу не бачив, щоб хтось цілувався – ми не можемо собі дозволити зняти маску). Та згодом відбулась надзвичайна ситуація – повітря раптово почало зникати, і всім довелось адаптуватися до нових умов середовища. Єдиним виходом став Пристрій. Щоб не травмувати людей нагадуванням про колишнє життя, поступово знищувались усі свідчення про позамаскове життя.
Ця історія здалась мені цікавою казкою, в яку хотілось вірити. Засинаючи в той вечір, я уявляв, як стою на вулиці під дощем, чекаючи дівчину. Ось вона, поспішаючи до мене, йде вулицею і, щоб зігрітись, ми обіймаємось і цілуємось в губи. Я підхоплюю її на руки і ми кружляємо осіннім вечором та дзвінко, по-справжньому, сміємось. Але в мить всю мою фантазію зруйнувала думка, що це неможливо. Я не можу зняти маску, щоб поцілувати, не можу дзвінко сміятись, бо це зайве витрачання кисню.
У ту ж ніч мені наснилось, що кисень досі існує у природному середовищі, просто його викрали. Це змова… Увесь збуджений, я прокинувся і зрозумів, що маска сповзла з мого обличчя і я ледь не заснув назавжди. Треба бути обережнішим. Та думка про існування кисню від того часу не давала мені спокою.
У Повітряному Університеті я познайомився з Таєю. Одразу зрозумів, що це саме та дівчина, дівчина з моєї фантазії про осінній вечір та поцілунок. Вона була старшою за мене на один рік і була популярною. Любила великі компанії і інколи запрошувала мене на різні зустрічі. Вона залюбки зі мною спілкувалась, і чим частіше ми зустрічались, тим більшу симпатію вона проявляла до мене. Пам’ятаю, як вона вперше підійшла до мене вперше. Поруч були її подруги: «Привіт. А от і ми». Я посміхнувся: склалося враження, що я на них чекав…
В університеті мене прийняли до різних товариств, і я дізнався багато версій про зникнення кисню - від звичайного закінчення природного ресурсу до змови магнатів. Остання цікавила мене найбільше. Згідно неї, колись існував великий запас нафти
(корисної копалини), яка після обробки використовувалась майже в усіх сферах людської життєдіяльності. Коли цей запас суттєво зменшився, впливові сили вирішили не втрачати своїх позицій і викрали кисень. Після того вони запропонували нові стандарти життя, не залишивши для населення вибору. Кисень вони не продають, він безкоштовний. А от на використання Пристрою було вирішено встановити ціну.
Ми дійсно сплачуємо невелику плату за Пристрій. Вир думок не залишав мене. Але ж це невелика плата і невже на ній можна заробити? Хоча… Я озирнувся довкола і зрозумів, що Пристрій є у кожного. Усе населення користується ним, і якщо порахувати, то в результаті вийде велика сума. Версія цікава і ймовірна, якщо припустити можливість існування нафти як важливого чинника впливу на світову економіку.
У нашому місті немає повітря і ми всі ходимо в масках.
У нас своя культура, яка сформувалась під впливом масок. Ми ніколи не бачимо обличчя іншої людини повністю. Тому очі важливі під час спілкування. Через них ми спостерігаємо за світом, висловлюємо своє захоплення чи осуд, ними можемо сказати інколи більше, ніж словами.
У Таї блакитні очі. Коли я вперше відчув її погляд на собі, то зрозумів її всю наскрізь. Вона відчула моє розуміння і намагалась бувати поруч зі мною якомога частіше без приводу – то пройде повз і мило привітається, то попрохає допомогти їй провести подружку додому. Цікаво, а які в неї губи? Тонкі чи повні? Та яка різниця! Мої думки одразу ж стали на місця. Яка різниця, які в неї губи? Головне ж - очі, погляд. Учора ввечері, коли ми залишились удвох, вона пригорнулась до мене і сказала, що їй страшно. «Мене хвилює, що колись Пристрій може просто вимкнутись і вже ніколи не увімкнеться, а часу для пошуку нового в мене не буде». Її настрій мені не сподобався, не потрібно зациклюватися на тому Пристрої, адже ми існуємо не завдяки ньому, а завдяки кисню. «Ти будеш мене оберігати до останнього мого вдиху, чи зумієш упізнати передостанній видих, якщо, припустимо, ми будемо разом?». Так, я буду разом з тобою до останнього вдиху, я хочу, щоб він був для нас спільним. Хочу дихати разом з тобою, я чую твоє серцебиття, ми використовуємо однакову кількість кисню, ми зробимо останній вдих разом, а далі перемістимося туди, де ці кляті Пристрої нам уже ніколи не знадобляться.
Я закінчив університет і пішов працювати на Корпорацію. Мій колір маски все ж виявився сприятливим для кар’єри. Тая тепер моя подруга, але після давньої розмови про останній вдих вона стала до мене ставитись по-іншому. Наче хотіла, щоб та розмова ніколи не відбулась. Я не тиснув на неї, мені була приємна її компанія. Хоча ми обоє розуміли, що якщо хочемо уникнути проблем з Корпорацією, то маємо зачати дитину.
Стоп, вмить я зрозумів, що дитина – це мій обов’язок. З дитинства нам розповідають, ніби це наш громадянський обов’язок. Протягом життя зобов’язані народити дитину, а в разі двох і більше ми можемо претендувати на пільги в обслуговуванні Пристрою. Я маю підтримувати та збільшувати кількість споживачів.
Де ж ця Тая? Чому жінки завжди запізнюються, наче це ще один їх обов’язок? Ми домовились сьогодні про побачення, а ввечері поїдемо до мене. Можливо, сьогодні між нами нарешті щось спалахне? Іскра, яка зуміє розпалити пристрасть. Уявляю, як вимикаю світло в кімнаті, на ній флуоресцентна маска, яка світиться у темряві, на мені ж – моя жовта. Наші погляди враз виказують усі потаємні бажання. Ми повільно роздягаємось. Я одним порухом руки знімаю з нею блузу… Тепер ми тільки в нижній білизні, моя рука тягнеться до її маски і я раптово зриваю її… Ні! Я не можу так! Я ледь не убив Таю у своїй же фантазії. Чому я це уявив? Мені захотілось відчути її губи – таке банальне пояснення. Якщо я зроблю це насправді, то це буде коштувати життя моєї подруги.
А от і вона. Вибачається за запізнення. Виявляється, що вона довго не могла обрати, яку маску сьогодні одягти. От жінки! Я обійняв її, і ми пішли в повітряне кафе, замовили собі по десять хвилин полунично-вершкового повітря. Таї воно дуже подобається…
Моя кімната. У ній, як і всюди, немає повітря. Я вимкнув яскраве освітлення, залишив працювати тільки світильник у кутку кімнати. Він давав невелике сяйво, але ми могли бачити одне одного. Вона на мене подивилась. Я усе зрозумів. Вона бажає тіла. «Тільки я ще не хочу дитини». Нічого страшного, відповідаю, і показую їй дещо. Вона дивується, бо ці речі дуже важко дістати. В університеті, в тому дивному товаристві, де вірили в змову, побутувала думка, що ці штучки спеціально поступово винищують. Але я працюю в Корпорації і можу дістати будь-що, хоча діяти довелось обережно. Це, показую Таї на презерватив, нам допоможе. А дитину потім заведемо. Вона посміхнулась, а в моїй голові з’явилась думка, що її, а згодом і мене почнуть штрафувати за відсутність дитини. Бо за два місяці їй виповниться двадцять чотири роки, а це вважалось крайнім терміном для народження першої дитини.
Ми обійнялись і простояли в центрі кімнати хвилин з п’ять, поки вона не почала витанцьовувати, а я повільно роздягати її. Вона була не у флуоресцентній масці, а в рожево-бузковій, та мене це ще більше збуджувало. Ще мить - і я не витримав, ми поринули у яскравий світ пристрасті…
Працюючи в Корпорації я, звичайно, мав більші привілеї, ніж інші, але все одно залишався далеким від верхівки керівництва. Навіть мій батько так ніколи і не зумів піднятись на вищий рівень, хоча все життя сумлінно працював.
Замовивши шоколадне повітря, я один сів у кутку приміщення. Думаючи про те, що сьогодні день народження Таї і слід вибрати подарунок, відчув чийсь погляд на собі. Озирнувшись, я побачив її. Вона стояла неподалік і вже збиралася йти з кафе. Проходячи повз мій столик, вона, трохи уповільнивши крок, направилась у бік виходу. Мене це вкрай збентежило. У нас не заведено так відверто витріщатись, це вважається брутальним вчинком. «У вас випав папірець», – сказала офіціантка, принісши рахунок. Дочекавшись розрахунку, вона пішла від мене. Я підняв папірець. Ні, це не мій. Та все ж розкрив його. Це виявилась листівка, яких у нашому місті багато: «Виконай свій громадянський обов’язок. Дитина – твій крок у майбутнє».
