Звеличується земля наша храмами. Та чи засвідчують нові ошатні куполи, а й пречудні екстер'єри молитовних будинків євангельських християн, що ми люд Божий? Що народжені ми згори? Що царське ми священство? Та й чи узагалі маємо право носити ім'я християнина? Хіба не бачимо, що по при те, що гейби й влада помінялась, а відбувається щось не те, - тисячі безпритульних дітей блукають містами й селами випрошуючи притулку і їжі. Не бачив жодного священика чи пастора, який би припинався, аби перекинутись з ними словом. Із церковних же амвонів звучить, що всі ми "діти Божі", що кожен несе в собі "лик Господній", кожне обличчя "ікона". Чому ж повертаємось до тієї ікони задом, коли бачимо її біля смітника? Така на загал у людей хвороба – не люблять знати про погане. Бунтуватимуть, коли в їхній, околиці зводитимуть сирітський притулок. Навіщо він їм? Там погані діти! Вони зле впливатимуть на наших домашніх, хороших.
І не надивуємось, що раптом "своє", стає таким чужим, відбивається від рук? Чому наші домашні, прекрасні дітки тікають на вулицю й не повертаються... Хто винен? Ми, чи вулиця? Чи задавались питанням, що воно означає, оте словосполучення – "криміналізоване суспільство"? Чи лише зрощення влади із криміналітетом? Чи взагалі знаємо ми, дорослі, вуличне середовище? Яке місце там наших дітей? В якій іпостасі вони там перебувають - "лідерів", "шісток", "казкарів" чи "громил" – бо ж на вулиці все як у в'язниці чи армії. Там переслідують інакомислячих і навіть тих, хто інакше вдягається... А чого хотіли? Самі ж виховували "справжніх пацанів" – без сюсюкання та ніжностей. Вони й поміняли словник, і вам на всі ваші запитання відповідають односкладне: "нормально", "ну", "прикольно", "слабо", "клас". І коло інтересів у них змінилось, як, і в нас, дорослих. Ми, щоправда, трішечки не того хотіли... Гадали, вони повернуться іклами до світу, а до нас, як і раніше – ніжної мордочкою. Не вийшло! Мордочка швидко обросла шерстю. Бо й самі ми гарчали, кидались й рвали у всі боки відразу, - небезпека ж бо, - усюди! Власний приклад – найкраща наука. От і вони займають кругову оборону, шматують зубами всіх, хто наблизиться, а ми біля них найближче... Коло замкнулось.
Одначе, поки дитина в сім'ї є надія, що ви, побачивши недоладне, схаменетесь, а й у неї це дитяча хвороба. Переросте! У вуличних же ані найменшого шансу. Маленькі безпритульні на вулиці наших міст - наша спільна біда. Прийшла вона як і кожна біда – непомітно, й стала прикметою нашого часу.
Безпритульних дітей в Україні іще ніхто не порахував, (переконався, називають навмання різні цифри), підрахувати їх так само складно, як перелітних птахів. Вони постійно мігрують, утікають із притулків, повертаються додому й знову тікають. До сорока тисяч щороку їх доправляють у притулки для неповнолітніх, оце й уся статистика. У поле зору правоохоронців вони потрапляють, тільки ставши "кримінальним елементом". До цього ж, їхня доля суспільство не цікавить.
Усі вуличні діти з дорослими обличчями. Дитяча їх душа напрочуд швидко атрофується. Більшість й уважають себе дорослими, самостійними. Як же – палять, п'ють, уживають наркотики. Нікого й нічого не бояться. Та все це зовнішнє. Безстрашні ззовні усередині почуваються беззахисними. Так, вони агресивні, але досвідчений психолог одразу побачить, - це "випереджаюча агресія". Звикнувши до постійної явної чи прихованої агресії з боку дорослих, намагаються випередити її. Їхньому психофізичному стану не позаздриш, адже почуваються "нелегалами", на яких звідусіль чигає небезпека, у будь-який момент можуть потрапити під облаву. А далі налагоджена схема: приймальник-розподільник – дім з алкашами батьками, де б'ють, ґвалтують, (або інтернат), вулиця, знову притулок, знову вулиця. Так до безконечності. Замкнуте коло.
Рано чи пізно вони потраплять у поле зору дорослих "бомжів", які візьмуть їх під своє крило, де потраплять в інший світ, інший вимір - суворо засекречену країну маргіналів. Власне тут отримають вони перший урок дорослого цинізму, - навчать цих дійсно нещасних дітей бути нещасними напоказ, за гроші. Але це іще кращий варіант. За такими "нічийними дітьми" полює й кримінальний світ. Коли вони іще не досягли віку кримінальної відповідальності, це зручний і безвідмовний інструмент. Кожен п'ятий злочин в Україні відбувається з їхньою участю. Вони найкраще пролазять у квартирки будинків, їхні рученята вправно орудують у чужих кишенях, підкоряються їм і замки автомобілів, вони ж обкрадають кіоски, магазини. У наші дні вони нерідко задіяні в найманих убивствах, продажі наркотиків, кіднепінгу... Уже й не кажу про сексуальне рабство, під яке підпадають у першу чергу…
У кожній інспекції в справах неповнолітніх зафіксовано сотні дитячих імен, для яких злочини давно перейшли зі сфери дитячих розваг у спосіб життя. З кожним днем цей список зростає, у порочну сферу втягують усе нових і нових вуличних дітей. Що це – епідемія, хвороба, спадковість?
Перше, друге й третє. Спадковістю багато з них, справді, обтяжені, - батьки, алкоголіки чи наркомани, чи сидять у в'язниці, чи виїхали за кордон на заробітки. У тому й іншому випадку – сироти, хоча номінально батьки десь там і числяться...
Хворі теж. Психологи називають це синдром волоцюги, - коли вже не можуть жити вдома, у сім'ї. Їх тягне в люки, горища й смітники, де після "трудів щоденних" "відтягуються" нюхаючи клей, різні розчинники. У них гниди, воші, короста, - це в кращому випадку, а ще туберкульоз, гонорея, сифіліс... Зрештою, коли потрапить таке дитинча в дитячий притулок, можна його відмити, загоїти болячки, вивести гризунів. Венеричні хвороби теж піддаються лікуванню. Важче із внутрішнім світом. Діти ці, соціально дезорієнтовані, адаптуватися до нормального життя їм іноді неймовірно важко. Вони не вміють користуватися виделками, для них незрозуміле призначення постільної білизни. Іноді вони не здатні нічого окрім хліба перетравлювати. Та й те іще не біда. Гірше коли в деяких уже наступили незворотні психічні зміни. Вони не можуть не красти, коли це навіть їм і не потрібно. Бо як не вкрав, - ти не людина, - диктує закон вулиці, який став уже внутрішнім законом.
Рясніють наклейками оголошень під'їзди будинків, брами, стовпи, зрештою, не менше їх у газетах: загубився собака, пропала кішка, утік папуга... Шукають домашніх улюбленців, усіх, окрім дітей. Проблемами безпритульних займаються десятки урядових і регіональних комісій, існують сотні програм із залученням благодійних коштів, от тільки нікого не шукають конкретно на моїй вулиці, про ця якби й не знає моя парафія. Їм ніколи. Треба гарненько вдягти своїх чад до першого причастя, відзняти чемнесеньких і богобоязних діток на відео. Де ж є час дослухатись, як на закиненому горищі кигиче чиясь невиплакана дитяча душа? Добрі християни вважають, що краще подати милостиню, аніж заглянути в непозабутно гіркотні очі. Вони якби живуть у передчасі, а в очах безпритульної дитини завше задзеркалля. Це страшно, бо в задзеркаллі, як писав Керол – усе навпаки, - чим вища швидкість, тим менший пройдений шлях. (Чим швидше бігла Аліса в часі, тим більше вона залишалась на тому ж місці в просторі...) Якщо ж хочеш потрапити в інше місце, то бігти треба принаймні вдвічі швидше! – порадила Королева. Тут із Керолом треба погодитись. Він чей же був не лише казкарем, а й математиком... Аби витягти з вулиці наших дітей мусимо рухатись вдвічі швидше! Сто вовків на наш зад! – як кажуть безпритульні.
